ОЛЕСЬ ДЯК: «ВІДЧУТТЯ ПОТРІБНОСТІ У СУСПІЛЬСТВІ — НАЙГОЛОВНІШЕ ДЛЯ БАРДА І ПОЕТА»

Справжнє мистецтво завжди несе в собі яскравий відбиток неординарної творчої особистості. Саме такою непересічною людиною є львівський бард, поет Олесь ДЯК. Спілкування з ним було спонтанним і незабутнім. Воно нагадало мені дощ серед бабусиних Карпатських полонин, який підкрався зненацька і так само зненацька пішов… Останнім часом я раз по раз повертаюся до “Білої любові” автора, яка дихає чистотою і прозорістю, та, відверто кажучи, не можу відмовити собі у розкоші пити з галицького джерела його пісенної творчості…

— Чи популярна нині бардівська пісня і в чому її необхідність?
— Мені дуже складно оцінювати ситуацію, бо зараз особливо не видно спектра діяльності й присутності української авторської пісні в межах усієї України. Було видно під час відродження всього українського у кінці 80-х — на початку 90-х. Із цим і пов’язана підготовка й діяльність, позитивні наслідки в українському соціумі: і пісенному, і політичному. Це перші фестивалі авторської пісні — “Червона рута”, “Доля” у Чернівцях, “Оберіг” у Луцьку та багато інших містечкових фестивалів. Оті яскраві явища, які з’явилися не тільки в авторській пісні, а й в українській культурі, досі активно функціонують і майже неперевершені.
А про те, що зараз відбувається на теренах України, дуже складно говорити. Один із бардів-початківців мені нещодавно розповів, що в Інтернеті знайшов інформацію про те, що у Східній Україні проводитиметься фестиваль авторської пісні. Він зробив заявку й отримав відповідь, що цей фестиваль буде винятково російськомовним. Тобто йшлося зовсім не про якість пісенної творчості… Це біда. Того, що відбувається зараз, двадцять років тому не можна було уявити.
— У яких міжнародних акціях беруть участь наші барди?
— Що відбувається на міжнародному рівні у жанрі авторської пісні, мені достеменно невідомо. Здається, із появою Інтернету та інших комунікацій мала б бути більша згуртованість, більша інформаційність, але виходить навпаки. А може, ми вже зовсім інші, бо тоді були настільки окрилені, активні й пошукові, що знали все, що відбувається, а зараз, мені здається, кожен сам по собі.
— Що Вас привело до бардівської пісні?
— З одного боку, це в мені живе саме по собі, а з іншого — відіграло важливу роль те, що я син політв’язня. У 1980 роках, мене, творчу людину, яка має численні матеріали для публікації, цензура занесла у чорний  список як сина політв’язня. І врешті-решт у редакції журналу “Жовтень” (нині “Дзвін”) мені відверто сказали, що дарма оббиваю пороги, все одно не опублікують. “Якби за тебе заступився якийсь дуже відомий поет, то, можливо, це б посприяло”. І моя перша журнальна публікація з’явилася 1988 року в “Жовтні” завдяки тому, що за мою творчість заступився Роман Федорів, а  передмову написав Роман Лубківський. Ці дві постаті мені неабияк допомогли.
А писав авторську пісню я давно у співавторському колі. Хоч і тривалий час не мав доступу до публікації, але дуже прагнув аудиторії, живого спілкування. І це підштовхнуло до виступів, ще коли був студентом. І що цікаво, першими поціновувачами моєї творчості були Назарій Яремчук, Віктор Морозов, які залучали мене до виступів.
— Бардівська пісня — це хобі чи мистецтво?
— Це щось значно більше. Це спосіб мислення, спосіб життя, спосіб реакції на суспільні процеси. Авторська пісня має багато піджанрів. Вона реагує на певні суспільні моменти сьогодні, у цю хвилину. Той жанр, який сповідую я, потребує глибокого осмислення, переосмислення, певного достойного виконавського рівня. Авторська пісня — це вже окремий повноцінний жанр, і тут кожен самобутній по-своєму.
— Яка тематика виграшна для барда? І особисто для Вас які теми, мотиви є найближчими?
— Я брав активну участь на Майдані під час Помаранчевої революції, де й написав серію пісень, виступаючи перед захисниками української гідності. Коли суспільство вирує, бард ніколи не буде осторонь, бо він є частинкою суспільства і не може не реагувати на ці речі. Коли панує спокій, у мене народжується багато пісень про кохання, про красу природи. Є пісні, які становлять золотий фонд моєї творчості. Це, наприклад, одна з найулюбленіших пісень “Високий Замок сподівань” — про високі почуття у місті Львові. У ній Високий Замок возведено у ранг чогось метафізичного — високого замку почуттів. Тут говорити про якусь конкретну тему дуже складно. Мене цікавить авторська пісня як така.
— А найвідоміші школи бардів? І чи багато серед них яскравих представників молоді?
— Я взагалі не чув про існування бодай однієї школи авторської пісні. Знаю, що навколо певної особистості формується гурток, який обожнює, шанує творчість, черпає знання… Але є на кого рівнятися. Без сумніву, що Василь Жданкін неперевершений, але він ближчий до традицій кобзарства. Едуард Драч також близький до кобзарства, але його твори дещо новаторські. Віктор Морозов неповторний бард міського романсу. І досі неперевершеною залишається у своєму жанрі Ольга Богомолець, яка постала в кінці 1980-х — на початку 1990-х.
Із сучасних яскравих особистостей не можу назвати, вони б заясніли, якби у суспільстві якось змінилася ситуація.
— А Ви у своїй творчості на кого орієнтувалися?
— У мене авторитетів не було. Я народився у сільській місцевості й формувався у замкнутому колі, читав багато поетичної літератури. Для мене було потрясінням, коли почитав передруки поезії Василя Стуса й Ігоря Калинця. Це був переворот у свідомості, й це знайшло відголосок у моїй творчості.
До речі, ми тісно співпрацювали із Ігорем Білозіром. Пам’ятаю, як одного разу він сказав: “Ти знаєш, Олесю, чому ти такий оригінальний і самобутній?” Я відчув у цьому якусь провокацію. А він продовжив свою думку, і це був комплімент: “Твоя самобутність цікава, бо вона не зруйнована теорією консерваторії”. Просто треба прислухатися до інтуїції, серця, і іти (навіть наосліп) туди, куди веде натхнення.
— А куди натхнення завело Вас нині? Над чим працюєте?
— У мене творчий процес відбувається систематично. Останні кілька років я більше поринув у поетичну творчість, видав серію книжок, останні з них “Біла любов” і “Роса первозданна”. Коли відчуваю, що стаю не настільки розпаленим у поезії, то розумію, що треба або зупинитися, або перемикнути тумблер. Добре, що мені є куди перемикати. І тоді я починаю мислити більше музично. І пишу винятково пісні.
Дуже люблю виступати перед молоддю. Діти — найвдячніша аудиторія, вони не дають злукавити. Шкільні викладачі, бува, запрошують, обіцяють, що зберуть відмінників, найкращих учнів, які цікавляться літературою, музикою. А я потребую тих, які погано вчаться, і саме на них скеровую всю свою енергетичну увагу. Бо мені здається, що ті люди, які готові тебе чути і сприймати, вони і так тебе почують. І коли я бачу зміни у поведінці після зустрічі зі мною, це таке благо, бо відчуваєш свою певну місійність.
Мав виступи і у місцях позбавлення волі. Зазвичай, там очікують почути блатного барда, а тут зовсім інші пісні. То це така насолода — бачити людей, які перероджуються на очах. Відчуття потрібності в суспільстві — найголовніше для барда і поета.
Я багато подорожував. Світ мені цікавий, щоб набувати життєвого досвіду, акумулювати енергію, набратися вражень, але за межами Львова я не написав жодного вірша і жодної пісні. Їду до мами, до ріки дитинства, до гір, де я пізнавав небеса, і там також не можу писати, бо пишеться тільки у Львові, до якого я прив’язаний. А співається будь-де.

Спілкувалася
Уляна ВОЛІКОВСЬКА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment