ТЕ, ЩО — ВІЧНЕ

Ніхто не заперечить: кожне наше місто, містечко й село гідне мати книжку про себе. Проте, на жаль, не кожне цього удостоюється-дочікується. Нещодавно почула, що село з колоритною назвою Криве Коліно (на Черкащині) вже має не просто книжку про себе, а свою сільську енциклопедію: на неї спромоглись місцеві ентузіасти, і це прекрасно, адже в тій енциклопедії зафіксовані проминулі віки й покоління, які воздадуть нащадкам добром…

Наталка ПОКЛАД,
член НСПУ

“КОЛИ Б МЕНІ ХОЧ МАЛЕНЬКІ КРИЛЬЦЯ…”
Київське ПП “Верещинські” певною мірою ризикувало, видаючи книжку, яка називається “Великдень у Романівці” і яка нещодавно була презентована в рамках Першого міжнародного ярмарку “Книжковий Арсенал”. Проте треба сказати, що видано її надзвичайно розкішно, з великим смаком і любов’ю, — тож маємо справді унікальну річ і за формою, і за наповненням. Ілюстрована книжка давніми світлинами, дібраними незабутнім Іваном Макаровичем Гончарем для його альбому “Україна та українці” — тт. “Київщина Правобережна” й “Волинь” (їх надав тепер видавництву НЦНК “Музей Івана Гончара”), а також світлинами з родинного архіву Демірських і краєвидами самої Романівки. Тож як мистецький твір це видання, без сумніву, стане популярним, а щодо його змісту, то вже тепер можна з упевненістю прогнозувати, що про нього ще буде написане не одне дослідження.
Автор цієї диво-книжки — Ганна Кузьмівна Демірська (1882—1952), проста селянка з села Романівки. Так-так, саме з тієї Романівки, яка належала Тадею Рильському і в якій народився наш поет-класик Максим Тадейович Рильський. Книжка документальна і вустами дев’ятирічної жвавої, беручкої, веселої дівчинки розповідає про світлий (білий) передвеликодній тиждень 1889 року: як його прожили не тільки в багатодітній селянській родині самої авторки, а й загалом у селі Романівці, як гуртом готувалися до рокового свята і як потім урочисто його зустріли. День до дня, від ранку Вербної суботи до вечора на Великдень, із яскравими описами природи, подій, із коментарями до них, діалогами тощо. Тому зовсім непросто визначити жанр цього твору: чи це таки фольклорне наукове видання (редактор Юлія Патлань назвала його “художній текст-меморат”), чи все ж довершений літературний твір — на взірець кращих народних оповідань Марка Вовчка, лише написаний (і так, зрештою, видрукуваний) соковитою місцевою говіркою.
Перед нами постає весь космос народного життя українців — із його традиційним колоритним побутом, із романтичними віруваннями та прикметами, лікувальною магією, кухнею, одягом, педагогікою, нормами моралі, культурними звичками й традиціями, піснями й іграми тощо. І тому читач ХХІ століття, заворожено читаючи сторінка за сторінкою, просто смакує довершений перебіг того дійства, у якому є все, зокрема й достатньо гумору; із ностальгією переживає ідилічно-прекрасну картину минулого (так захотіла авторка, вибравши для свого змалювання саме цей період народного життя). Тож це видання, без жодного перебільшення, — справді досконалий посібник із українського народознавства, та ще й у такій прекрасній художній “обгортці”, а оскільки більшість наших народних традицій нині, на превеликий жаль, поруйнована й забута, то документальні свідчення авторки стають просто безцінними.
Текст цікаво прочитувати з різних поглядів: скажімо, з погляду педагогіки — як дітей виховувала щоденна праця, приклад батьків і родичів, а також сусідів; із погляду екології: як із ранньої весни всі селяни ходили босі, а весь рік їли здорову натуральну їжу “домашнього виробництва”, здебільшого овочі-фрукти; з погляду етики: поруч з українцями в Романівці жили інші етноси (зокрема євреї та поляки), тож у творі передане ставлення селян до них — і причина саме такого ставлення. А з якою любов’ю, як точно й гарно описана довколишня природа, яка вона суголосна людині, її чутливій і відкритій душі та як її підтримує… “Які чари, яка преродня краса, яка усемирна простота, як на душі лехко, радісно! Ось над доріжкою черешня геть розцвіла, миз (й)ей(і) цвітом густо виглядают маленькі, ще ясно-зелени лесточки, оця черешня похожа на ту дівку, що гарно на Виликдин убрана у білому вінку, у стрічках і у вишети(й) сорочці, у блескучім намисці, у зелени(й) спідниці, у червоним поясі. Ой, як усе пахне, яка я чогос легенка стала! Коли б міні хоч маленькі крилця, то я б полетіла високо-високо угору, а потім беспустилася б до самого сонечка і поцілувала б його…”
І кожного читача просто вражає-покоряє барвиста, соковита, запахуща й напрочуд багата мова! Вона — ніби вода з криниці, де б’є-пульсує цілюще живодайне джерело.
На кожен день цього білого тижня був віками розписаний розклад: коли пекли паску, коли кололи свині, квітчали хату, готували крашанки… А ще ж у сільському обійсті було повно всілякої буденної весняної роботи; звісно, дорослим — одне, а дев’ятирічній дочці мама доручає теж чимало, і та з усім веселенько вправляється, хоч і пручається: “Я розсердилас і стала свариця: “Мамо, чого це ви мені такого багато роботи наказали, а Маланці нічого нема(й)е, тіко одного Ваню глядит(ь) і з ним гуляє?” Мати сказала: “Це черес те, що ти од Маланки пошти на два годи старша, тобі ос(ь) уже пішов дев(‘)ятий год, а Маланці семий год, черед два роки і Маланка буде цю роботу робит, що і ти”.
І стільки, виявляється, тоді встигалося за день! Тож як не повірити старенькій сусідці Ніні Опанасівні, яка нещодавно “зізналась” мені: “А знаєте, їй-богу день тепер став зовсім куцим, не смійтесь: так швидесенько пробігає — навіть не зогледишся, коли й де він подівся…”

ДЕТЕКТИВНА ІСТОРІЯ З РУКОПИСОМ
Як розповідає у передмові до книжки “Великдень у Романівці” онука авторки пані Олена Демірська, її батько незадовго до смерті 1977 року привіз їй рукописи своєї матері. “Вони були пожовклі, з обтріпаними краями, їх було важко прочитати: в багатьох місцях заголовні літери писались маленькою літерою, практично не було розділових знаків, у деяких словах останній склад слова ставав першим складом наступного, і абсолютно ігнорувався м’який знак. Війну рукописи провели в землі — щоб вони збереглися, їх закопали”… Батько тоді сказав дочці: “Лиш ти можеш дати цьому лад”.
Згодом пані Олена взялася переписувати текст, наближаючи його до “сучасної мови”. Роки йшли, робота просувалась повільно. А якось доля привела її в “Світлицю”, до Ірини Валентинівни Садової, голови громадської організації сприяння розвитку української традиційної культури “Мальви”. “В розмові з нею, — пише в передмові пані Олена, — я згадала, як моя бабуня описала своє дитинство в рукописі “Молоді роки”. Ірина Валентинівна зацікавилась ним…”.
Чотири роки спільної праці над проектом увінчалися успіхом — читач має сьогодні унікальне видання.

АВТОРА!..
На жаль, онука мало знає про історію та обставини написання рукопису — занадто пізно відкрила його. Небагато відомо їй і про подробиці життя бабусі Ганни: бурхливі роки порозкидали родину, спілкуватися випадало нечасто, та й чимало з того, що було-траплялося, уже забулося-замулилось… “Дивна річ рукописи. Читаючи, а особливо — працюючи з ними, ніби поринаєш, входиш в інший вимір. У пам’яті зринають, наче з підсвідомості, такі спогади, про які вже майже не пам’ятаєш, а іноді відчуваєш присутність автора… Після того, як я переписала її рукописи, зрозуміла, що тільки зараз її пізнаю…”, — скрушно зізнається пані Олена.
“Вона була худенька, невисока. Біля неї я відчувала затишок і була впевнена, що вона мене любить…” — ось такі запізнілі одкровення онуки. Ганна Кузьмівна Демірська мала десятеро дітей. Залишилася вдовою з дев’ятьма, а потім втрачала одного за одним. На старість зосталося лише п’ятеро. Вона всім дала освіту, троє з дітей мали вищу, а один син мав навіть вчений ступінь… Після доброго, замріяного дитинства (батько Ганнусі стельмахував і любив її) опинилась у повній бідності… Спочатку прийняла комуну, та “починаються — як пише пані Олена, — грізні буремні роки безправ’я і безвластя. Вона боролась із приниженням, із бідністю — за гідне життя…” Діти, що мали в собі таку саму вільну кров, як у матері, підтримували її, невдачі не зупиняли, горе — не зламало. Рукопис Ганни Кузьмівни “Вісімнадцятилітній вічний каторжанин” про її молодшого брата, що пішов за більшовиками та був ув’язнений, зник невідомо коли й куди…
Із фото у книжці дивиться усміхнена старша жінка. З її нерівного кострубатого почерку можна лише уявити, як непросто було їй вести рядок за рядком… Коли, за яких умов творився цей рукопис, що спонукало до його виникнення, — поки що таємниця. Однак маємо дивовижний промовистий приклад того, як можна одним твором увійти в літературу. Запізно, аж тепер, відкриваємо такий дорогий скарб, проте як добре, що він у нас є…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment