«КОЛЮЧИЙ» ІВАН ЛИТОВЧЕНКО

Нещодавно в галереї Київської організації Національної спілки художників України “Мистець” проходила виставка творів художника, твори якого знайомі багатьом, бо входять у дизайн відомих у Києві й інших містах України інтер’єрів, покійного Івана Семеновича ЛИТОВЧЕНКА. Він виконав мозаїчні композиції Київського річкового вокзалу, Бориспільського аеропорту та інші.

Людмила ІЛЬЄНКО

Зокрема унікальна за своєю концептуальністю та видовищністю річ — гобелен у фойє Центральної наукової бібліотеки імені Вернадського, яку оформляв художник. Тут і спроба графічно зробити опис природи людини, від її фізичного складу до еволюції мислення, і портрети видатних діячів, що стояли біля витоків нашої писемної культури — від Памви Беринди до Петра Могили. Свого часу мистецтво гобелена було оновлене, осучаснене, введене у “великий світ” мистецтва завдяки Івану Семеновичу та його дружині Марії.
Литовченко — митець-філософ, що більше властиво західному мистецтву кінця минулого сторіччя. А в культурі УРСР він був дисидентом, бо у своїх метафоричних, іноді напівабстрактних творах втілив власне філософсько-мистецьке бачення довколишнього світу, складності пізнання його будови, одвічного конфлікту матеріального з духовним, сучасного з минулим. Іван Семенович був учасником зустрічі Микити Хрущова з творчою інтелігенцією, яка проходила 1962 року, разом із Георгієм Якутовичем, Іваном Драчем, Дмитром Павличком. Тоді була чітко висловлена позиція радянського керівництва проти всього сучасного на той час у мистецтві. На долання перешкод, що створювало митцю керівництво всіх рівнів, пішло, на жаль, дуже багато зусиль…
Трагедією життя Івана Семеновича стало те, що він був головним художником Чорнобильської атомної електростанції. Понад десять років Литовченко віддав втіленню ідеї художньої організації рельєфів Прип’яті, великого міста енергетиків. Він створив низку гігантських скульптурних рельєфів та декоративно-просторових композицій із металу. Деякі його чорнобильські роботи просякнуті напругою і тривогою. Ці композиції ніби віщували катастрофу. І справді, художник мав передчуття лиха, бо бачив усе, що діялося на електростанції “зсередини”. На жаль, його творіння потрапили до зони відчуження, і ніхто не доклав жодних зусиль, щоб їх зберегти. Непоправним горем для художника стала втрата його робіт. Адже крім мозаїк і металопластики, там залишилися виконані майстром дерев’яні скульптури, настінні розписи та гобелени. Після Чорнобильської катастрофи митець прожив лише 10 років, остання його робота називалася “Реквієм”.
На нинішній виставці можна побачити і відомі його роботи, і копії тих, що лишилися в зоні відчуження. Виставку підготувала і розповіла нам про свого батька відома художниця Наталія Іванівна ЛИТОВЧЕНКО.
— Наталіє Іванівно, як давно Ви займаєтеся організацією виставок, і зокрема виставок батька?
— Я маю досвід організації власних виставок у Канаді, США, Франції, ну і, звичайно, робила посмертні виставки батька. На його 80-річчя, 90-річчя. Вважаю своїм обов’язком нагадати про те, що було таке мистецтво, існує таке мистецтво. Вважаю, що його потрібно популяризувати.
— Як формувався творчий талант Вашого батька, з яких витоків він черпав натхнення для подальшої творчої діяльності?
— Він народився в селі Бугрувате Сумської області, поблизу полкового козацького міста Охтирки. Коли батькові було шість років, родину розкуркулили, хоч його батько був повним Георгіївським кавалером. Батькові сестри померли і його називали “один у мирі”. Вчився він у Харкові, куди відрядили його ще дитиною. Але він повернувся додому як тільки скінчилися продукти, не захотів більше вчитися. (А навчався він і в агропромисловому, і в будівельному.) Під час війни потрапив у німецький полон, 1946-го повернувся в Україну і вступив до Львівського інституту ужиткового й декоративного мистецтва. Там він захистив два дипломи, а потім приїхав у Київ, і перша його робота — залізничний вокзал, 7 геральдичних композицій на стелі, зроблених 1955 року. А 2001 року, коли вже не було тата, я виграла конкурс, і в синьому залі з’явилися 14 моїх композицій.
— Такі великі, масштабні роботи художник виконує сам чи запрошує робітників, які йому допомагають?
— Раніше самі робили, інколи запрошували колег, щоб допомогли. Перші мозаїки на Прип’яті він зробив із виконавцями. А останні, площею по 100 метрів, виконав сам, із помічником, який набирав чорнову форму, а батько закінчував голови, руки.
— На перший погляд, концепція творів Івана Семеновича не суперечить радянській — людина в русі, є пафос праці, щоправда, не фізичної…
— Починав він, навіть не знаючи, хто такий Бойчук, і коли робив першу свою композицію “Живи, Україно”, там була зображена жіноча постать із піднятими руками. І ось ця постать для тодішнього міністра культури була достатньою підставою для звинувачення батька у “бойчукізмі”. До слова, гобелени в них із мамою були великі, складні, сюжетно-тематичні вже в ті часи, коли живописці ще не вміли цього робити. Напевно, постать із піднятими руками підсвідомо викликала в того чиновника асоціації з Орантою. Але парадокс у тому, що саме після слів міністра батько зацікавився творчістю Бойчука, почав шукати матеріали про нього. І це надало йому поштовх працювати у національних мотивах, бо він справді був українцем.
Від землі, зі свого коріння він перейняв національне почуття. До того ж, був за кордоном, у Німеччині, бачив, як живуть там. Наша бабуся закопала десь під грушею чотири Георгіївські хрести, які родина отримала від царського уряду. Наймитів не було, але працювали гарно, збудували хату, нині там сільрада. Хату відібрали, після чого вони спали в канаві, жили на квартирах. А мій батько дуже любив вчитися, навчався все життя. І прагнув досконалості в усьому. Коли він орав, то лягав на землю і дивився, щоб лінія була рівна-рівна. Це в нього від бабусі, яка навіть у колгоспі намагалася бути першою, обробляючи буряки.
— А яким Іван Семенович був у родині?
— Коли тато й мама робили свої відомі гобелени, мені було два роки. І щоб я не заважала, мені давали фарбу, і я малювала портрети вже з двох із половиною років. Портрети були великими, і тепер мої роботи площею по 20 квадратних метрів. Я так і зростала, як донька художника. Для батька завжди головною була робота.
— Розкажіть трохи про технологію, в якій Іван Семенович та пані Марія робили свої гобелени, і про новаторство його концепцій.
— Батьки втілили в життя новий стиль гобеленів — геометричний. Їх робили на такому станку, як верети ткали. Литовченки вигадали лічильну технологію, щось на кшталт програмування роботи, і користувалися нею. Тоді все це не було комп’ютеризовано. І мати сама прораховувала структуру малюнка. То була важка робота. А щодо концепції, то все, що було зображено на цих гобеленах, дуже відрізнялося від традиційного. Пікасовська пластика, символічність комбінації, рублена пластика постатей, нетиповий вираз облич. Так, батько зображав Шевченка як Прометея, печінку якого клює двоголовий орел царського режиму. В його творчості можна зустріти і троїстих музик, і птаха-фенікса й інші символи, невластиві радянській епосі. Ось гобелен “Музами натхненна”, який знищено в Прип’яті. Щодо його концепції батько радився з Іваном Драчем. Дисидентство його саме в тому, що він відійшов від засад соцреалізму, йому хотілося формалізму. А “вилізти боком” могло найнесподіванішим чином. Зацементували його роботу на станції метро Хрещатик у Києві, у ресторані, хоча там були зображені якісь безневинні речі: птахи і дерева. Добре, що один робітник врятував ці роботи, і вони ще існували. В аеропорту Бориспіль знищили всі мозаїки, лишилася одна робота — “Ікар”. Усі твори батька побудовано на двобої, на боротьбі. Тому Дмитро Павличко називав його “колючим” Іваном.
— Тож протистояння з владою також Ваша сімейна традиція?
— Останні чотири роки я була головою Київської спілки художників України. Знаю, що художники — народ консервативний. Чотири роки мого головування обернулися на роки боротьби з Національною спілкою, які нічим не увінчалися. Національна спілка забирає собі все майно і ліквідує Київську. Коли я очолювала спілку, майстерні коштували 60 гривень на місяць, а тепер доходить до 2 тисяч, і всі ці гроші йдуть до Національної спілки. Так, безумовно, я бачила несправедливість у цьому житті. Доводилося боротися.
— А чи лишилися ще художники в Україні, які працюють у жанрі монументалізму?
— Є, наприклад, Володимир Прядка. Такі художники зараз працюють над художнім оформленням церков. Триває будівництво церкви на Теремках-2. Вона сучасна. Роботи ще на 2 роки, бо художник один — Юрій Левченко. Роботи монументальні, великі, не занадто гарні, бо роблять їх на замовлення, а смак у можновладців та багатіїв не завжди є. А взагалі, художники зараз без роботи. Живописці стали монументалістами й оформлюють об’єкти, але немає таких форматів, у яких працював мій батько.
— Доля робіт Вашого батька в Прип’яті незмінна: вони руйнуються під дощем, заростають чагарниками, хоча зону досить часто відвідують туристи…
— Перевозити їх не можна, але йшлося про те, щоб їх законсервувати у тому вигляді, в якому вони є. А щодо туристів, то дехто з них навіть набирає з собою радіоактивної смальти, що її батько використовував у своїх роботах. Він використав метал на світлових частинах композиції, а в рефлексах і тіньових — смальту. І композиції “Музика”, “Енергія” змінювалися залежно від освітлення, жили, грали кольорами…
Ці композиції створено задовго до аварії, але батько спускався в реактор, бачив, що відбувалося на станції, і тому мав передчуття, що все це грандіозне і страшне може недобре скінчитися… Усе це відображено у багатьох його композиціях.
— А де зберігаються велетенські гобелени Ваших батьків?
— Деякі вдома, деякі закупило Міністерство культури, деякі — Музей декоративно-ужиткового мистецтва. Але 6 метрів квадратних за 1000 доларів — це дуже дешево. Мама завжди вважала, що краще роботам буде в музеї, тому й віддавала за копійки. Мої батьки творили геніальні й новаторські роботи. Унікальний гобелен “Ніченька місячна”, де зображено закоханих, — художня інтерпретація почуття. Батько, коли йому було 72 роки, запитував: “Ви були колись закохані?” І сам відповідав: “Це коли ви сидите на хмарі, вдвох, і хати, ставки, риби, небо, зорі кругом вас, місяць десь внизу, а ви обнялися і голова догори? Якщо ви такого не відчували, ви не були закохані…”
— Додайте трішечки фарб до психологічного портрета батька.
— Він був дуже емоційним. Художник, справжній художник. Звичайно, людина з національним почуттям і почуттям боротьби. Трохи різкий у принципові моменти життя, але виправдано, бо творчість не визнає компромісу.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment