ІРИНА ШУВАЛОВА «ТІНЬ НАБУВАЄ ОБРИСІВ СВІТЛА»

Цьогорічна лауреатка Міжнародної українсько-німецької премії імені Олеся Гончара і торішня переможниця літературного конкурсу видавництва “Смолоскип” Ірина Шувалова (1986 р. н.) — киянка, випускниця філософського факультету Київського національного університету імені Тараса Шевченка. І хоча окремою книжкою (“Ран”) її твори тільки мають вийти друком, їх уже перекладено англійською, німецькою, польською, російською та французькою мовами, і вони вже з’явилися на сторінках поважного “International Poetry Review”. Поетеса пише дисертаційне дослідження із проблематики філософії мови у феноменологічній традиції, бере участь у проектах із перекладу української літератури в англомовних країнах, активно виступає як літературний критик. Висока мистецька ерудованість витворила з Ірини заледве не найцікавішу постмодерну авторку-міфопоетку, тобто творця авторського міфу на базі різних мистецьких кодів, із переважанням античного. Цікаво, що давньогрецьке відчуття дійсності навдивовижу яскраво оприявлює сьогочасне осягнення часу і людини в ньому. Час, який проживає більшість із нас, час буденний, не позначений медитативним або екстатичним співпереживанням із довколишнім, може лише подеколи розриватися і набувати ознак поетичної тотожності суб’єкта та об’єкта (Людини і Бога, Речі, Духу, Космосу, Логосу — від найменування сутність незмінна), що й становило античну усеприсутність у миті. Здається, саме у змалюванні-переживанні таких-от станів особливий чар поетичного слова. Людина вічна чи тлінна? Чи справді існують духовний і тілесний світи? Остаточної відповіді на ці одвічні запитання в образно багатих містеріях і медитаціях-сумнівах Ірини Шувалової ми не знайдемо. Однак її творчість, як і будь-яка метафізична поезія, навертає нас вірити у можливість духовного прозирання у суще, коли “тінь набуває обрисів світла”…
Дмитро ЧИСТЯК
тіло
сумними вістрями сну і пилу
кору повітря руйнують квіти
на вищому ступені твого тіла
воно перетворюється на вітер

і птахи на ньому карбують треки
і звірі по ньому ідуть на запах
долаючи шкіри гарячий трепет
воно доростає до рівня знака

воно у собі досягає сенсу
спить бог сповитий в пітьму печери
жерці стооких камінних персій
ламають пальці своїх містерій

а ти забуваєш свій кожен атом
занурюєш пальці в суцільний логос
і богові солодко в тобі спати
і він відмовляється бути богом

а ти відмовляєшся бути пилом
не дух не порох вже дещо інше
на вищому ступені твого тіла
воно перетворюється на тишу

* * *
літо близьке. це наш відчай
лоскоче нам пальчики.
темні балкони. водою підмило палі.
бузок починається.
бузок уже не відпускає.
літо близьке. сублімуємо. плачемо.

хроніки від оріона.
комети. затемнення.
сутінь, як плесо,
змикається над головою.
білі мережива сну заплітаєш рукою —
другою куриш.
безсоння наснажує темами.

дерева стоять на плотах
дерева гойдає страх
зірки завбільшки з форелей
дрімають у них на руках

нас не вбила війна.
нас убила відсутність війни.
вечори. запальнички.
сентенції. станції. діти.
літо тремтіло і небом пускало громи,
як пускає цівочки слини
старий паралітик

ми в надії кудись подітися їли ґрунт.
що не день, то земля ставала
все ближча й більша.
літо важчало. літо
вже наступало на груди.
листя ночами шкреблося
в пітьмі, як миші.

дерева несуть свої сни
сто років не буде війни
сто років не буде війни
дерева несуть свої сни

ще одне таке літо
не пережити, не випити.
розкручується пружинка
безвиході в тілі.
хроніки від оріона. будинки білі.
нахиляєшся — пальці деруть
цілі жмутки зілля.
море десь поруч глухо гарчить
про всяк випадок.

це не літо. це так осінила
тебе твоя смертність.
звуки води почалися зі звуків каміння.
все добігало початку. боліли коліна.
небо світлішало. густо тремтіла піна.
птахи дивилися мовчки —
сторожко, зверхньо.

тінь набуває обрисів
тінь набуває обрисів світла
це моя тінь набуває обрисів світла
це моя тінь

змієборці
змії виходять із нір
у хрустких алюмініях,
змії самотньо виходять
із нір проти ночі.
а змієборці вдягають хітони хітинові,
густо і тяжко сурмою
підкреслюють очі.

змії кричать — їхні крики
вже зібрано в глеки,
змії кричать — голоси
застигають в повітрі.
потім їх врешті
відносить далеко-далеко,
потім вони остаточно зникають у вітрі.

а змієборці — тендітні
лляні духовидці —
ці волоокі сини поколінь волопасів,
мідними ступнями
зміям спотворюють лиця,
зміям ножами
стинають розплетені пасма.

а змієборці —
ці прапороносці затемнень —
зміям п’ять пальців
заліза засаджують в тім’я.
змії кричать — в них тіла
застрягають між темряв,
в пальців і ніг неймовірно
підступних сплетіннях.

змії пульсують, стихають,
гниють просто неба,
їхні тіла — мармурові щербаті колони,
а змієборці — маленькі
криваві ефеби —
нігтями власні вузькі
роздирають долоні.
в норах ледь опієм
тхне від загашених люльок
в норах ледь струни
на скрипках тріпочуть, одначе,
хоч іще теплі тіла, іще рани парують,
знов змієборці набряклі
повіки малюють
траурним чорним —
і плачуть і плачуть і плачуть.

* * *
літо лишалось на плесах
відбитками пальців
ніжних як біле латаття
ледь солонкуватих
круглих ліниво лискучих
як стиглі оливки
все нетривке обіцяло
триматися тривко
скороминуще не думало навіть минати

в потязі року це літо
проїхало “зайцем”
патли русяві стромляло у вікна вагонів
вітер хапало губами заходилось сміхом
в руку мою прослизала волога долоня
потяг летів — і летіла незрима погоня
хтось шепотів гарячково
що втеча не вихід

літо так тихо і сторожко дихало вранці
часом до вуст нахиляти
доводилось вухо
тільки б цей шелест
пташиний пройшовся по шкірі
тонший від світла
і холоду легший від пуху
я припускаю що навіть
леткіший від руху
янгольських ніг що
по вірі ступають ув ірій

літо лишалося лютнями луками летом
ластівок бігом човнів
переплетенням плоті
травами звабами зливами
льоном і квітом
не потривожене спазмами люті і хоті
літо солодке і вічне лишалося літом

* * *
глянь а світ прозорішає і далі
дзбани порожні дерев дзвенять на вітрі
кожному птаху по тіні звіру по парі
все недоквітле зважиться і доквітне

ми доростемо вивчимося маліти
годі уже сидіти на шиї в літа
всі облітають навіть багатолітні
всі відлітають хто й не хотів летіти

містом іде пожежа іще незрима
вже непоправна в місті запахло димом
щось розчинилось
щось перервалось тихо

по підворіттях блукало маленьке лихо
щось неживе зачароване ще живими
зранку на наших
шляхах розставляло віхи

* * *
у янголів лущиться шкіра
так падає сніг.
важкий неминучий
мов вирок ґрунтовний як теза
так падає сніг або може
так кришиться світ
чи сипляться з неба
надміру загострені леза

це лусочки білої фарби усюди й ніде
це маска завіса обличчя уже неістотне
це схиблений маляр
свій кожен наступний шедевр
скажено здирає
із кров’ю налитих полотен

це древні космічні
рибини втрачають луску
а голі скелети
ще світяться в пінистих хмарах
це просто пісочний годинник
де замість піску
безвимірний сніг
що ховає всі вчора і зараз

так падає сніг наче світ добігає кінця
так падає сніг наче щось
що залишиться вічним
у янголів лущаться душі та білі серця
і фарба свинцева
змивається разом з обличчям

* * *
утла тканина вечора
напинається над мостами
червоне стає рожевим
від того тільки відчутнішає
дорога летить як злочинець
випущений під заставу
лютня дротів провадить
спів про чуже майбутнє

о подивись як ми дальшаємо
як течемо як прискорюємось
як електрична сила
вистрілює нами в простір
множаться наші сумніви
тягнуться наші корені
кожен росте і лишається
невідворотним островом

що ми втрачаємо? тільки
час але це фатально
в нашій натальній карті
знову не ті квадрати
зорі лікують просто
гостро і мануально
зорі не проти трохи
пилу до рук прибрати

полум’я вечора дужчає
дуги небес гарячі
хто тебе кликав? хто тебе
виманив на рівнини?
кожен в собі маленькому
хоч би то щось та й значить
кожен в собі маленькому
хоч би то в чімсь та й винен

втечі ведуть до витоків
вироки тільки наслідки
щедрих вертань і розпачу
перед початком власним
ніч розгорне скатерки нам
повні отруйних наїдків

тільки давай потерпимо
вечір смакує терпко нам
вечір підняв люстерко

глянь який він прекрасний

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment