Коли літературознавець видає перший прозовий літературний твір, це викликає з боку читачів притаманну для таких випадків реакцію: подив, часом — обурення та, безперечно, цікавість до нового твору людини, що наважилася по-новому відкритися світові, ствердити своє право на багатогранність. Усе це, як на мене, можна сказати про роман літературознавця, критика, перекладача Дмитра ДРОЗДОВСЬКОГО “Хамелеон”, який побачив світ цього року на сторінках журналу “Кур’єр Кривбасу”.
Ганна ТРЕГУБ
Як усі літературні твори, які належать до визначення “інтелектуальної літератури”, цей твір не розрахований на масового читача. Це філософсько-психологічний роман з елементами містики, який торкається питань про нову ідентичність особистості, нові форми існування свідомості на тлі глибочезної психологічної самотності людини ХХІ століття. Розуміння закладених у цей твір сенсів потребує глибоких знань практично з усіх царин гуманітаристики, окрім історії та суттєвого життєвого досвіду людини, яка точно знає, що життя — це химерне сплетіння плану й випадку, логіки та ірраціональності на грані з абсурдом. Головний метафізичний образ роману — хамелеон, який постійно змінює своє забарвлення, але завжди лишається собою. Автор звернув увагу в романі на історію, але це не та глобальна історія, де протягом тривалого часу між собою змагаються племена і народи за місце під сонцем, а політики та полководці приймають доленосні рішення, а звичайна, буденна розповідь про кілька коротких людських життів.
Власне, “Хамелеон” — історія героїв нашого часу, людей епохи “після постмодерну”. Можливо, цей твір фіксує обличчя сучасної людини, яка втомилася, прагне сховатися у глибинах власного психологічного виміру від глянцевого світу, який вимагає повсякчасно відповідати вимогам бути героєм. Варто лише подивитися на бігборди, що заполонили простір у містах, закриваючи небо, та сторінки глянцевих журналів, створених для жінок і чоловіків, і навіть дітей — усюди на людину дивиться блискучий шаблон, у якому “відсутня сутність”, де немає місця індивідуальності. І нібито все найстрашніше й апокаліптичне, що могло статися з людством чи окремою людиною, вже позаду, проте на обрії замість омріяного спокою і стабільності майорять інші, страшніші небезпеки, які ховаються всередині самої людини — сіра одинокість, замкненість, страх бути собою і пробачити собі. Такими є головні герої роману “Хамелеон” — молодий чоловік і жінка, які лише раз за свої вигадані автором життя перетинаються у приморському місті, коли цвітуть акації. Місто без назви (цей роман цілковито урбаністичний, у традиціях Валер’яна Підмогильного, Віктора Домонтовича, Миколи Хвильового) є символом бінарної опозиції: воно рідне для головного героя, нестерпно рідне, від якого він біжить, а для героїні воно те чуже, до якого біжить вона, аби знайти свою втрачену самість. Це минуле, яке він ненавидить, і до якого хоче повернутися вона.
У головного героя немає імені, він — Nemo, тобто Ніхто. Автор змальовує нетипового представника молодого покоління (героєві — 32 чи 33 роки), думки якого обертаються довкола власного вузького життєвого світу. Все майже як у Блока: “Ніч, вулиця, ліхтар, аптека…”, тобто квартира, робота, писанина (мовою автора — балак), читання під соусом глибокого копання у собі й глибокої самотності: “Ні, я не прихильник філософії руху. Я живу у спогляданні, яке ніколи не завершується, але ненавиджу солонище життя, його блювотний застій… Я люблю дивитися через вікно. Тоді бачиш, що ти не сам у цьому світі. Дуже часто йдеш вулицею і розумієш, що ти самотній. Тебе немає. До тебе немає діла… Я хотів пройтися в той день, бо мені обридла самотність. Дуже часто таке трапляється, коли ти собі набридаєш. Але боїшся зізнатися, що те, чим ти займаєшся, — лише спалювання незлагідних хвилин. І так проходить життя. А потім усі кажуть, що сорок років — це вже вирок. Це вже не двадцять. Треба насолоджуватися миттю, але чому ж я весь час заганяю себе ближче і ближче до прірви!? Мабуть, моїм тотемом був сайгак…” У світі головного героя немає місця іншим людям — у нього немає сім’ї, дітей, його родина — це примари з минулого, про друзів годі й говорити, бо їх або полишено в минулому, або просто немає в сьогоденні. На відміну від головної героїні герой страждає на мізантропію. Складається враження, що герой боїться зв’язків між людьми: “Хочеться бути собою, але весь час я втікаю від себе, очманіло несуся в безвість, біснувато позираючи на теперішнє і знавісніло пригадуючи минуле. Мені страшні ті думки, які рояться всередині. Я зникну, обов’язково зникну, а тому не хочу, аби моє зникнення раптово потягнуло за собою когось іще. Але так відбувається, що ти завжди тягнеш, людина пручається, стає дибки, а ти тягнеш її за собою. І не бачиш, що їй набагато легше бути без тебе”. Але чи розуміє герой, що він сам заганяє себе до пастки? І для того, щоб його прийняв той зовнішній світ людей (до якого в нього існує і страх, і величезна цікавість водночас) потрібно здійснити зусилля над собою, яке йде з глибин власного “Я”, а не вести довгі ранкові сумні розмови із собою, бо нікого іншого поряд немає?!
Головній героїні для збереження себе, віднаходження такого потрібного для нормального життя психологічного спокою доводиться дізнатися про злочин, вчинений її рідною сестрою супроти неї самої. Автор показує, що лише наближення до проблеми впритул — єдина можлива дистанція для того, аби вирішити її, переосмислити свою життєву позицію, переключитися на інші життєві теми і проблеми, продовжити жити далі. Якоюсь мірою роман повертає українській літературі тенденцію до високих зразків модернізму, який нікуди не зник за часу постмодерну, а чекав на своє повернення в новому часі та новій формі.
Автор, як колись до нього Стрінберг і Лорка, Пруст, Сартр, Бубер та інші представники філософії екзистенціалізму, питає про автентичність кожної людської істоти, “те-чим-вона-є-насправді”. Героєві йдеться про поділ усього людства в дусі модернізму на “Людей” і “людей”. Але так і не зрозуміло, до якої когорти належать він і головна героїня — це явно не люди з великої літери, бо такий статус передбачає наявність сильної сутності, яка зумовлює “тут-буття”, позитивну цюсвітність, але й не ниці людці, які заполонили вулиці вигаданого автором “Хамелеона” міста й світу, які нагадують чи то ляльковий театр, чи то вертеп. Або середньовічне мораліте, де кожний персонаж є символом. Боги і демони, містичні істоти і простір позасвіття — лише засоби, які автор на кшталт Гусерля використовує, аби показати, що людина завжди шукає містичного і трансцендентного для того, аби повернутися до себе самої.
І як у ляльковому театрі, у романі існує і своє Пекло, і своя Земля… от тільки Раю не існує. Рай передбачає позитивний, визначений, чіткий фінал, якого у романі немає. Герої, як здається, у цій всій світовій машинерії просто вільні від ниточок невидимого майстра-лялькаря, що водить на мотузочках своїх маріонеток — Бога і Диявола, страшну та безлику Третю силу, та й людей загалом. Проте в цій системі є дещо, що притаманне Людині як рівнiй самому Великому Лялькареві — це свобода волі, вибору, ким і як бути. Чи не через власну свободу і розуміння несправжності й неволі всього довкола себе, своєї позасистемності головні герої такі нещасні та самотні? “Мені вчора дали свободу. Що ж із нею я робити буду?” — так і хочеться зацитувати декілька рядків із поезії Володимира Висоцького.
У романі вистачає і нічних жахів, і містики, абсурду та іронії. Проте не так страшать сни і боріння та розмови головного героя й героїні з силами добра і зла, як той буденний кошмар перетворення сенсів, на яких тримається життя, на симулякри? Як на мене, oдним iз найсильніших місць у романі є підслуханий героєм на вулиці міста діалог:
“Камера.
Усміхнись! Ну! Ти прекрасна!
Та вже набридло, не можу! Не хочу!
Ну, зроби це! Дай мені біль!
Пішов ти.
Дай мені біль, кажу.
Ну на, вдавись.
Камера.
Флеш-флеш!!!
А тепер образ святої. Дай мені святу, крихітко!
Що? Ну, скільки можна?
Мадлен, не дражни мене. Ти маєш робити те, що я кажу.
Але це вже сотий клік. Я не витримаю.
Заткни пельку і роби, що я кажу.
Та пішов ти. Ти вже дістав, Максе, це виснажує мене.
Клік.
Да, це те, що треба. Ну, сміливіше, хочу ще.
Ну на, тримай.
Ні, хочу не так. Більше кайфу від святості. Не ментор, а свята блудниця.
Я роблю, що, не чуєш?
Камера.
Біль.
Камера.
Ну, роби це, вже клас.
Що, ще не так?!.
Флеш.
Камера.
Ну, зроби кохання… Дай мені смак кохання…”
Ця сцена дуже коротка, і водночас вона вміщає в себе квінтесенцію усього того, що закладене в “Хамелеоні”. Біль, святість, кохання — моменти людської екзистенції, які під пильним оком мертвої камери перетворюються на фотографії, мертві зліпки. А за всім цим ховається жорстокість і грубість, меркантилізм і хижацьке споживання, втома. Фотосесія закінчиться, модель змиє грим з обличчя… І це не промениста Мадонна Мікеланджело, а безлика Вона. Коли в цьому світі такі люди, то які ж там боги? Господь з обличчям монгола знає все і вичікує, не втручається, оскільки все, що є, має бути саме так. Диявол безформений, проте йому також осоружно набридла ця гра, в яку він грає вже багато тисячоліть із Богом. Він спокушає, карає, лякає, але, як показує автор, є дещо страшніше для людини, ніж усі ці витівки. Це побачити і збагнути одного дня, хто ж ти насправді є.
Роман “Хамелеон” не лишає свого читача байдужим. Він непомітно викликає сильне чуттєве переживання, емоції. І навіть якщо йдеться про неприємні, важкі переживання, це свідчить про майстерність письменника, який змусив читача відчувати саме так, і через аналіз своїх переживань замислюватися, а чи не існує в буденному світі простих людей щось страшніше за сповнені містикою кошмари, що так часто сняться головному героєві твору.
Можливо, хтось запитає, а де ж у всьому цьому дійстві причаївся хамелеон. Світ роману сам по собі схожий на шкіру цієї рептилії, що змінює кольори. Тому на загальному тлі його важко побачити: он, він в одну мить фіолетовий, далі — змінює кольори. Він чорний, білий, червоний, бірюзовий. Сірий. Кольору пам’яті, кольору страху, кольору самотності. Зрештою — кольору прощення.
У химерному світі згасає фіолетове небо. А в ньому поволі, із загорянням перших зірок скресає усмішка хамелеона — того, хто не втрачає самості ніколи, навіть тоді, коли доводиться змінити колір шкіри. Хочеться сподіватися, що цей роман-філософська рефлексія зможе побачити світ також як окрема книжка. У сьогоденні, сповненому порожнечею й абсурдом, людину може врятувати лише диво. Людина заради майбутнього повинна бути готовою з цим дивом зустрітися.
