УКРАЇНСЬКИЙ ВИБІР НА МЕЖІ СТОЛІТЬ

zhulinski
Фото Олеся Дмитренка

Нещодавно побачила світ книга відомого громадсько-політичного і культурного діяча, академіка НАН України, директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка НАНУ Миколи ЖУЛИНСЬКОГО “Нація. Культура. Література”, приурочена до його 70-ліття. Це зібрання праць, які визначають суспільний і науковий світогляд Жулинського за останні роки. Він був категорично проти того, щоб книга починалася з якоїсь величальної передмови. Коли вона вийшла, то виявилося, що багато тем співзвучні з сучасною ситуацією в Україні, перебувають в одному контексті та потребують коментарів. Писати рецензію на книгу було б занадто просто. Натомість значно цікавішою є можливість поговорити з Миколою Григоровичем з приводу тих проблем, які турбують нині українську націю, принаймні таку її частину, як інтелігенція.
Книга має промовистий підзаголовок: “Національно-культурні міфи та ідейно-естетичні пошуки української літератури”. Автор дав глибинний, досягнутий на основі власного життєвого досвіду аналіз реалій нашого суспільства, перспектив його національного самовизначення, розкрив ідейно-естетичні пошуки української літератури. Книга має три розділи — “Національні епізоди”, “Європейське переживання України”, “Письменництво”. Власне, це ті три сфери, які найбільшою мірою цікавлять мислителя, визначають вектори його світогляду. А загалом у новій книзі Миколи Жулинського домінує ідея антропоцентризму. Людина, особистість, індивід перебувають у центрі його уваги. Навколо пошуку і віднайдення їхньої суті, визначення ролі та призначення у житті й ведеться розмова доктора філологічних наук, письменниці Оксани Сліпушко з Миколою Жулинським.

— Миколо Григоровичу, повернімося до діалогу “Замість передмови”, а саме до надзвичайно актуальної, я б сказала, вічної проблеми “митець і влада”. Ви стверджуєте: “Влада манить, зачаровує, втягує людину у вир боротьби спочатку за її здобуття, а незабаром — і у вир боротьби за збереження цієї влади. Влада має властивість заманювати митців, як світло метеликів, і ті готові кружляти навколо цього сліпучого ореола, яким огортає їхня фантазія сильних світу цього. Особливо тоді, коли влада загортається в тогу демократії, коли в особі одного можновладця фокусуються народні сподівання на рівність, свободу і братерство”. “Відштовхуючись” від цих слів, хочу запитати: а як Ви оцінюєте сьогоднішню дилему “митець і влада” і яке своє місце бачите у цій ситуації?
— Мені здається, що сучасна українська влада не звертає уваги на культуру, літературу і мистецтво та й наша гуманітарна еліта, українська інтелігенція давно вже не чекає від влади розуміння, якоїсь реальної підтримки. Особливо прикро мені, що національна еліта переживає великі розчарування від президентської діяльності Віктора Ющенка, який чітко декларував гуманітарні пріоритети у своїй політиці, але зробив мізерно мало. І передусім тому, що виконавча влада не була в його руках. Я очолював Національну раду з питань культури і духовності при Президентові Ющенку, ми готували відповідні Укази Президента України, які Віктор Ющенко без особливих заперечень підписував, але жоден Указ Президента України не був виконаний у повному обсязі, навіть на половину, на третину. І всі ці укази, доручення Президента Ющенка пішли в небуття. Наче їх і не було. Нинішня влада, нинішня Адміністрація Президента України Віктора Януковича навіть не згадує про ці укази. Можете уявити мій настрій, мої розчарування і мою, ясна річ, нехіть долучатися до якоїсь співпраці з нинішньою владою. Для чого ці ритуальні танці, коли гра ведеться за іншим сценарієм? Для нинішньої влади визначальним є досягнення найповнішої влади, яка, на її думку, дозволить сконцентрувати зусилля на реформуванні економіки задля досягнення вищих соціальних стандартів життя. Цього ж прагне переважна більшість електорату. Нинішні правителі України — від Президента до правлячої партії — Партії регіонів — добре знають, що більшість українського суспільства готова відмовитися, як висловився Микола Бердяєв, “від свободи духу в ім’я хліба”, тому нема потреби їм підживлювати інтелектуальний мозок та духовний потенціал нації.
Мені можна заперечити, скажімо, згадати Фрідріха Ніцше, який вважав слабкість злом, а добром — “все, що помножує в людині чуття сили, жадання влади і, зрештою, саму силу”. Але ті, хто наповнений по вінця “жаданням влади”, влади якнайбільшої, всеосяжної, повинні бачити, розуміти, що відчуження в Україні народу від влади і навпаки катастрофічне, влада в очах суспільства аморальна, бо заражена нестримним пориванням до наживи, людей обурює безкарність зловживань владою. Громадського контролю за діями держапарату немає, а якщо і є якісь намагання отверезити протестним викликом, сигналом, заявою, скаргою дії влади, то вони натикаються на продажність судів і чиновництва взагалі.
А чому б нам, скажімо, не поглянути на проблему “митець і влада” з позиції громадянської відповідальності митця, який своїм високим покликанням виразника народних дум і націй, вибачте за високий стиль, духовного лідера нації зобов’язаний говорити правду і не вмощуватися якнайзручніше біля підніжжя трону. Це вже моральна проблема. Взагалі, інтелектуальна еліта нації, національна інтелігенція “приречена” перебувати в опозиції до влади — здійснювати контроль за її діями, попереджувати, вимагати, протестувати… І годі цим моральним авторитетам нації чекати слова вдячності від народу, якому вони служать, тим більше — від влади. Класичне прояснення долі того, хто прагне “святую правду возвістить!” — Шевченків “Пророк”. Випікав посланий Господом на землю пророк “огнем невидимим” “замерзлі душі” своїх людей, а вони “омерзились” і того пророка “на стогнах каменем побили”.
— Миколо Григоровичу, звернімося до іншої теми. У розділі “Національні епізоди” Ваша визначальна теза — формування національної незалежності. Тут Ви розвиваєте цікаву думку про те, що для українського народу православна віра в певні періоди національної історії ставала політичною силою, спрямованою на утвердження незалежності, національної єдності. Це справді так. Згадаймо часи Києворуської держави. 1051 року великий київський князь Ярослав Мудрий призначив митрополитом русича Іларіона, не спитавши дозволу і не взявши благословення у візантійського патріарха. Цим було проголошено ідею про те, що незалежність церкви — це незалежність держави. Яким чином, на Вашу думку, цей фактор впливав на ідею незалежності України у нові часи?
— Історичний і духовний розвиток української нації відбувався таким чином, що саме православна віра стала своєрідною ідеологічною основою, на якій разом із культурною і духовною традицією творилася національна ідея. По суті, формувалася духовна незалежність як гарант збереження української ідентичності. Православна віра була ідеологією єдності, духовним осередком нації, уособленням центральності. Тому проблема єдності українського православ’я, утворення Української Помісної Православної Церкви слід розглядати в контексті формування національної ідентичності, а отже, формування сучасної української політичної нації. Усі політики — ліві, центристи, праві — пропонують свої моделі досягнення єдності та консолідації українського суспільства, усі прагнуть витворити з цього суспільства цілісний демократичний, політичний, а я б сказав, передусім культурний організм. Але очевидним є те, що без гармонізації міжконфесійних та державно-церковних відносин годі сподіватися на єдність і консолідацію українського суспільства. Можна мені й заперечити, мовляв, ми поліконфесійна країна, нам слід утверджувати релігійну свободу та конфесійний плюралізм, розвивати екуменічний та міжконфесійний діалог. В Україні функціонує понад сто церков і релігійних напрямів, а Ви тут говорите про об’єднання в одній помісній церкві всіх гілок українського православ’я. Чи не реальніше й актуальніше працювати над духовним єднанням усіх конфесій України? Згоден, для нашої країни надзвичайно важливою є духовна єдність і її слід повсякчасно творити, плекати — утверджувати терпимість між віруючими, закликати їх до єднання та духовної консолідації. Але крім цього потрібно дбати й про розгортання діалогу між православними церквами в Україні в надії на утворення Української Помісної Православної Церкви.
І культурно-інформаційний простір України, і релігійний потребують гармонізації та модернізації. Якщо чіткіше, він, цей духовний простір, має бути українським, національним, без активної ідеологічної та політичної присутності інших держав. Та цього нам не досягти, якщо й надалі церкви і релігійні організації втягуватимуться в політичні процеси. От, скажімо, цього року Україна і, ясна річ, усі православні церкви відзначатимуть 450-річчя створення Пересопницького Євангелія. 2001 рік Верховна Рада України оголосила Роком Української Першокниги. Ця, написана давньоукраїнською книжною мовою унікальна книга, на якій приймають урочисту присягу президенти України, є вже символом української державності та, хотілося б сподіватися, може стати символом української православної єдності. Чому б нашим православним конфесіям не використати цю визначну подію в духовній історії України і не розгорнути діалогу з метою глибшого усвідомлення національної самобутності Українського православ’я та ролі української православної церкви у формуванні національної ідентичності? Адже ідентичність сьогодні вважається однією, поряд із безпекою, із найважливіших — фундаментальних — цінностей, на основі яких і має формуватися нова модерна система ціннісних орієнтацій людини і суспільства. Тож нині актуальним і вкрай важливим для України є формування нової системи цінностей — нової ідеології, яка б творила нові структури свідомості, нову ментальність. Нам потрібна україноцентристська свідомість, визначена у своїх пріоритетах на основі національних і загальнолюдських ціннісних орієнтацій, завдяки яким можна було б досягти суспільної солідарності, толерантного ставлення віруючих один до одного, до запитів і потреб національних меншин, духовної єдності та консолідації українського суспільства. При цьому варто пам’ятати, що вирішення всіх складних питань треба здійснювати обережно, терпеливо і системно, уникаючи будь-яких конфліктів. Адже питання віри в історії України не раз ставали приводом для збройних зіткнень.
— Тут найбільш яскравим є приклад національно-визвольної війни під проводом Богдана Хмельницького у 1648–1654 рр. Тоді у криваве протистояння були втягнуті не лише два народи — український і польський, а й воювали між собою українці, які розділилися у релігійних віруваннях між православієм та уніатством. А якісь приклади з новітньої історії України можете навести?
— Слід зараз тільки порадіти, що Україна не була втягнута у криваві конфлікти на території колишнього СРСР. Уже тоді було проголошено ідею про те, що геополітична позиція України — це планомірна інтеграція в Європу, загальноєвропейські структури. Але про яку ефективність економічних реформ, про яку євроінтеграцію можна говорити, коли за індексом людського розвитку Україна опинилася на 85-му місці з 178-ми держав світу. А я пригадую, на початку 90-х, здається, 1993 року, коли ми, уряд Леоніда Кучми, вперше провели спільно з ООН Міжнародну конференцію з питань людського розвитку, тобто, з питань соціогуманітарної політики, Україна перебувала на 45-му місці за індексом людського розвитку. До того ж ми ніяк не можемо піднятися із ганебного 134-го місця в рейтингу корупції Transparency International, тоді як наш сусід Польща в останні роки пройшла шлях із 70-го до 41-го місця.
А тепер чи не найголовніше. Наші темпи зростання внутрішнього валового продукту (ВВП) загрозливо відстають від розвитку найближчих сусідів. Скажімо, для того, щоб Україні досягти ВВП на душу населення Болгарії, потрібно впродовж десяти років мати щорічний темп зростання 9,4 %, Польщі — 16,1 %, Угорщини — 17,7 %, Словаччини — 20,4 %, Росії — 13,1 %. Якщо ВВП на душу населення в Україні становив 2009 року, згідно з даними Міжнародного валютного фонду, 2542 долари, то у Болгарії — 6223 долари, Словаччині — 16282, Польщі — 11288, Росії — 8694, Румунії — 5166. Нижчі показники мали хіба що Грузія (2448 дол.) і Молдова (1560 дол.). Наголошую, це показники кризового 2009 року. У 2010 році зростання ВВП становило лише 4 %. Але що цікаво. Темпи зростання ВВП на душу населення безпосередньо залежать від рівня освіти і науки в країні. Старший науковий співробітник Інституту кібернетики ім. В. М. Глушкова НАН України Василь Горбачук у книзі “Методи індустріальної організації” (К.: А.С.К. 2000) обґрунтовує позитивну залежність між кількістю рейтингових університетів і ВВП на душу населення і нагадує, що у рейтингу 1500 найкращих університетів світу Україна мала 2 університети, тоді як Польща — 20, Туреччина — 12, Росія — 9, Угорщина — 8, Румунія — 8, Словаччина — 3. Рейтинги університетів кожної країни, як не дивно, зростають завдяки публікаціям документів від держав у наукових журналах. Але треба ці журнали мати і донести їх до світової науково-освітньої еліти. У нас таких журналів 19, тоді як Польща має 230, Росія — 186, Словаччина — 40, Болгарія — 26. Очевидна і жодною економічною політикою не спростована істина: тільки та держава має перспективу стати ефективною, яка пріоритетно інвестує в освіту, науку, культуру і здоровий спосіб життя. Відомі у світі принципи, що їх сформулював Стівен Кові в книзі “7 звичок високоефективних людей”, яку він опублікував 1989 року, зводяться, здавалося б, до звичайних істин: слід бути проактивним на основі особистого вибору, бачити кінцеву мету і формувати в собі лідерські амбіції, володіти цілісним баченням проблеми-мети і дисципліновано виконувати завдання для її вирішення і досягнення, виплекати в собі велику чутливість до іншого, але водночас мати мужність відстоювати свою позицію. Важливою, на думку Стівена Кові, звичкою для високоефективної людини має бути принцип взаєморозуміння, принцип творчої співпраці та принцип збалансованого самовідновлення.
На основі цих семи звичок високоефективних людей, які настільки зацікавили світ, що книгу Стівена Кові було перекладено 38 мовами і продано 15 мільйонів примірників у 73 країнах світу, український науковець, кандидат економічних наук Олег Дерев’янко розробив “7 звичок високоефективних держав”.
Не викладатиму всі ці звички чи принципи, засади, але зупинюся на трьох перших. Олег Дерев’янко вважає, що, по-перше, “високоефективні держави завжди посідають проактивну позицію”, по-друге, “ефективні держави мають бачення свого майбутнього” і, по-третє, “високоефективні держави, як і високоефективні люди, дуже багато часу приділяють тим напрямам діяльності, які важливі, але не термінові”. І далі ця третя звичка розгортається в такий висновок: “Освіта, наука, культура та медицина — ось чотири стовпи, на яких стоять і завдяки яким розвиваються всі високоефективні держави. Економіка — це результат комерціалізації наукових досягнень, культурних потреб і можливостей, що випливають із рівня освіти й здоров’я людей”1.
Судячи з тієї риторики, яку демонструє нинішня влада в Україні, декларований курс на здійснення реформ має на меті переконати нас, громадян, і світову спільноту в тому, що владна команда, зокрема депутати-регіонали, є високоефективними людьми, і сама країна внаслідок проведеної ними модернізації буде високоефективною державою. Але одна справа — заявляти, декларувати, інша — реалізовувати. Треба, щоб суспільство не лише повірило в те, що привселюдно декларується, а й діяльно підтримало цей курс реформ, курс на модернізацію країни.    І саме тут криється найбільша загроза. Суспільство, народ не вірить владі, вважає її корупційною, її дії сприймає в багнети. Щоб не бути голослівним, наведу дані дослідження української редакції Deutsche Welle. На запитання: “Які проблеми є найважливішими для України?” — опитувані українські громадяни відповіли: на першому місці економічні проблеми — 73 %, на другому — корупція (62 %) і на третьому місці зловживання владою — 50% (“Урядовий кур’єр”, 25 листопада 2010 р.).
Корупція у всіх органах державної влади, особливо у вищих ешелонах, фатально компрометує в очах суспільства усі гілки влади, позбавляє довіри і знецінює навіть виразно позитивні дії. До того ж це суспільство політиками розчленоване, сегментоване, одне слово, не консолідоване, і влада не докладає енергійних зусиль для того, щоб єднати країну, зближувати ті регіони, які нинішня правляча партія начебто консолідовано представляє.
Неможлива модернізація країни без консолідації суспільства. Не випадково газетою “День” (22—23 жовтня 2010 р.) в репортажі про дискусію на тему “Економіка: соціальні обмеження чи соціальні ресурси” визначено головним напрямом реформ “модернізацію й консолідацію”.
Учасники цього круглого столу зауважували, що нова українська влада демонструє енергійну рішучість здійснювати модернізаційні перетворення в країні, готовність до реалізації великих проектів. Отже, є підстави вважати, що одна із семи звичок високоефективних держав заявлена. Точніше, наявна. Але як бути, наприклад, із п’ятою звичкою, яка передбачає бути зрозумілим? Де свідчення того, що необхідні принципи взаєморозуміння, а саме, влада знає, розуміє, що хочуть громадяни і суспільство, а суспільство розуміє владу, її цілі й завдання? На жаль, цих свідчень нема, бо, як зауважив президент Центру економічного розвитку Олександр Пасхавер, “у нас немає сакрального, шанобливого ставлення до власної держави — це для нас не вища цінність. І є тотальна недовіра до цієї держави та її інституцій” (“День”, 22—23 жовтня 2010 р.).
Чи усвідомлює нинішня влада цю чи не найголовнішу для неї загрозу? Так, усвідомлює, про це свідчить виступ Президента України Віктора Януковича на черговому — листопадовому 2010 року — засіданні Ради національної безпеки і оборони України, на якому найбільшою загрозою національній безпеці визнано кризу довіри людей до влади і держави.
Не викликають жодних заперечень і сумнівів викладені Президентом України ключові першочергові завдання, які постали перед нинішньою владою. Це — активне проведення реформ і модернізація країни; ефективна діяльність влади; наявність довгострокової програми розвитку держави, яку розуміє і підтримує суспільство; розширення соціальної бази державної політики задля суспільної підтримки дій влади і, ясна річ, задля недопущення соціальних вибухів і політичних криз та революцій.
Здається, що в разі здійснення, досягнення цих цілей можна сподіватися на входження України до списку високоефективних держав. Та поки що лише здається. Бо у Щорічному Посланні до Верховної Ради України Президент України Віктор Янукович визнав: “Із задумів та планів на 2010 рік ми спромоглися реалізувати щонайбільше третину”2.
Основна причина такої низької ефективності влади, на думку Президента України, полягає в бюрократизованій державній машині, яка продовжує зберігати “свої звичні механізми управління, свої адміністративні можливості та корупційні схеми тіньового заробітку”3.
Як бачимо, і влада усвідомлює величезну проблемну напругу, яка зростає в процесі модернізації економіки і сфер державного управління, подолання корупції, яка руйнує зсередини державу, доводить владу і суспільство до моральної деградації, посилює правовий нігілізм.
Безперечно, модернізація держави, економіки і суспільства — на часі.
— Але як ці реформи реалізувати? Модернізаційні стратегії тільки тоді реалізовуються, коли, як свідчить досвід європейських розвинутих держав, є розвинуте громадянське суспільство, сформоване “суспільство знань”, коли є культурно та політично консолідована нація.
— Загальновизнано, доведено практикою індустріально розвинених держав, що інтелектуальний ресурс, культура і духовність ефективно впливають на політичний та економічний розвиток країни, визначають морально-психологічний та економічний стан суспільства. Розвинені країни світу за рахунок пріоритетного розвитку освіти і науки мають до 40 % приросту ВВП. Тож нам потрібно підняти авторитет інтелектуальної праці, проводити національну пріоритетну культурну політику, що визначатиме значною мірою формування тієї національної ідеології, яка може організувати, змобілізувати суспільство на рішучі, динамічні дії, зарядити суспільні настрої енергією державного самоздійснення. Без інтелектуального і культурно-духовного ресурсу тут не обійтися. Він головний.
— Саме інтелектуальний ресурс нації визначає її позицію у світовій спільноті. Світ нині активно глобалізується. Нації та держави вступають у діалоги на різних рівнях — політичному, економічному, релігійному, духовному, культурному. Як Ви бачите цю глобальну інтеграцію та місце в ній України? Адже нам важливо не тільки бути у світі, а й зберігати свою сутність, не втратити власне індивідуальне “Я”. Як нам посилити, динамізувати наш діалог із європейською спільнотою, не чекаючи, коли остаточно визріє у головах наших провладних політиків рішення про необхідність євроінтеграції?
— Глобалізація, на мою думку, це цивілізаційний виклик, який передбачає, якщо хочете, стимулює модернізацію. А от саме в модернізації суспільства й затаєні плюси і мінуси глобалізації, бо технологічний поступ, ринкова економіка та інші механізми раціоналізації неминуче народжують уніфікаційні системи, які загрожують нівеляцією розмаїтим формам людського життя. Що робити? І зупинятися не можна, і не можна бездумно кидатися, не озираючись на свій національний берег, у вир модернізаційних потоків. Куди вони нас винесуть і чи не втратимо ми в цьому вируванні своє національне “Я”, свій цивілізаційний образ? Не втратимо, якщо цей процес модернізації буде забезпечений культурним супроводом, формуванням національної ідентичності завдяки пробудженню та “вселенню” в суспільну свідомість історичної і культурної пам’яті. Відомий німецький дослідник Йорн Рюзен у праці “Нові шляхи історичного мислення” поділяє і розвиває ідею Семюела Гантінґтона про подолання орієнтирної кризи, що виникла після розвалу СРСР, за допомогою такої основної величини політичного орієнтування, як культура. “Вона позначає систему цінностей і символів, — стверджує Йорн Рюзен, — яка встановлює ідентичність як властиве спільноті основне переконання в його щонайбільшому соціальному поширенні, і яку треба розглядати як суттєву умову для політичної діяльності”4.
Якщо базовим елементом, точніше, основним фактором політичного орієнтування в сучасному світі виступає культура, і ця “система цінностей і символів” (Йорн Рюзен) визначає логіку формування колективної ідентичності, то зрозуміло, чому Семюел Гантінґтон, а слідом за ним і Йорн Рюзен, вважають, що “на місце холодної війни політичних систем приходить холодна війна культур” як “фундаментальних великих суб’єктів політичної діяльності у тривалому конфлікті за владу…”5.
Важко сприймається вираз “холодна війна культур”. С. Гантінґтон називає це зіткненням (clash)6. І не стільки культур, як різних ідентичностей. Культурних передусім ідентичностей. Тому я особисто вважаю чи не найголовнішим у гуманітарній політиці України формування культурної ідентичності як базового принципу регулювання міжкультурних відносин на сучасному етапі. Головне — комунікація між різними спільнотами задля порозуміння, культурного обміну, інтегрування культурних відмінностей, задля розуміння себе серед багатьох інших та належної самооцінки. Очевидно тому культура нині вважається визначальним критерієм модернізації, важливим стимулом і свідченням політичного і економічного прогресу. Більше того, відомий британський дослідник теорій націй і націоналізму Ентоні Сміт переконаний, що наприкінці ХХ ст. “культура, національна культура, переутвердила свою першість над політикою, економікою і технологією, позаяк культура — це незмінний підмурок суспільства зі своїм повільним ритмом комунікації, глибокими структурами в людській психіці й всеохопними символічними кодами й плетивами суспільних відносин”7.
Важко з цим висновком не погодитися, коли бачимо, як наростаюча взаємозалежність у глобалізованому світі ставить на порядок денний питання відмінності культур, загострює увагу людей до власної етноісторії та культурно-історичної спадщини, до збереження національних цінностей і традицій. Отже, культурна самобутність — базова модерна доктрина ідеології європейської інтеграції задля творення спільного майбутнього і протистояння глобальній одноманітності.
Ми повинні бачити себе у світі конкурентних національних спільнот. Бачити своє місце, усвідомлювати свою роль, нагромаджувати ресурси для мобілізації своєї цивілізаційної енергії задля самоутвердження у світі масових комунікацій, економічної взаємозалежності та адміністративної централізації.
— Але як це робити? Де ті механізми, важелі, інструментарій? Де, врешті-решт, дії влади? Ви любите вислів “втамувати спрагу”, розуміючи під ним набуття своєї національної і культурної ідентичності. Як бачите це на практиці, у реальному житті?
— Це життєво важливий процес для кожної нації. Нам потрібно постійно відживлювати національні традиції, проводити так звану “канонізацію” національних і релігійних міфів як духовних будівничих національної ідеології. Я за глибокий і творчий синтез в українській культурі власних традицій та традицій інших етносів, які проживають в Україні. На цій базі формується національна система цінностей. Втамувати духовну спрагу — це означає віднайти себе як гідного представника своєї нації, відкрити Україну в собі.
— Яка тут роль влади та національної еліти?
— Влада повинна бути не лише політичним інструментом, а й культурною реальністю. Українська цивілізація покликана постати у світі як незалежна і самодостатня культурна система. Жезл національного обов’язку передусім має взяти у свої руки еліта, інтелігенція. Так було в усі часи. Національна еліта — це своєрідний духовний щит на порозі глобалізації. Культурні кордони між людством є головними. Ми бачимо, що конкуренція в міжнародному світі перейшла на рівень культур, які в процесі індустріалізації суспільств і глобалізації залишаються чи не єдиним форпостом, який охороняє національне тіло від асиміляційної корозії.
Нам украй важливо інтенсифікувати процеси формування і трансформації національної ідентичності, але як це робити, коли ми, по суті, не володіємо українським інформаційним простором. Як тоді формувати сучасну українську ідентичність, національну систему ціннісно-символічних орієнтирів, загальносуспільних і загальнолюдських цінностей? Крім того, ми повинні розвивати і популяризувати нові форми культури, знань, забезпечувати інформаційний взаємообмін, спілкування, взаємодію, культивувати привабливий для світу образ України. Адже транскультурні взаємодії формують глобальний міжнаціональний діалог, посилюють мультикультурну співбуттєвість, і в цих інформдіалогах ми повинні брати активну участь. Проте наш національний обов’язок оберігати себе від зазіхань на власну ідентичність, плекаючи свою мову, культуру, традиції, мистецтво, національну і релігійну свідомість. Транснаціональні корпорації, світові телекомунікативні системи та інформаційно-комп’ютерні мережі продукують і активно впроваджують такі феномени, як “глобальна культура”, “космополітична культура”, “унітарна глобальна культура”, “транснаціональна культура”… Ці феномени загрозливі, їхній вплив на національні культури далеко не позитивний, бо вони стирають передусім міжкультурні відмінності і стимулюють народження синтетичних, універсальних зразків транснаціонального культурного продукту. Внаслідок дії цих глобальних телекомунікаційних систем національні культури “зависають”, відриваються від своєї “кореневої системи”, від основного засобу духовного живлення — від нації, етносу, традиції, мови, історії, спільної культури.
Нас лякає транснаціональна універсальність, яка породжує універсальність транскультурну. Не випадково Умберто Еко у праці “Вічний фашизм” говорить про настання епохи глобально-тоталітаристської культури. Тому нам украй потрібна національна стратегія гуманітарного розвитку України. Адже держава й далі залишається без стратегічної ідеології, кожна нова правляча еліта прагне різко змінювати вектор державного розвитку, а це дезорієнтує не лише українське суспільство, а й світ. Скільки ми ще будемо, згадуючи Миколу Вінграновського, “на Україні — хворі Україною”, скільки ми ще в Україні перебуватимемо в її пошуках?
Що ж, здається, це хвороба — вже хронічна. Але виліковна. За умови, що в державній політиці гуманітарні фактори стануть пріоритетними. Кожна нова українська влада оголошує перехід до суспільства інноваційного типу, але як мало робиться для того, щоб задіяти людський, інтелектуальний, культурний і духовний потенціали нації! А це найсильніші, найефективніші резерви і чинники трансформації суспільства. Чому ці резерви не використовуються? Передусім тому, що державна політика не відповідає національним інтересам. Нема чітко визначеної, відповідно легітимізованої стратегії розвитку Української держави, нема національної об’єднуючої ідеї. І не буде, поки в Україні домінуватимуть пріоритети бізнес-політичних кланів, поки інтереси окремих владних груп, політичних партій переважатимуть над запитами і потребами громадян. Ці та інші фактори посилюють розмежування інтересів різних суспільно-політичних сил, а це, як наслідок, дестабілізує соціально-економічний простір, загрожує подальшим культурно-ціннісним розколом суспільства, посиленою активізацією зовнішнього впливу на внутрішню політику. Як у цих умовах політичної нестабільності, відсутності ефективної моделі забезпечення стримувань і противаг, політичного консенсусу забезпечувати інтеграцію українського суспільства?
Скільки можна заплющувати очі на те, що проти нас саме в гуманітарній сфері діють спеціально розроблені технології дестабілізації. Це інтервенція “тихою сапою” здійснюється через індустрію масової культури, знань, завдяки комп’ютинг-індустрії, індустрії гуманітарних супер-хай-тек. І те, що гуманітарна сфера України як нелінійна соціокультурна система “еволюціонує на межі хаосу”, переконаний професор Валентин Лук’янець, є багато в чому результатом зовнішніх цілеспрямованих гуманітарних дій8, забезпечених новітніми технологіями впливу. Треба бути або наївним, або воістину сліпим, щоб не бачити, як “всмоктується” у суспільну свідомість панросійська ідентичність через російські ЗМІ і через українські, передусім комерційні телеканали, які жадібно хапають усе з “російського столу” завдяки дешевизні, особливо крихти у вигляді кримінальних чи розвідницько-чекістських серіалів, і, не пережовуючи, подають українському загалу. Це ж очевидно, що Росія прагне відновити ідеологічний контроль на пострадянському, передусім на українському і білоруському просторі. Безперечно, це одна зі складових глобалізації, але глобалізації імперського ґатунку, коли здійснюється політика, за висловом Романа Кіся, “розукраїнення України” в “цивілізаційно, інформаційно та лінгвокультурному та психокультурному планах”9 з метою інкорпорації її в лоно євразійсько-російської цивілізації.
Саме це євразійство — політичне, економічне і гуманітарне — є однією із найсерйозніших загроз, які наростають через відсутність цілеспрямованого державного курсу на якісне оновлення всієї гуманітарної сфери українського суспільства. Інакше неможливо протистояти інформаційно-комунікативному домінуванню чужих ідей та цінностей в Україні.
Ті та інші глобалізаційні загрози очевидні, передбачувані — від стирання національних етнічно-культурних меж і державних кордонів, що ставить під сумнів існування національних держав, до нівелювання і розмивання традиційних етносів із відповідними ціннісно-нормативними системами. Для нас ці чи інші глобалізаційні виклики, додам ще проблему інформаційної безпеки, породжену втратою національного культурно-інформаційного простору, особливо проблематичні, важкі для нарощення адекватних сигналів і викликів.
Ми повинні бути відкритими для діалогу і співробітництва зі світом — замкнутість і консерватизм загублять нас, порятунок у формуванні сучасної конкурентоспроможної нації. Ці завдання мають увійти до складу національних пріоритетів соціогуманітарного розвитку України, як і формування національно-демократичних канонів, культури консенсусу, діалогу і полілогу, набуття власної ідентичності.
Чи нова, з національними пріоритетами і ціннісними орієнтаціями концепція гуманітарного розвитку України спроможна, в разі її реалізації, “віднайти” Україну в Україні, а отже, суттєво вплинути на ключові сфери функціонування українського суспільства? Очевидно, що так, якщо вдалося б сконсолідувати суспільство на основі спільних для усіх громадян цінностей, цілей і пріоритетів, подолати бар’єри відчуження.

Далі буде.
______________
1 Дерев’янко Олег. Сім звичок високоефективних держав. — “Науковий світ”, № 9, 2010 р. — С. 18.
2 Модернізація України — наш стратегічний вибір. Щорічне послання Президента України до Верховної Ради України. —  К., 2011. —  С. 15.
3 Там само.
4 Рюзен Йорн. Нові шляхи історичного мислення. Переклав з німецької Володимир Кам’янець. — Львів: Літопис, 2010. — С. 159.
5 Там само. — С. 160.
6 Huntington S. The Clash of Civilizations. — New York, 1996.
7 Сміт Ентоні. Нації та націоналізм у глобальну епоху. — К.: Ніка-Центр, 2009. — С. 79.
8 “Науковий світ”, № 9, вересень 2010. — С. 19.
9 Кісь Роман. Глобальне, національне, локальне (соціяльна антропологія культурного простору). Літопис. — Львів, 2055. — С. 12.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment