Іван ДЗЮБА: Шевченків «Кавказ» на тлі непроминального минулого

Кожна епоха має своїх речників духу. Це вони, мов суперчутливі сейсмографи, вловлюють глибинні народні нуртування, першими осягають їхню суть і причини. І спонукувані внутрішнім обов’язком перед співвітчизниками, самі стають джерелом нових ідей.
Серед тих, хто потужно вплинув на нашу національну свідомість, називаємо ім’я Івана Михайловича Дзюби, якому 26 липня виповнюється 80 років. Його наукова праця “Інтернаціоналізм чи русифікація?”, написана далекого 1965 року і дивним чином явлена читачеві, стала не просто визначним літературним явищем (адже вийшла з-під пера талановитого літературного критика), — вона вплинула на розвиток усього нашого суспільства.
Незаперечний авторитет серед “шістдесятників”. Прагматик і романтик водночас. Людина фантастичної працездатності. Незважаючи на примхи долі, яка випробувала його і тюремними нарами, і міністерським кріслом, — мудрий, щирий, доброзичливий. Науковець, що бачить глибинний зв’язок між діями і наслідками.
Маленьке спостереження — по завершенні роботи над вищезгаданою книжкою Іван Михайлович одразу ж поклопотався, щоб вона була перекладена російською мовою, аби “просвітити” й тодішнє московське комуністичне начальство, і російську інтелігенцію і в Україні, і в Росії, застерегти від згубної політики в національному питанні.
Певне, подібні ж наміри спонукали його й іншу свою працю “Шевченків “Кавказ” на тлі непроминального минулого”, написану до 150-річчя “Кавказу” (адже Шевченків твір з’явився 1845 року), видати російською мовою.
Нове видання книжки ювіляра щойно побачило світ в Університетському видавництві “Пульсари”. Подаємо фрагменти з неї.

1
Однією з “родових” прикмет кавказьких воєн Росії було (і є) те, що кожна з них закінчувалася остаточною перемогою імперії — з тим, щоб невдовзі розпочатися знов. Кожна давала імпульс патріотичним настроям, збагачувала великодержавне самопочування, блискуче естетизоване геніями російського слова, які передавали один одному тему підкорення Кавказу, мов естафету. З середини XIX ст. з’являються видання і спогади “героїв” каральних експедицій, які вихваляються своїми “подвигами”. Офіціоз використовував їх як зразок у патріотичному вихованні воїнства в дусі сліпої відданості “престолу”.
Мало яка імперія у світовій історії відзначалася таким благородством мотивів, як Російська. Ф. Енгельс писав: “Загарбання території, насильство, пригноблення царизм здійснював під приводом просвіщення, лібералізму, визволення народів”. Російська політика виробила цілий сакральний ритуал визвольного таїнства. Ось його багато разів випробувана модель.
Спершу зверталася доброзичлива увага на сусідній народ, по можливості єдинокровний та єдиновірний. Потім виявлялося, що цей народ страждає від сваволі зовнішньої і внутрішньої. З цим важко було змиритись, і доводилося брати його під свій протекторат, запроваджувати “русское гражданское управление”, “имевшее единственною целью благоденствие народа”, завозити російську чиновницьку, купецьку та іншу братію. Та леле! Починалася “измена” і “крамола” з боку тубільців, агенти ворожих Росії держав втягували у свої злочинні дії обдурений народ, нацьковуючи його на визволителів. Замість вдячності — клопоти утримання (правда, за рахунок самих тубільців) величезної армії казеннокоштних поплентачів свободи… І за щільно припасованим запиналом довго і марудно — коли роки, а коли й століття — догравався фінал визвольної містерії: удавку затягували до кінця, і дуже зрідка доводилося знімати з сусіднього народу благодать дарованої йому свободи і дозволяти йому знову загарбати самого себе.
Одним із принципів російського визволительства було відсепаровування покірних (“мирних”) від непокірних (“немирних”). До перших застосовувалося “ласкательство” (улюблений вираз Катерини II), з другими ж була тільки війна на винищення. Це — щодо простолюду. Місцеву ж знать і феодалів старалися використати проти одноплемінців чи сусідів, забезпечуючи кар’єру, найвищі нагороди та інші види монаршої ласки; їхніх дітей — часто як закладників — навчали у гімназіях Петербурга й Москви, готуючи нове покоління зразкових “слуг отечества”. Така політика давала бажані для царизму результати. В кавказьких війнах по боці росіян брало участь чимало офіцерів тубільного походження; деякі з них “відзначалися” не згірш за найбільших катів Кавказу.
Із вуст царів не сходили слова “кротость”, “умиротворение”, “спокойствие”, “порядок”, “развитие промышленности”, “процветание”, а під цей акомпанемент посилалися нові й нові військові підкріплення. При цьому застосовувалася тактика випаленої землі: руйнування і спалення аулів, захоплення стад худоби і нищення посівів, вирубування і випалювання лісів. Вельямінов на своєму багатому досвіді дійшов відкриття, що такі народи зброєю підкорити неможливо, а тому голод становить один із найдієвіших засобів: “Засіб цей полягає у знищенні полів. Вперше його вжито 1832 року, й тепер виразно видно, до якої міри виснаження доведено чеченців; треба діяти так постійно, щоб довести до краю і змусити підкоритись усім вимогам уряду…” (Чим не пряма вказівка комуністичним катам рівно за сто років до Голодомору?! — Ред.)

2
Всі ті страхітливі свідчення про кавказький геноцид царату, які ми наводили в статті першій, з’явилися друком переважно вже в другій половині XIX ст. Але вони не були таємницею і раніше. У всякому разі, Шевченків “Кавказ” засвідчив адекватне уявлення поета про все, що діялося. Причому це було не тільки, сказати б, принципове знання на рівні цілісного образомислення природи російського царату (це зрозуміло: Україні вже довелося випити “з московської чаші московську отруту”, і цей трагічний досвід дав Шевченкові таку прозірливість і чіткість бачення, таку силу застережного слова до людства, на які тоді не спромігся ніхто), — але й знання на конкретному інформаційному рівні: вражає історична точність, майже документальність багатьох подробиць колоніального дійства як його подав Шевченко.
“Кавказ” присвячено пам’яті Якова де Бальмена. Цей добрий Шевченків приятель, ілюстратор рукописного “Кобзаря” 1844 року, — відома постать у його життєписі. І глибоко емоційний особистий мотив, викликаний звісткою про його смерть у складі російського експедиційного корпусу на Кавказі, надав політичній інвективі чуттєвої вибуховості; але в свою чергу він, цей особистий мотив — що дуже характерно для Шевченка взагалі,— прийняв на себе потужний заряд ширших рефлексій та пристрастей національно-історичного й універсально-гуманістичного масштабу.
Безпосередній біль утрати доброго друга роз’ятрюється усвідомленням неправедності цієї смерті — по суті невільницької, за несправедливу, чужу, розбійну справу. І тут починає звучати один із дражливих обертонів трагічної теми української долі: приреченість на служіння ворогові, приреченість на подвиги в обороні твого ворога, супроти ворогів твого ворога.
В європейській історії не сама тільки Україна опинялася в ситуації, коли її сини служили її поневолювачеві й віддавали життя за нього, гинучи або вимушеною, або “героїчною” смертю. Кожного разу такі ситуації мали свої політичні й житейські особливості, своє емоційне забарвлення; але спільним для них було те, що вони виявляли спотвореність національної долі й глибоко травмували національне почуття. Хоч цей останній момент у деяких випадках усвідомлювано не зразу. Так, у середні віки не один із сербських “юнаків” побував на турецькій службі. Протягом XVIII ст. Австрійська імперія успішно використовувала як своїх вірних ландскнехтів сербських вояків, поселенців-граничарів, створюючи навколо них ореол героїчних оборонців спільної християнської вітчизни, — з тим, щоб, тільки-но вигасне турецька загроза, “віддячити” їм суцільним покріпаченням (як тут не згадати завзяту службу українських козаків російським царям — принаймні тієї пори, коли вони писали вже не славетного листа турецькому султанові, а менш легендарні й закрутисті листи Петрові І: “Цареві своєму наймилостивішому підніжки ніг побідоносних, курява й попіл…”
Шевченко ще в часи написання “Кавказу” міг мати деяке уявлення про причетність чорноморського козацтва до всеросійського подвигу втихомирення Кавказу і що це дражливе уявлення десь далеким тлом стоїть і за його гіркими словами про долю Якова де Бальмена.
Тільки “християнською” зарозумілістю та колонізаторським невіглаством чи колонізаторською зловмисністю можна пояснити імперські догмати про “дикість” народів Кавказу, зокрема Північного Кавказу. Насправді вони — нащадки і носії давніх культур (не кажу вже про їхні моральні закони і кодекс честі — недарма Шевченко так гостро скартав облудність “християнської” науки супроти них). Навіть якщо культуру зводити до її писемних форм (неправомірний, але популярний підхід), то й тоді народи Кавказу далеко не були “дикими”.
Шевченків голос був голосом на захист “малих”, “неісторичних”, “нецивілізованих” народів — у європейській поезії того часу цієї теми як сфери волелюбної думки ще не існувало.
По суті, Шевченко чи не перший так принципово піднявся над рутинним поділом народів на великі й малі, історичні й неісторичні, цивілізовані й нецивілізовані, — і “зняв” цей поділ звертанням до священного права кожного народу влаштовувати своє життя: “воно не прошене, не дане”. Його велике гасло: “В своїй хаті своя й правда, і сила, і воля” — мало універсальний характер, і в “Кавказі” також бачимо багату і глибоку варіацію цієї світоглядної істини та цього живого почування.
На висоті цієї істини і цього світопочування Шевченко відкинув євроцентричну картину світу, — хоч водночас підставу для заперечення цього “геополітичного” христоцентризму шукає в самому Христі: як у Тому, для Кого і перед Ким усі рівносущі й рівноцінні.
Ось чому Шевченків “Кавказ” і своїм змістом — не інвектива, не ідеологічний памфлет, не політична сатира мовою поезії. І не тільки больовий сигнал з одної точки земної кулі, з одного вузла організму людства. Це метафорична картина загального стану світопорядку, хвороби суспільної природи людства. Адже те, що дозволяв собі царизм чинити з народами Кавказу, характеризувало не самий тільки царизм, а й якість людства взагалі. Ось чому Шевченкові оскарження царизму переростають зрештою у моторошні запитання й рахунки до Бога.
Його оголене серце б’ється серед тяжких кривд, думка кидається від розпачу до віри і знову до розпачу, слово спалахує то святим гнівом, то гірким сміхом, то розпростертим співчуттям, то тяжкою сльозою, то судним криком. І мова ллється як гірська річка на перепадах, щомиті змінюючи напрям, бистрину і клекотання потоку…
Вирування сумнівів, проклять і надій… Але надія — над усе. Віра — над усе. Це щось інше, ніж упевненість у перемозі горців,— для такої впевненості підстав не було і немає. Це побажання-веління горцям і всім “лицарям волі”. Це жадання перемоги добра над злом, це ствердження свободи як призначення людини і людства, це звага обстоювати правду перед Богом. І тут уже не мало значення, що волає Шевченко до Бога християнського про правду нехристиянських народів. Шевченків Бог — Бог усіх, хто хоче правди.
Борітеся — поборете,
Вам Бог помагає!
За вас правда, за вас слава
І воля святая!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment