ВІТРАЖІ ВОЛОДИМИРА ЛИСА

Лілія МАКСИМЕНКО,
член НСЖУ

Роман Володимира Лиса “Століття Якова” — один із найкращих творів, виданих за десять років організаторами конкурсу “Коронація слова”. Він також увійшов до п’ятірки найкращих книг за версією ВВС.
Послуговуючись простим прийомом — спогади старого, — письменник вибудував величний храм, у вітражах пам’яті якого грає світло правдивої історії — без патетики, без такої звичної для нашої літератури ідеологізації. Переконана, зміна політичних мейнстрімів, суспільних орієнтирів тягне за собою й певну карикатуризацію понять — за законом маятника. Уже говорила у зв’язку з романом Василя Шкляра про те, що загарбники не можуть бути красивими — в цьому сенсі “Чорний ворон” є своєрідною відповіддю численним радянським “свадьбам в Маліновкє”. Що ж до роману Володимира Лиса, то він випередив наш час. У “Столітті Якова” немає своїх чи то чужих, білих чи то червоних. Усі герої, навіть епізодичні, непередбачувані у своїх вчинках.
Як відомо, головна функція вітражів у сакральних спорудах — створення містичної атмосфери. У схожий спосіб авторові роману “Століття Якова” вдалося поєднати непоєднуване. У романі двоє головних героїв — Яків Мех (по-вуличному Цвіркун) і століття, яке йому вдалося прожити. Нелегке, скажімо так, століття…
Будь-яка рецензія потребує класифікації, порівняння. “Століття Якова” не вписується в шерег будь-яких творів — це роман, який виокремлюється не лише в українській літературі. У якихось там двісті сторінок письменник втиснув не лише тридцять шість із половиною тисяч днів головного героя, поліщука Якова Меха, а й столітню історію кількох держав. Цікава й форма цієї своєрідної саги — події відбуваються у трьох часових вимірах, що калейдоскопічно змінюють один одного — описуються тривоги й болі старого напередодні свого сторічного ювілею та його п’ятирічне очікування вісточки від молодої дівчини (пташки, метелика… наркоманки), поява якої й викликала з непам’яті вир спогадів Якова Меха. І чого тільки в житті головного героя цього роману не було — шалена любов, зради, прощення, вбивства, війни, концтабір, покинуті власні діти й виховані ним чужі як свої… І все ж старий зберіг віру в Бога та вміння бачити красу.
Час у романі — рівноправний герой (що, до речі, відображено й у назві твору), який потребує реабілітації чи не більше, ніж його партнер Яків Мех. І Володимир Лис за допомогою одного героя реабілітує іншого, наголошуючи: окрім загальновідомих (як і маловідомих!) фактів, окрім воєн, геноциду, голоду, в минулому столітті жили такі люди, як Яків Мех.Через вітражі пам’яті цієї щирої й совісної людини й досі пульсує світло.
Попри всі страхіття, змальовані в романі, цей твір дуже оптимістичний. Перечитуючи відгуки на “Століття Якова” в інтернеті, надибала й таке зізнання: читачка все очікувала, коли ж старий помре. Мав бути кінець цього роману трагічним — і квит. Однак головний герой раптом, попри всі стереотипи, не загинув у лихоліттях, дожив до столітнього ювілею і “можна типерка уже й умирати, — подумав Яків, коли син скінчив говорити. — Хотя нє, тре’ ще таки буде того цвіркуна послухати”. Раптом він відчув, як на щоку з його старечого ока викотилася сльоза. Одна, друга. І ще одна — з правого ока. “Чого ж ти плачеш, старий?” — подумав Яків”. Саме так закінчується роман. І на запитання сина, чи йому не погано, старий відповідає, що йому добре…
Коли я читала цю дивовижну книжку, мимоволі думала: скільки ж таких Яковів, Марій, Микол та Галин живе в моїй Україні, саме вони є прикладом незнищенності нашого народу, втіленням отієї давно загубленої так званою елітою націєтворчої ідеї. Написала оце “т. з. елітою” і подумала, що саме за найгіршими рисами наших очільників нас сприймають у світі. Тут тобі і комплекс меншовартості, і “де два українці, там три гетьмани”, і “як не з’їм, то понадкушую” й ще багато чого — приказки у всіх на слуху. Хіба знають потреби тих, над ким поставлені кермувати? Чи поліпшили життя таких, як Яків Мех і мільйонів йому подібних? Що їм, котрі доскочили до влади, до того далекого інопланетянина — дядька на селі?
Власне, новий роман волинянина Володимира Лиса дав відповідь на те, якої саме літератури потребує нинішнє суспільство для власного розвою.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment