«ІСТОРИЧНИЙ РОМАН — ТО КАТОРГА, І НЕ ЗАВЖДИ СОЛОДКА» (Володимир Малик)

Анатолій Шпиталь

Береш до рук чийсь щоденник, хай уже й виданий, а пригадуєш давній вираз: “Читати чужі щоденники — Еверест підлості”. Але згадуються слова мудрого француза А. Моруа, який стверджував, що навіть інтимні щоденники пишуться з надією на 99 %, що їх колись прочитають. Знаходимо схожі слова і в щоденниках В. Малика за 1977 рік: “Пишу оце й думаю: кому буде охота читати ці сухі прозаїчні записи? І сам собі відповідаю: а може, ці правдиві, щирі, безпосередні нотатки про життя цікавіші за велемовні розглагольствування великорозумників, які в своїх особистих щоденниках пишуть “для історії”? Я ж для історії не пишу, я пишу для себе…” Почав свій щоденник1 наш відомий прозаїк 11 січня 1958 року, вів його інколи нерегулярно, але постає він як цікавий документ доби, а що вів його письменник, особливо цікавими постають зафіксовані факти літературного і суспільного життя. Він сам жив у суспільстві брехні, якоюсь мірою був частиною цього суспільства, але мав про все свою думку, яка часто розходилась із “генеральною лінією”. У цьому й була трагедія багатьох творчих особистостей, бо доводилося наступати “на горло власній пісні”, та в ситуації роздвоєння він усе ж намагається не втратити себе, щоб не випорснула з-під ніг життєва опора. Але як вони все це розуміли! Ось уривок зі щоденника за 1980 рік про твори, присвячені останній війні: “Але ж… Правду писати ще не час. Ще й досі незримо тяжіє над нашим суспільством культ Сталіна. Ще не розсекречені документи… Все написане — тільки напівправда. Це не вина письменників. Більшість із них — чесні люди. Та з багатьох причин сказати всю правду вони не могли і не можуть”. Читаючи щоденники, вже ніби й добре знаєш цю людину і зі страхом думаєш: “Як жахнувся б цей чоловік, котрий студентом-добровольцем пішов воювати, захищав Київ і Харків, був три роки на каторжних роботах у Німеччині, коли б почув із вуст лідера сусідньої держави, що війну вони (Росія) виграли б і без України. І пишеться це в дні, коли, як сказав один із депутатів ПР, “надо праздновать 22 июня 1941 года”! Взагалі ж то багато записів не залишаються звичайною фіксацією “того часу”, а постають просто актуальними і для часу сьогоднішнього. Замітка про 1 жовтня 1991 р.: “Полтавський підпільний обком КПУ послав людей в райони, щоб агітували голосувати проти незалежності”. То — тоді, а зараз, хто бачив останній з’їзд: усе в червоних прапорах, ніби в крові, пролитій цією “керівною і спрямовуючою”… А почали б з’їзд із поїздки до Биківні, стали б на коліна й покаялися — може, хто б і повірив “захисникам трудящих”, а зараз що це таке — КПУ? Підтанцьовка у олігархів ПР, як ото у “Юного Орла” напівголі дівчатка. Але ж ті “юродні дупутати” (П. Загребельний) від КПУ — зовсім не голенькі, “упаковані” вони добротно!.. А думалося тоді В. Малику, що прийдуть українські комуністи, а не “шестірки” Зюганова. Коли “пішли” партійного лідера, письменник зафіксував: “Нарешті пішов Щербицький, один з авторів застійного періоду, душитель української мови і культури. Мерзотник! Погубитель України!” І сумніви: чи відновиться наш народ, чи зможе відродитися, адже він денаціоналізований, часто байдужий до національних питань і заляканий сталінщиною та брежнєвщиною. Майже загинула культура. Потім — суто особисте: “Слухав квартет “Явір” — і плакав. Яка краса! Наша народна пісня! Яке багатство!”
Просто дивуєшся, який був чутливий В. Малик до всього, що відбувалося у світі, які прозірливі були його судження. Ось запис за 20 грудня 1989 р.: “Росія втратила свою совість — Сахарова, свого найбільшого сина ХХ століття. Хто його замінить?” Та ніхто, Володимире Кириловичу, і досі не замінив його! Як Ви писали, навіть “Солженіцин не міг позбутися імперських амбіцій”. А ось щодо росіян: “Що за люди, що за нація! Великодержавність так і пре з кожного. Невігластво повне, а вчитися не хочуть. Кулак — от найвагоміший інструмент”. І ще: “Росіяни деградують, дичавіють, вироджуються, українці вже майже виродилися — еліта загинула, залишилася шушваль. Навіть фізично. А морально — це якийсь непотріб! Біда!” Що ж, жорстоко, похмуро, а багато в чому справедливо. І ще турбував В. Малика низький інтелектуальний рівень нашої еліти, не те що поверховість знань, а іноді й повна їх відсутність. Якщо “елітою” вважати депутата ВР, то нещодавно молодий комуніст продемонстрував повне невігластво, стверджуючи, що Державний жовто-блакитний прапор — бандерівський. Він навіть не читав праць науковців від КПУ, котрі називали його петлюрівським, а в С. Бандери був чорно-червоний стяг… До речі, чи знає цей недоучка, що зараз над РФ майорить прапор РОА генерала А. Власова? Отой триколор!
Відійдемо від наболілого тоді автору щоденника і злободенного нині. Все ж В. Малик — передусім письменник, автор історичних романів. Лише назвемо їх: “Посол Урус-Шайтана” (1968), “Фірман султана” (1969), “Чорний вершник” (1976), “Шовковий шнурок” (1977), “Князь Кий” (1982), “Черлені щити” (1985), “Горить свіча” (1991), “Чумацький шлях” (1993). І одразу ж зазначимо, що роман про Кия не писався як датський (до дати — А. Ш.), над ним автор працював 10 років ще до указу про відзначення 1500 років від заснування Києва. А дата ця затверджувалася у “боях немісцевого значення”. Світ української діаспори (та і не тільки він!) планував 1983 року згадати Голодомор 1933 року, отож треба було якось “перебити” цю дату. І визначили 482 рік — ще 1978 року, хоч потім і виступали в пресі москвичі, що занадто рано — треба десь 640 рік. Для них зменшити час заснування — справа честі, адже рік, коли Юрій Долгорукий (переяславський князь! — А. Ш.) убив боярина Кучку і захопив сільце Москва на болотах, чітко зафіксований — 1147-й. А тут хоча б збити півтора століття! Не вийшло… А перший запис автора в щоденнику про заснування Києва — 1967 рік. Взагалі ж праця над текстом історичного романіста — то назва цього матеріалу. Не треба дивуватися, що майже немає молодих прозаїків, для яких історична проза була б провідною. Але ж яка потрібна архівна робота, яке знання першоджерел, етнографії і т. ін. З. Тулуб, закінчивши свої епічні “Людолови”, зафіксувала в щоденнику, що було використано 9300 (!!! — А. Ш.) джерел сімома мовами. А історична проза дуже потрібна, адже скоро нашу історію рукою Д. Табачника писатиме Кремль і повториться ситуація 70-х років: історики тоді писали про історію КПУ-КПРС та п’ятирічки. Мене особисто вразила докторська дисертація з історії “Роль партійних організацій Полтавської області у виконанні завдань сьомої п’ятирічки”. І цей “науковець” знав точно, що жодна п’ятирічка виконана не була…
Особливо цікавим для історії літератури є час неосталінізму — 70-і роки. Згадаємо, що 1968 року вийшли твори, якими можна і зараз пишатися: “Собор” Олеся Гончара, “Диво” П. Загребельного і “Мальви” Р. Іваничука. Тоді ж заявив про себе як письменника всеукраїнського масштабу і В. Малик романом “Посол Урус-Шайтана”. Але пізніше прийшов Партійний Прокуратор Кремля В. Щербицький та ідеолог Вал. Маланчук і, як на горе, вийшов “Меч Арея” І. Білика. З’явилась партійна постанова — зняти з усіх видавництв твори історичної тематики. І ось у Лубнах на Полтавщині розмова письменників: “Мене дивує, що деякі письменники підносять козаччину, запорожців. Адже запорожці — це грабіжники, бандити. Сірко — це фашист!” І на зборах Спілки письменників: “Каламутним потоком линула історична література!”       В. Малик був у епіцентрі цих подій, його твори у “закритих” рецензіях знищували не лише колеги на кшталт Б. Чалого, а й доктор філософії з Інституту марксизму-ленінізму Л. Нагорна. От як працювалося: “Роман іде важко. Ще не знайшов тієї пружини, що має рухати сюжет”. Пізніше: “Почали мене цькувати. І хтозна з якого боку ждати халепи. Настрій препоганий. Майбутнє — темне і непевне”. Тому і з’являються думки: “Може, кинути все до біса і “трайбати” повістушку про школу або про робітничий клас?”. А з видавництв поради: “Поки що пишіть щось на сучасну тему. Або про війну… Історію потім”. Отже: “Пропала праця багатьох років… Письменник став, по суті, парією, ізгоєм. Партійні керівники, як це не дивно, стали дивитись на письменників як на потенційних ворогів режиму. Така була літературна ситуація, про яку саме тоді Григір Тютюнник написав: “Літературі, як і яблуньці — погода потрібна”. А тоді ж заморозки були…
Звинувачений у “Робітничій газеті” (1973), що “не показав класового розшарування на Січі”, В. Малик теж потрапив у списки “ненадійних”. І коли дозволили видавати по одному історичному твору в рік (на всю Україну! — А. Ш.) черга дійшла й до нього 1976 року. І це при тому, що Інститут історії АН України (К. Стецюк) дав повністю позитивну рецензію. Але ж який душевний стан у автора: “Я вже нікому й нічому не вірю. По суті, письменник — це людина поза законом. З ним видавці можуть робити все, що хочуть”. Тут треба внести корективи, бо забуває автор, що над видавцями були страшні триголові партійні Цербери, а були серед видавців чесні і порядні люди, котрі любили літературу та іноді ставили на кін свою роботу, видавши “щось не те…” Зате тоді перевидавали вже обкатану “класику” історичної прози. І яка блискуча в щоденнику В. Малика характеристика творчості І. Ле (1978). Він пише: “Помер І. Ле. Видатний. Написав півсотні творів. На мою думку, нічого… “Хмельницький”? “Неудобоварим”. Нудний, перенасичений архаїзмами та іншими ізмами. “Історія радості”? “Юхим Кудря”? Дріб’язкові. Залишається один “Наливайко”. Більш-менш. Це може залишитися”. А що залишиться від Н. Рибака? “Переяславська рада”. Та й та списана в М. Старицького. І стиль теж “неудобоваримый”. Або про “Семена Палія” Ю. Мушкетика, де автор “уважно зібрав хроніки і переказав їх. Жодного яскравого і привабливого образу! Навіть Палій — схема, тінь. Нема живої плоті. Фрагментарність”. Що ж, із точки зору 2011 року — абсолютно точна оцінка. Але от роман Л. Первомайського “Дикий мед”, один із найкращих творів про минулу війну — чомусь “не пішов” В. Малику. Проте він високо оцінив романи мало знаного нині С. Добровольського про російсько-турецьку війну 1787—1791 років, особливо “Очаківський розмир” — про участь козацьких військ у боях за Ізмаїл та в інших битвах тієї війни.
Щиро і захоплено пише В. Малик про початок перебудови, захоплюється М. Горбачовим, жаліється, що багато часу іде на періодику. Хочеться вірити в добро, у гарне майбуття, але реальність… І тому й лягають на папір жорстокі слова про земляків своїх: “Є субстанція, аморфна маса, денаціоналізована, декласована, навіть фізично вироджена. Сталінська і гітлерівська селекція зробила своє гарне діло (для всіх народів Росії, передусім — для слов’ян), а також п’янство, наркоманія, рабська праця, бездуховність… В духовному плані довели народ “до ручки” — і він уже відрікся і відрікається від самого себе, від своїх батьків, дідів, від свого минулого”. Але після цих сумних думок: “І все ж — проти надії сподіваюся! Всупереч усьому! Бо інакше…”
Ми акцентували на літературно-політичних записах у щоденнику, та і то деяких, але він — не лише про це. І шкільна робота, і перебудова хати, і радість від народження внуків, і всякі родинні клопоти — все це є, як і в житті. Тому і бачимо з цього щоденника цілісний портрет Володимира Малика.
І ще. Читаєш щоденник — і зупиняєшся вражений. Та це ж мої думки, моє ставлення до людей, В. Малик передав своїми записами мою повагу і пієтет до моїх викладачів — його однокурсниці Галини Кіндратівни Сидоренко і Миколи Йосиповича Сиротюка. М. Сиротюк для багатьох, як і для мене, був улюбленим викладачем. Колись, між парами, в курилці, на питання, що зараз читати, він відповів просто: “А ви партійну пресу читаєте? Ото кого там “драконять”, те й читайте”. Але це не мої мемуари, просто спогад.

P. S. Як радієш, коли виходять такі книжки, але берешся руками за голову, коли бачиш наклади…

1 Малик В. Синя книжка. — Полтава: 2010. — 271 с. (Вів автор щоденник в альбомі з синьою твердою палітуркою — звідси й назва).

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment