ДОКУМЕНТИ ПРО ЗАБОРОНУ УКРАЇНСЬКОЇ МОВИ (XVII—XX ст.)

100_5785
Фото Євгена Букета

Ніна ВІРЧЕНКО,
доктор фізико-математичних наук, професор НТУУ “КПІ”, академік АН ВШ України, засл. працівник освіти України

Закінчення.
Початок у ч. 7, 28 за 2011 р.

1916 р. Закриття колоніальною владою “Просвіти” в Кам’янці-Подільському.
1918 р. Звіряча розправа московсько-більшовицьких військ над 300 українськими героями — київськими гімназистами й студентами, що під Крутами стали на захист своєї Вітчизни. Майже всі юнаки полягли геройською смертю на полі бою, а захоплених у полон розстріляли. Перед розстрілом гімназист Григорій Пипський почав співати “Ще не вмерла України…”, а за ним і всі приречені на смерть.
26 січня 1918 р. Захопивши Київ, московсько-більшовицькі інтервенти за кілька днів розстріляли 5 тис. осіб, які розмовляли українською мовою, носили український національний одяг або у кого в хаті висів портрет Т. Шевченка…
За час перебування в Києві більшовики не тільки зруйнували багато будинків, а й знищили безцінні культурні, мистецькі, архітектурні та інші надбання й вимордували тисячі ні в чому невинних людей.
1919 р. Після завоювання України більшовиками — знищення національно свідомої частини населення та заборона всіх українських літературних, драматичних та усних творів, серед яких лише українських народних пісень — 300 тис. Ліквідація поляками Західно-Української Народної Республіки.
1921—1930 рр. Московські окупанти та промосковські шовіністичні сили в Україні чинять шалений опір відродженню української мови й українських культурних традицій, яке пустило глибоке коріння в роки Української національної революції. “Зачем возрождать допетровскую эпоху, зачем гальванизировать украинский язык, который покрылся уже прахом”, повчав у Запоріжжі російський письменник             Ф. Гладков. “Признання української мови як урядової могло би означати панування української буржуазії та куркульства”, — писав голова “українського” уряду X. Раковський.
1922 р. Ліквідація “Просвіти” на Кубані, в Зеленому Клину та в інших місцях проживання українців у СРСР поза Україною. Голова ВЧК Ф. Дзержинський наказує виловити українських дітей-сиріт і знищити. Баржі з сиротами потоплено у Чорному морі. Проголошення частиною керівництва ЦК РКП(б) і ЦК КП(б)У “теорії” боротьби в Україні двох культур — міської (російської) та селянської (української), в якій повинна перемогти перша.
1922—1934 рр. Хвиля насильства проти неповторного і яскравого явища української та світової культури — кобзарства. Українські національні музичні інструменти — кобзу, бандуру та ліру — оголошують націоналістичними і знищують. Натомість в Україну завозять десятки тисяч примітивних (“общепонятних”) балалайок і гармошок. Кобзарів оголошують жебраками і жорстоко переслідують. “Багато кобзарів тоді пропало, — свідчив харківський кобзар Анатолій Парфиненко. — Кого ловили на базарі, кого — в помешканні. Де б вони не з’явилися, їх забирали”. Щоб спотворити пам’ять і роль кобзарства, комуністи створюють капели бандуристів, які виконують пісні на замовлення та під контролем НКВС, а керівництво ними передається в руки чужинців. Так, Київську капелу очолюють спочатку росіянин Михайлов, а згодом Аронський та Берман, штатні агенти НКВС.
1924 р. Закон Польської республіки про обмеження вживання української мови в адміністративних органах, суді, освіті на підвладних полякам західноукраїнських землях.
Закон Румунського королівства про зобов’язання всіх “румунів”, які “загубили матірну мову”, давати дітям освіту лише в румунських школах.
1925 р. Остаточне закриття українського “таємного” університету у Львові.
1926 р. Лист Сталіна “Тов. Кагановичу та іншим членам ПБ ЦК КП(б)У” з санкцією на боротьбу проти “національного ухилу”, початок переслідування діячів “українізації”.
1929 р. Арешти українських науковців і духовенства, заміна їх російськомовними діячами.
1929—1930 рр. Арешти визначних діячів української науки, культури, освіти, Церкви, харківський судовий процес над ними (процес “Спілки Визволення України”). На допиті одного з арештованих,       В. Дурдуківського, слідчий Соломон Брук сказав: “Нам надо украинскую интеллигенцию поставить на колени, это наша задача. Кого не поставим — перестреляем”. У ці роки на території УСРР було заарештовано (і здебільшого розстріляно або відправлено на довгострокову каторгу в концтабори) понад 120 тис. українців, головним чином інтелігенції. До звільнення і реабілітації з них дожили одиниці.
1930—1937 рр. Ліквідовано українські школи, середні спеціальні та вищі навчальні заклади та факультети, закрито газети й видавництва поза межами України — на Кубані, в Сибіру, на Далекому Сході та інших землях, заселених переважно українцями.
“Постановление ЦК ВКП(б) и СНК Союза ССР о хлебозаготовках на Украине, Северном Кавказе и Западной области от 14 декабря 1932 г.:
“7… а) выселить в кратчайший срок в северные области СССР из станицы Полтавской (Сев. Кавказ), как наиболее контрреволюционной, всех жителей …и заселить эту станицу добросовестными колхозниками-красноармейцами, работающими в условиях малоземелья на неудобных землях в других краях, передав им все земли и озимые посевы, строения, инвентарь и скот выселяемых… д) немедленно перевести на Северном Кавказе делопроизводство советских и кооперативных органов “украинизированных” районов, а также все издающиеся газеты и журналы с украинского языка на русский как более понятный для кубанцев, а также подготовить и к осени перевести преподавание в школах на русский язык.., срочно проверить и улучшить состав работников школ в “украинизированных” районах”.
1932—1933 рр. Сплановано і здійснено за мовчазною згодою “світового співтовариства” акцію ліквідації українського народу. Свідоме знищення більшовицьким режимом українських селян організацією голодомору. Централізоване переселення росіян у вимерлі села України. В Україні, яка володіє 40 % світового чорнозему, померло від голоду до 10 мільйонів носіїв української мови, і саме селян, щоб зберегти зрусифіковане міське населення.
1933 р. Скасування в Румунії міністерського розпорядження від 31 грудня 1929 р., яким дозволялося кілька годин української мови на тиждень у школах із більшістю учнів-українців.
Телеграма Сталіна про припинення українізації і знищення більшості українських письменників. З українського правопису вилучено літеру “Ґ”.
1933—1941 рр. Тотальне знищення та арешт 80 % української інтелігенції російською окупаційною владою: інженерів, науковців, письменників, лікарів, учителів тощо. До 1938 р. друкувалося 259 українських письменників, після 1938 р. — лише 36. Із 223 зниклих письменників лише семеро померли своєю смертю. Решту розстріляно, запроторено до концтаборів, іншими репресивними заходами вилучено з літератури. Таких масових убивств, як у 30-х роках в Україні, історія ще не знала. Кагановичі, постишеви, хатаєвичі, бруки мільйонами вбивали українців лише за те, що вони були українцями. Це був геноцид, організований і здійснюваний комуністами, які 1917 р. захопили владу в Російській імперії. Україну було перетворено на суцільний концтабір.
1934 р. Спеціальне розпорядження Міністерства виховання Румунії про звільнення з роботи “за вороже ставлення до держави і румунського народу” всіх українських учителів, які вимагали повернення до школи української мови.
30-ті роки й пізніше. Заборона писати українські, національні за змістом, мистецькі та художні твори, досліджувати і вивчати справжню історію України, згадувати про голодомори. Історія і вся українська культура зобов’язані були звеличувати СРСР, загарбницьку політику і жорстокість комуністів, керуватися фальшивою імперською концепцією “єдності трьох братніх слов’янських народів”: розглядати росіян, як “старшого брата”. Істориків, письменників, діячів культури радянська влада жорстоко переслідувала, їхні твори заборонялись або знищувались. Так, було спалено наклад книги “Хортиця в героїці і легендах”, а автора М. Киценка звільнено з посади. Зазнали утисків і гонінь історики М. Брайчевський, Я. Дашкевич, поет В. Сосюра, композитор К. Данькевич, письменник та кінорежисер О. Довженко і багато інших. Насаджувана система освіти та виховання була спрямована на те, щоб українцям прищеплювати відчуття меншовартості, відразу до борців за визволення України від окупантів, зневагу до українських національних героїв, зокрема І. Мазепи, С. Петлюри, Є. Коновальця. Імена визначних наших діячів науки, культури, церкви (М. Грушевський. І. Пулюй, С. Єфремов, В. Винниченко, Г. Хоткевич, І. Багряний, О. Ольжич, А. Шептицький та багато інших) замовчувались, а якщо згадувалися, то в негативному висвітленні.
1937 р., листопад. На відзначення 20-річчя приходу комуністів до влади на Соловках було розстріляно понад тисячу діячів української культури.
1938 р. Постанова РНК і ЦК ВКП(б) “Про обов’язкове вивчення російської мови в школах національних республік і областей”.
1939 р. Перепис населення Кубані показав, що внаслідок голодомору, арештів і примусового виселення кількість українців там із 61,5 % у 1926 р. зменшилася до 4 %. Після “визволення” Західної України — закриття багатьох українських і відкриття російських шкіл.
1946 р. Постанова Ради Міністрів СРСР “Про затвердження українського правопису, наближеного до російського”. Постанова ЦК ВКП(б) про “український буржуазний націоналізм”, унаслідок якої кілька тисяч представників української інтелігенції заслано до концтаборів (“Ждановщина”). Гоніння на журнали “Україна”, “Радянський Львів”, “Дніпро”, “Барвінок”, “Перець”. Головного редактора журналу “Україна” Ю. Яновського звільнено з роботи.
1947 р. У Польщі операція “Вісла”: розселення частини українців з етнічних українських земель “урозсип” між поляками у західних районах країни задля прискорення їхньої полонізації.
Депортація в Сибір населення Західної України. Вивезення загалу українців до Сибіру не було здійснено тільки через нестачу вагонів. “Чистка” серед діячів української культури з обвинуваченням їх у націоналізмі новопризначеним із Москви секретарем ЦК КП(б)У Л. Кагановичем. Арешт неповнолітнього (15 р.) сина командувача УПА генерала Шухевича — Юрія Шухевича. Видано таємну інструкцію (на 157 сторінках) про вилучення з книгозбірень і списання в макулатуру 3600 назв книжок, автори яких були названі українськими буржуазними націоналістами, ворогами народу. П’ятий параграф інструкції застерігав: “Особи, що загублять цей зведений список, підлягають притягненню до судової відповідальності”.
1949 р. XXVI з’їзд КП(б)У вкотре засуджує український буржуазний націоналізм, погрожує українським діячам науки й культури, які ще залишилися на волі, вимагає від них таврувати “гнилу культуру буржуазного Заходу” й вихваляти “передову культуру” СРСР.
1951 р. Викриття газетою “Правда” — центральним органом ЦК ВКП(б), “націоналістичних ухилів” в українській літературі (вірш В. Сосюри “Любіть Україну”, лібрето опери “Богдан Хмельницький” і   т. ін.). Студенти Харківського університету відмовилися складати іспити російською мовою. Тоді 800 з них було репресовано, а 33 студентів на закритому засіданні суду було засуджено до смертної кари! І РОЗСТРІЛЯНО.
24 грудня 1958 р. Верховна Рада СРСР ухвалила закон, згідно з яким питання про те, вивчати чи не вивчати рідну мову в національних школах мають вирішувати батьки та самі учні. Останніх наполегливо спонукали розв’язувати це питання з погляду так званої практичної доцільності (мовляв, для чого “перевантажувати” себе).
1958 р. Постанова Пленуму ЦК КПРС про перехід частини українських шкіл на російську мову викладання. Відповідну постанову ухвалила і Верховна Рада УСРР.
1960—1980 рр. Масове закриття українських шкіл у Польщі та Румунії.
1960 р. Колоніальна адміністрація під назвою “ЦК компартії України” вимагає від комуністів виховувати українців “у дусі любові й глибокої поваги до великого російського народу” і в ненависті до свого, українського — “вести непримиренну боротьбу проти націоналізму.., особливо українського буржуазного націоналізму”.
1961 р. XXII з’їзд ЦК КПРС проголосив політику “злиття націй”, що, по суті, означало тотальне зросійщення народів СРСР. (“Слід з усією більшовицькою непримиренністю викорінювати навіть найменші прояви націоналістичних пережитків”, тобто звичаї, мову, культуру поневолених народів).
1962 р. Репресії проти захисників української мови. ЦК компартії України зобов’язує комуністів та місцеву адміністрацію “рішуче виступати проти консервативних традицій і звичаїв, проти будь-яких пережитків буржуазного націоналізму”, найшкідливішими з яких, на думку влади, було знання рідної мови, потяг до вивчення своєї історії та культури.
1964 р. Агент КДБ пересипає фосфором і спалює частину приміщення Центральної наукової бібліотеки у Києві. На прилеглій території заздалегідь було відключено воду, а пожежники приїхали лише через 4 години після підпалу. Вогонь знищив понад 600 тис. томів цінних українських архівних документів.
1965 р. Хвиля політичних процесів проти “українських інакодумців (Б. та М. Горині, О. Заливаха, В. Мороз, М. Осадчий, А. Шевчук та ін.). У Харкові за протести проти закриття українських шкіл заарештовано А. Здорового.
1969—1979 рр. Серія загадкових пожеж у відділах україністики в бібліотеках Академії наук, музею “Софія Київська”, у книгосховищі Видубицького монастиря у Києві, медичного інституту в Тернополі, Успенської церкви та Музею українського мистецтва у Львові. Аналогічні “загадкові” пожежі сталися у національних бібліотеках інших республік СРСР (Тарту, Самарканд, Ашхабад), але не в Росії.
1970 р. Суд над авторами “Листа творчої молоді Дніпропетровська” з протестом проти російщення української культури. Наказ Міністерства освіти СРСР про написання і захист дисертацій лише російською мовою. Затвердження тільки в Москві. Ситуація нерідко доходила до абсурду: російською мовою мусили виконуватися та захищатися навіть дисертації з питань української мови та літератури.
1972 р. Заборона партійними органами відзначати ювілей музею І. Котляревського в Полтаві. “За недостатню боротьбу з націоналістичними проявами” усунуто від партійного керівництва першого секретаря ЦК КПУ
П. Шелеста (критика партійними цензорами його книжки під назвою “Україна наша радянська”, в якій прославлялося запорозьке козацтво), звільнено з Вищої партійної школи при ЦК КПУ 34 викладачі разом із директором, заборонено книги майже сотні авторів, звільнено чверть секретарів з ідеологічних питань на всіх партійних рівнях, піддано чищенню низку наукових установ, а також Київський та Львівський університети. У Харкові знесено хату, де жив видатний український філософ і просвітник Г. Сковорода, та розпочато знищення цвинтаря, де поховано багато визначних діячів української науки й культури.
1972—1974 рр. Політичні репресивні процеси проти українських дисидентів, зокрема проти Чортківської групи В. Мармуса та ст. Сапеляка (сім осіб засуджено), Харківської групи (засуджено дев’ять осіб, з них А. Здорового — сім років, І. Кравціва — п’ять років).
Загалом заарештовано було за два роки кілька тисяч осіб. Заарештовані, яких не засудили, були звільнені з роботи або понижені у посадах. У ці роки були засуджені: Є. Сверстюк, І. Світличний, І. Дзюба, В. Стус, Ігор та Ірина Калинці, Н. Світлична, В. Чорновіл, С. Шабатура, О. Мешко, О. Попович, І. Кандиба, Л. Лук’яненко, В. Романюк, І. Гель, повторно Ю. Шухевич і тощо.
1973 р. Заборона відзначати ювілей твору І. Котляревського “Енеїда”.
1974 р. Постанова ЦК КПРС “Про підготовку до 50-річчя створення СРСР”, де вперше проголошуються створення “нової історичної спільноти — радянського народу”, офіційний курс на денаціоналізацію.
1975 р. Нова цензура “Кобзаря” Тараса Шевченка.
1978 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про заходи щодо подальшого вдосконалення вивчення і викладання російської мови в союзних республіках” (т. зв. “Брежнєвський циркуляр”).
1978 р., січень. На Чернечій (Тарасовій) горі у Каневі спалив себе Олекса Гірник (з Калуша) на знак протесту проти русифікації України.
1979 р. Ташкентська конференція “Російська мова — мова дружби і співпраці народів СРСР” накреслила нові заходи щодо російщення неросійських народів. Зокрема “рекомендувалося” ширше впроваджувати російську мову в дошкільні заклади (як наслідок — українські дитячі садки практично зникли), російською мовою провадити позакласну й позашкільну роботу, “сприяти” тому, щоб студенти писали російською свої реферати, доповіді, курсові та дипломні праці, а також звіти про виробничу й педагогічну практику. Так само “рекомендувалося”, щоб у тих ВНЗ, де національна мова ще якось функціонувала (наприклад, у Західній Україні), російською, починаючи з 2—3-х курсів, читали суспільні, загальноосвітні та спеціальні дисципліни. Показово, що для контролю виконання цієї “рекомендації” Міністерство вищої та середньої спеціальної освіти УРСР запровадило навіть спеціальну форму звітності, що зобов’язувала ректорів регулярно подавати Міністерству “перелік спеціальних дисциплін, які викладаються російською мовою” на кожному з факультетів керованого ними навчального закладу.
1979 р. Під Львовом убито композитора-співака Володимира Івасюка, пісні якого мали виразно український національний колорит. Досі цей злочин не розкрито.
1983 р. Постанова ЦК КПРС і Ради Міністрів СРСР “Про додаткові заходи з поліпшення вивчення російської мови в загальноосвітніх школах та інших навчальних закладах союзних республік” (так званий “Андроповський указ”).
1984 р. Наказ Міністерства культури СРСР про переведення діловодства в усіх музеях Радянського Союзу на російську мову. Початок в УРСР виплат підвищеної на 15 % зарплатні вчителям російської мови (порівняно з учителями української мови).
1984—1985 рр. У концтаборах було замордовано Юрія Литвина, Валерія Марченка, Василя Стуса, Олексу Тихого.
1989 р. Постанова ЦК КПРС про “законодавче закріплення російської мови як загальнодержавної”.
1990 р. Прийняття Верховною Радою СРСР Закону про мови народів СРСР, де російській мові надавався статус офіційної.
1993—1995 рр. Посилення антиукраїнського терору в освіті, культурі, засобах інформації. Вбито кілька десятків активістів національних українських партій та організацій у різних містах України, зокрема голову секретаріату Руху Михайла Бойчишина, спалено хату-музей Тараса Шевченка. Жодного злочинця із цих справ не було засуджено і навіть не заарештовано.
1994 р. Намагання надати російській мові статус офіційної у незалежній, вільній, суверенній, самостійній Україні. Заява Президента України Л. Кучми про його намір внести поправки до чинного законодавства з метою надання російській мові статусу державної.
Як наслідок — призупинення відновлення українських шкіл, переведення частини українських класів і шкіл на російську мову навчання.
1995 р. Міністерство національностей України розробило напівтаємний “Проект державної програми… розвитку російської культури в Україні до 2000 року”, в якій одна з “національних меншин” отримувала більші права, ніж українці. Алмати (Казахстан) — спільний науковий простір (тобто російський) для СНД.
1995 р. травень. У Харкові керована С. Кушнарьовим місцева влада відкрила пам’ятник україножеру маршалові Г. Жукову, який у кінці війни підписав наказ про виселення з України всіх українців.
18 липня 1995 р. Неспровоковане звіряче побиття українців у Києві (кілька душ загинуло, десятки покалічено) під час похоронної процесії святійшого Патріарха Київського і Всієї України Володимира (Романюка). Озброєні омонівці кидалися на беззбройних людей із криками “бєй хохлов!”, топтали і шматували державні прапори. До відповідальності нікого не було притягнуто.
12 вересня 1995 р. Заборона української організації УНА-УНСО без суду. Озброєні Москвою козаки та антиукраїнські організації, які відкрито домагаються ліквідації Державної Незалежності Руси-України, владою не забороняються.
Почато видання паспортів, написаних українською та російською мовами. З метою деморалізації та духовного виродження населення, особливо молоді, влада дозволяє розповсюджувати тисячі книг, демонструвати сотні кінострічок, які проповідують і насаджують порнографію, ненависть, насильство. Немов би виконуючи рекомендації Полтавського губернатора фон Баґовута, Росія завалює Україну шовіністичними газетами, які продаються за безцінь; прямо або через підставних осіб фінансуються російськомовні газети, радіо й телебачення в Україні, які не приховують своєї протиукраїнської спрямованості за потурання всіх урядів та президентів “незалежної” України.
1996 р., січень. “Велике беззаконня діється у Харкові… Таємно збирають підписи під “референдумом” про новий Радянський Союз та про те, щоб Україну туди залигати. Ця “діяльність” ведеться старими комуністами-маразматиками… Хто відмовляється давати підпис, вони погрожують і лають, кажуть: “Всё равно Россия завоюет Украину, і ми перебъём хохлов по одному”.
1996 р. Подальша криміналізація правоохоронних органів.
1998—2001р.р. У зв’язку з інформаційною революцією 90-х років російщення України відбувається ще інтенсивнішими методами, ніж за часів Валуєвщини. Інформаційний простір України майже повністю зрусифіковано. Неукраїнська, а часом антиукраїнська політика урядів України призвела до того, що державну мову з української преси витіснила мова сусідньої країни, і співвідношення між українськомовною та російськомовною пресою — 1:10. Зате Україна посідає перше місце (!) у світі за рівнем оподаткування власної книги — 28 %.
Унікальне за своїм цинізмом явище світового масштабу — нищення української мови! Тим часом прогресивний світ зовсім інакше дивиться на це. Так, у Франції за допомогою комп’ютеризації було встановлено, що українська мова є однією з найстаріших слов’янських мов і однією з найкращих світових. Мудра Японія, переможена після Другої світової війни, всі зусилля й фонди надала освіті й за кілька десятиріч стала однієї з найрозвиненіших держав. Довідавшись про таку вагомість української мови для розвитку світової культури, Японія запровадила її вивчення в Токійському університеті.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment