А ЧИ ЗНАЄТЕ ВИ КАЧАНІВКУ?

“Хто не знає красот Качанівки!” — приблизно так відгукувалася більшість із непересічних гостей, згадавши перебування у хлібосольних українських аристократів, власників чудового палацу в оточенні розкішного витвору садово-паркового мистецтва. Тарас Шевченко, Михайло Глінка, Семен Гулак-Артемовський, Ілля Рєпін — люди, які вміли відчувати й цінувати красу, були в захваті від Качанівки. Нині тамтешнім дубам-велетам, які пам’ятають іменитих гостей, до півтисячі років! Збереглися й деякі види так званих дерев-екзотів.

Світлана ДМИТРЕНКО

Качанівський парк за часів його перших господарів мав площу 732 га. Відтак входив у десятку найбільших парків Європи ХІХ століття. Нині парк дещо зменшився і становить 568 га (із них 120 га — ставки). Серед великих садибних парків в Україні, таких як Олександрія, Софіївка, він був найбільшим. До 1772 року ці землі належали придворному півчому її величності Федору Качановському. Палац було побудовано в стилі східної архітектури з елементами бароко. Перший поверх кам’яний, другий, добудований — дерев’яний. За церквою був садибний цвинтар — там хоронили дворян, які не мали власних церковних сакральних зон.
Усупереч лихоліттям Качанівка зберегла природно-архітектурні принади й понині є чудовим місцем відпочинку. Тут і дотепер зберігається неповторний дух гостинності. Колектив науковців під керівництвом директора Національного заповідника Володимира Буренка береже спогади про Григорія Степановича Тарновського, першого власника Качанівки з родини Тарновських. Він, власне, й започаткував тут меценатську (читай — музейну) діяльність. Крім цього, він був мудрим реформатором, який увійшов в історію і як натхненник, автор ідеї звільнення селян від кріпосництва 1861 року в Російській імперії. Талановитий і енергійний підприємець, 1846 року Григорій Тарновський почав будувати цукровий завод, який 1852-го випустив першу продукцію. Доходи від заводу стали у майбутньому головною статтею його прибутків. У Качанівці не було кріпаків, були вільнонаймані робітники. Набирали їх на конкурсній основі, бо потрапити сюди охочих було дуже багато. Платня гарна, найкращих робітників заохочували. На жаль, цукрозавод уже два роки як зупинено, хоча обладнання поки що не здали на металобрухт “нові українці”.
Одним із власників маєтку і парку українських дідичів був Василь Васильович Тарновський-молодший. Він кохався в українських піснях і сам гарно їх виконував. Була в нього няня — із кріпаків, Марія Борисівна, яку він дуже любив і шанував. Саме вона співала йому козацьких пісень, розповідала про тяжке підневільне життя українського люду.
Василь Тарновський вирізнявся серед пихатого панства: ходив у вишиванці, шароварах і кобеняку, скуповував раритети української культури й історії (шаблю Богдана Хмельницького, бандуру Остапа Вересая, особисті речі Івана Мазепи, кошового Івана Сірка та Павла Полуботка). Ці речі, власне, й стали основою для колекцій двох сучасних музеїв — Історичного музею ім. Василя Тарновського у Чернігові й Національного музею Тараса Шевченка в Києві. Усе, що мало стосунок до життя Шевченка, його видані й невидані твори Василь Тарновський-молодший збирав тут, у Качанівці. Зібрання нараховувало понад 700 експонатів. У восьмирічному віці він познайомився із Шевченком. Любив слухати його поезії, сам читав те, що подобалося Шевченкові. В останній приїзд поета до Качанівки 21 серпня 1859 року — одразу після заслання — його зустрічає Василь, тоді вже студент. Як пригадував Михайло Володимирович Тарновський, внучатий племінник Василя Тарновського-молодшого, в один із приїздів Шевченка до Качанівки він прогулювався парком. Тарасу Григоровичу відкрилася живописна панорама, і захоплений Кобзар вигукнув: “Як умру, то поховайте мене тут”. Звідси — ідея Тарновського створити в Качанівці своєрідний пантеон, де мали б бути поховані визначні українці — Шевченко, Квітка-Основ’яненко, Котляревський. Коли Шевченка перепоховали у Каневі, Василь насипає подібний курган у глибині парку, де поет хотів бути похованим. Коли у Качанівці 1883 року помирає близький друг Шевченка, Григорій Честахівський, покійного там хоронять.
Тарновські славилися і як меценати — це й сприяння у спорудженні пам’ятника Богдану Хмельницькому в Києві, першого пам’ятника на могилі Шевченку на Чернечій горі, пам’ятник Котляревському в Полтаві. Витрати були чималими, але дідичі на це не зважали і 1897-го, щоб уникнути повного банкрутства, тодішній власник зважується на продаж садиби за мільйон царських карбованців. Новим власником став Павло Іванович Харитоненко, якого називали не інакше як “золотий король російської імперії”. Він зробив Качанівку надсучасною — у садибі є телефон, електрика, водогін та каналізація. На початку ХХ ст. жодна дворянська садиба не мала такого комплексу комунікацій. Але він купив не Качанівку як таку, а власне Парафіївський цукровий завод. І зробив це задля доньки Олени, яка збиралася заміж за князя Урусова. Тобто Качанівка — її посаг. Під час весільної церемонії, щоб життя молодят було солодким, під’їзну алею (а це — 450 метрів) засипали цукром. Молодята проїхалися нею, щоб стати під вінець.
Качанівка ХХІ ст. дещо змінилася: підремонтовано фасади, збагатилося внутрішнє оздоблення. Реставрація в палаці триває й досі. У планах — перетворення його на палац-музей, яким він був за Тарновських. Тут було 56 кімнат. Є мала вітальня з уцілілим мармуровим каміном, Лицарська (бальна) зала без настельного гобелену, парадна їдальня з автентичним буфетом, у ній грав кріпосний оркестр (залишився контрабас), ставили п’єси. Тарновські чільну увагу приділяли фаховій освіті своїх музикантів. Прототипом головного героя Шевченкового “Музиканта” послужив Лаврін Бойко, перша скрипка оркестру. Про подробиці тогочасного життя в садибі цікаво оповіли науковці Тарас та Інна Шевченки. Цікаво, що Тарновський, започаткувавши добродійництво, зробив альбом автографів відомих гостей (608 загалом).
Останні три роки держава не виділяє коштів на реставрацію. Але пан Буренко не втрачає надії. “У нас триває співпраця з нащадками Тарновських, — говорить він. — У родини збереглися мемуари, документи, цікаві з наукового погляду. Відкрито рахунок для збору коштів, зокрема на реставрацію іконостаса садибної церкви”. Зараз качанівці намагаються втілити в життя популярну на Заході концепцію друзів-меценатів. Нащадки Тарновських дісталися аж берегів Туманного Альбіону, але зв’язку з родинним гніздом не втратили — часто навідуються на дідизну. В Шотландії вони заснували товариство “Друзі Качанівки”. А Ірина Михайлівна Тарновська, яка мешкає в Києві, нерідко приїжджає сюди.
Часті тут різні екскурсії. Дістатися до заповідника можна кількома шляхами. Перший — автомобільний: сумською трасою, у районі Прилук, де є вказівник на заповідник, треба звернути на Ічню, а з Ічні — на Качанівку. Другий — автобусний: з Києва (Дарницький автовокзал) є маршрут до Парафіївки, звідти попутним транспортом до заповідника треба діставатися ще 5 км. А з Ніжина прямісінько до воріт Качанівського заповідника мандрівників доправить автобус, що їде до Іванівців.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment