ПОРТРЕТ З ІНТЕРМЕЦЦО

Уривок з роману Михайла Слабошпицького

Життя навчило мене обережності й недовіри, цим двом ворогам безпосередньої радості.
Михайло Коцюбинський

…Тільки замолоду здається, що все на світі залежить од тебе, що тобі все посильно, що ти здатен переконати, що спонукаєш усіх глянути на все твоїми очима й побачити його таким, як бачиться тобі. І лише з літами приходить це прикре відкриття: хоч би що ти казав і хоч би що ти робив — нікого ні в чому не переконаєш; кожен думає, як йому заманеться і як йому подобається. Одному любо чорне бачити білим, другому — навпаки. А третьому приподобалося взагалі нічого не бачити й не чути. А четвертий перебуває в необхідності в усьому тобі заперечувати, думати  наперекір і жити тобі навспак, бо він у такий спосіб почувається значущішим, самостверджується, і життя його буцімто набуває якогось поважного змісту. Особливо цікаво спостерігати такий театр людський тоді, коли це не стосується тебе. Коли не тебе шматують, не про тебе пліткують, не тебе зводять на вогнище моралі: ти розслаблено завмер у глядацькій залі, і зі сцени тебе, огорненого півтемрявою, навіть не видно. Ти можеш дозволити собі таку розкіш — геть виокремити себе з цієї вистави життя, полишивши за собою лише ролі спостерігача комічної суєти людей на кону і суворого судії їхніх діянь. Ти можеш навіть упевнити себе на думці, що саме так воно й належиться, однак у якийсь момент сполохана світлом півтемрява втікає з залу, ти стаєш беззахисним перед зверненими на тебе поглядами, а люди зі сцени раптом вказують пальцями, закликаючи всіх у залі звернути увагу на тебе, почути твої таємниці. І коли вони починають про те говорити, кожен додає щось од себе, подеколи таку нісенітницю, що в неї, здається, ніхто в світі не може повірити. Але ж — вірять, бо хочеться втоптати в багнюку того, в кого ще вчора було бездоганне реноме. Людям чомусь хочеться бачити інших гіршими за себе…
Ми з Шурочкою були надто безпечні — не хотіли думати про те, що все потаємне все одно стає явним. Хоч як ми остерігалися, одного дня Віра заявилася до Шурочки додому, де зачитала її матері й Зіні Шуроччиного листа. Заадресованого мені.
Я й без Шуроччиної розповіді легко уявляю розгнівану Віру в чужому домі. Якщо вже вона спалахнула, то заспокоїтись їй важко. Віра не тільки скаржилася їм на Шурочку, прохала на неї вплинути, а й погрожувала, що боротиметься за збереження сім’ї всіма засобами. У неї навіть вихопилася фраза про те, що не зупиниться й перед убивством. Віра застерегла їх, що покладає на них відповідальність за Шурочку, з якою вона не буде зустрічатися й говорити, бо Шурочка різко їй відповіла на її записку, в якій Віра вимагала від неї пояснень про анонімний лист. Віра написала Шурочці так: “Мною одержано анонімного листа про Вас відносно Михайла Михайловича. Звичайно, анонім — гидота, але кому охота бути об’єктом паскудних розмов як у бюро, так і в місті?” Я застерігав Шурочку: якщо Віра тобі щось напише — нічого не відповідай. Однак вона відписала: “Не розумію змісту Вашого листа. Анонім був для Вас, і, мені здається, я про нього й не повинна була знати. Що ж до паскудних розмов, та про кого не говорять у нашому паскудному болоті?”
Очевидно, у Віри спрацювала жіноча інтуїція, і Віра почала до всього приглядатися й усе аналізувати. У жіночій підсвідомості є ще якась особлива сигнальна система, якої немає в чоловіків. Якщо ми, чоловіки, знаємо, то жінки відчувають, розуміють серцем. Та й амбіції Вірині були вражені Шуроччиною відповіддю. Віра воліла б прочитати щось інше й по-іншому написане.
Отоді нас досягла перша хвиля людського бруду. Отоді я вперше подумав: нам ще довго щастило зберігати конфіденційність. Доки наші зустрічі не впали в лихе око. Доля нам подарувала майже ідилічний час. Буря могла розпочатися значно раніше. Маємо дякувати долі й за це.
Після Віриного походу до Аплаксіних удома все свідчило, що тут заходить на грозу. Хоча Віра й словом не обмовилася, в її погляді я читав багато. Вона не та жінка, яка може влаштовувати істеричні сцени, велемовні сварки, але вона ніколи й не відступить од свого. У її очах я бачив рішучість боротися до кінця. Зрештою, відкинувши всі сантименти, розумієш: Вірі є що обороняти. За нею четверо наших дітей. Справді любих дітей. Добре, що вони нічого не знають. Інша жінка на Віриному місці не відмовила б собі у можливості мати в них союзників, і втягнула б їх у цей конфлікт. І матері могла б на мене поскаржитися, й сестрі. Віра ж усе те носила в собі. Вона винятково благородна людина. І від того моє почуття провини стало ще гострішим.
Я не знав, куди себе подіти. Мав сказати Шурочці заспокійливі слова, запевнити її, що все в нас буде, як ми хочемо, і мав дивитися Вірі в очі, гладити по голівках дітей і думати: ось поїду від вас далеко і назавжди — і ви ростимете без мене. Кілька разів подумки проказав ці слова, але не міг повірити в їхній зміст, не уявляв, що це насправді може статися. Тоді я зрозумів: ми, чоловіки, дуже легко обіцяємо жінкам важкі для здійснення речі. Я запевняв Шурочку, що ось зовсім скоро ми будемо тільки вдвох, а тому не матимемо жодної потреби ховатися зі своїм коханням. Кажучи те,  сповна не здавав собі звіту, що це справді можливо саме з нами й саме в нашій ситуації. Почуття йшло попереду тверезого розуму. А ось коли все заколотилося, я опинився в ролі того, хто, сам собі не звітуючи, сподівається, що його плани не збудуться, бо все обернеться так, що обіцяне ним через різні обставини не складеться: втрутиться якась незрозуміла сила й поруйнує те, що ти задумав…
Не мав сил жити. Мені треба було знайти схованку від життя. Аж тут знову озвався Євген Харлампович:
“Моментально приїздіть до мене в Київ, то я Вас завезу в Кононівку, бо через Крути їхати Вам забарніше й гірше.
Молока й яєць там єсть багато, гов’ядини нема, але Ви, певно, її й не їсте, то з харчами якось буде, хоч, може, і не так добре, як на курорті або дома…”
Це був порятунок. Утекти від збридженої повсякденної ролі, від притишених перешептів у бюро, які викликали в моїй душі почуття липкої тривоги, від сумного сірого щодення. Опинитися десь там, посеред польових просторів, під високим чистим небом. Не чути навіть людських голосів, не бачити газет. Тільки так можна трохи відпружити душу й заспокоїти серце. Особливо спокушало те, що Чикаленко не збирався в Кононівці опікуватися мною; отже, там ніхто не нависатиме мені над душею. Я там буду сам. Самотній. Самотність може стати мені щонайпершими ліками. Те, чого не витримують і від чого втікають інші, для мене може бути фортецею душі.
Плив уночі пароплавом до Києва і мені зовсім не спалося. Тому цілий день був змучений і пересувався мов сомнамбула. Євген Харлампович щось розповідав про свої клопоти з “Радою”, скаржився на пасивність громади, яка вельми неохоча пожертвувати на газету гріш, ніяк не виходить у людей любити українську справу до глибини кишені, охочіше люблять лише до глибини душі. Чикаленко постійно сушить собі голову, де взяти грошей, щоб покрити щорічний дефіцит “Ради”. Це ж не якась дещиця — понад двадцять тисяч рублів! Зрозпачений і навіть сам збентежений своїми докірливими словами на адресу нашої анархічної нації (кожен чує тільки себе, дбає тільки про себе, а українська справа — то лиш високі ритуальні слова!), сумно твердить: як уже зовсім не стане грошей на газету, то закриє її і геть зникне з українських обріїв. Візьме, наприклад, і поміняє одну літеру в прізвищі Чикаленко. Був Чикаленко, а стане Чикалеско. І вже новоспеченому румунові не буде ніякого діла до українських клопотів. Дивлячись на Євгена Харламповича й п’яте через десяте слухаючи його, я подумав: справді ж, як важко бути українцем! Французи, британці, шведи, німці, іспанці, данці, голландці можуть дякувати долі, що вони народилися не українцями. Що вони не знають усіх наших бід. Навіть у страшному сні їм не присниться те, що не звучить їхня мова. Українець — то як тяжка хвороба, що вимучує людину й отруює все її життя.
Вони навіть не можуть підозрювати, що писання книжок — це своєрідна форма філантропії.   І що на ті книжки, як мовиться, вдень із вогнем треба шукати читачів, бо їх робить неприступними для читачів мова. Простолюддю нашому вона почасти незрозуміла, бо — “панська”, а панству нашому незрозуміла й неприємна, бо “мужича”. От і Чикаленко б’ється зі своєю “Радою”. Спершу орієнтувався на селян, а селяни не приймають газету, бо в ній пишеться не по-їхньому, а “дуже по-грамотному”, то хай пани її і читають. А де ж тих панів українських бодай кілька тисяч набрати? Тільки доскочить хоч якихось статків, то відразу ж змосковлюється, щоб показати: мовляв, я не від плуга, я “кровей почти благородных”.
Все по-московському та по-французькому глаголять. Тому вкраїнські видання постійно на ладан дишуть. Добре, що є Галичина з її газетами і журналами. Хоч мова там і покалічена полонізмами й германізмами, та все ж українська. І всі наддніпрянці та слобожанці мають де друкувати свої твори — у Галичині і для них вистачає видань. Нечуй-Левицький та Грінченко багато пороху витратили на боротьбу з засиллям галицизмів та з тамтешнім правописом, який просочується й у “Раду”, шпетять за це Чикаленка й усю редакцію, а їм важко знайти золоту середину, щоб догодити всім.
Ми приїхали в Кононівку надвечір. Нас зустріли запахи літнього поля й старі високі дерева геть запущеного парку побіля маєтку. Над деревами — зграї крикливого гайвороння. Чикаленко сказав, що сім’я його за кордоном. Але, здається, там лише син і донька навчаються в університетах, а дружина, якої я ніколи не бачив, постійно живе в іншому маєтку в Перешорах. Щось там, як мені натякали в редакції “Ради”, у Євгена Харламповича з нею розладналося. Але я не дуже того дослухався. В кожній родині є свої проблеми, і сторонньому не можна туди лізти. Я б цим охочим попискувати про чужі родини й тамтешні конфлікти порадив би розібратися зі своїми ближніми й дати собі раду в стосунках із ними. Бо, як кажуть, чуже бачимо аж під лісом, а свого не бачимо під носом.
Вже зранку я зауважив: тут багато сонця і свіже тепле повітря. Аж легені воно лоскоче. Дихай — і дихати хочеться. І безлюдні поля надовкруж. Є де відпочити втомленому поглядові.
Після сніданку Євген Харлампович показує мені господарство, аж занадто докладно розповідає, що й де. Таких господарів справді мало. По всій Росії читають його “Розмови про сільське господарство”. Його за це навіть медалями нагороджено. Спеціалісти добре знають, що таке “чорний пар”, який культивує Чикаленко. Все це дуже цікаво, але я був надто вимучений для довгих розмов. Я міг би слідом за Євгеном Харламповичем повторити його фразу: “День біжу, три лежу”. Коли він водив мене по маєтку, я тільки й думав, коли вже ці оглядини господарства закінчаться, бо здавалося, що мені ось-ось розколеться від болю голова. Очевидно, Чикаленко зрозумів мій стан, бо відпустив мене по обіді подрімати.
А наступного дня він від’їхав до Києва. Довгожданна самотність узяла мене в свої обійми. Я вже навіть повірив у те, що в Кононівці живе спокій, і мріяв про зустріч із ним. Щоби допевнитися в тому, що я не помиляюся, повільно помандрував будинком. Зазирав у кожен його запилений закуток. Полохав ліниві тіні за портьєрами. Усі речі з кімнатах сторожко приглядалися до мене. Вони берегли в собі голоси інших людей, погляди, дотики їхніх рук. Усі вони з інших життів і можуть багато про них розповісти. Але я для них прибулець хтозна-звідки, вони ще не звикли до мене. Стаю проти масивного темного люстра в похмурій оправі. З нього виринає блідолиций чорнобородий чоловік зі сполоханими очима. Взираючися в його лице, з подивом здогадуюся, що то — я. Вся ця подоба — моя оболонка. Кожен із нас уявляє себе трохи іншим, аніж він є. А тому, зустрівшися зі своєю парсуною, переживає легке розчарування. Мовби несподівана хмара змахнула вигинистим хвостом на чистому обрії. Нагадала про те, що вслід за радістю падає на людину смуток, що веселі барви світу можуть нараз потьмяніти, несучи передчування жорстоких драм життя.

* * *
Чикаленко, як я уже встиг помітити, любить брати з собою псів на прохід у поля. Статечний чолов’яга раптом по-хлоп’яцьки закладає чотири пальці в рот і вибухає оглушливим свистом. І хоч би й де собаки були, вони зриваються з місця й прудко біжать на свист. Собаки то забігають далеко вперед і повертаються до Чикаленка, то залишаються десь позаду й кидаються йому навздогінці. А він ступає непоквапом — нехапливий у рухах, кремезний, смагляволиций, з хвацькими козацькими вусами, у солом’яному брилі трохи набакир. І з кожного жесту в ньому пізнається статечний господар, який уміє всьому дати раду, знає всьому ціну. Той, хто обома ногами стоїть на землі, а тому й зовсім не віриться, що в його душі живе високий ідеалізм.
У Києві ми почасти забували, що він — поміщик. Людина землі. Зовсім інших, аніж у нас, відчуттів і думок. Поміщик — це той, хто з надією виглядає з неба дощові хмари. Хто знає, коли посіяти і коли скосити. Хто розімне в долонях колос, витрусить зернини, понюхає їх, спробує на зуб і скаже, який урожай вдався. Хоча доньки Ганна й Вікторія називають його степовою людиною (і для того є всі підстави, бо він, як ніхто, знає душу степу), все ж Євген Харлампович любить дерева. Всі посадки й сади в обох маєтках під його особистою опікою. Не довіряє їх нікому, сам клопочеться коло них, не розлучаючись із садовим ножем і пилкою. Розповідав, що після купівлі маєтку в Кононівці відразу ж насадив тут сад. Він уже піднявся й родить. Чоловік, який написав “П’яту розмову про сільське хазяйство: Сад”, на практиці потвердив правильність своїх теорій. Небагато людей знають цього Чикаленка. Щоб його побачити, треба побувати з ним тут, серед полів, у його звичній стихії. І тоді допевнюєшся, що він живе двома життями, розіп’ятий поміж двома світами.
Дивак, що, маючи стільки ґрунтів, живе скромно, бо роздає гроші на українські справи.
У Києві Євген Харлампович — видавець “Ради”. Дідич, що відбився від свого гурту. Біла ворона. Хронічно піднаглядний. Той, кому в Росії ніколи не буде спокою. Він це знає, але не відступається. Лише інколи, втомившися від переслідувань і розчарувавшися в наших людях, понарікає трохи, а далі знову править своєї: “А ти, Марку, грай!” Отак і тримається. Інший на його місці вже давно заламався б.
…У полях забуваєш, що десь є Государственная Дума, Цензурний комітет, статистичне бюро, інтриги, інсинуації, плітки — усе це даленіє на самісінький краєчок пам’яті і стає геть нереальне, мов картини з давнього сну. Гидка химерія, макабра, виплоджена в хорій голові. Справжнє — це гаряче сонце, що зігріває своїм теплом землю, це — бездоннопрозорі небеса, це — розгінні поля, вкриті житами, пшеницями, вівсами, це вмальовані в далекий обрій дерева, це спів невидимого у височині жайворонка. Усе це заворожує душу, народжує тривожний захват і безмірний подив: звідки ж воно взялося? хто його сотворив? навіщо?
Оглянувшися звідси на суєту повсякдення, раптом із великою прикрістю розумієш марноту багатьох речей, які вважалися тобі важливими. Люди отруюють одне одному життя через якусь ганебну дрібноту, поспішають натворити негідних справ, ще й тішаться тим, мовби вони звершують великі подвиги.
Вчора я довго сидів у холодку під деревом край житнього поля. Шелесткий вітер перебирав вусате колосся, вишумовував листом і дихав в обличчя пахощами трав. У мені зворухнулося бажання записати ці прекрасні відчуття, я силкувався перелити їх у слова, але — диво! — слів мені забракло. Я спробував прикликати думки, але вони не приходили, не увиразнювалися, отже, слів не було, були тільки погідні, як ось цей літній день, настрої, перейняті ніжнотонними співами птахів.
Щось промовляло стебло до стебла, безугавно жебоніло джерело в степовій криничці, мінилися барвами легкі осонцені хмари на піднебессі, з пошумом похитували головами молоді дерева — все світилося, говорило до світу, рухалося, жило. І тільки далекі вітряки на обрії нерушно, мов пам’ятники, стояли вартовими полів і неба. Й у все тоте втручається людина, несучи з собою руїну і хаос. Людина нарекла себе вінцем природи й дозволила собі все. Вражена неймовірними амбіціями, узурпувавши право вседозволеності, несе з собою брутальне занечищення всього життєвого простору, затруєння стосунків одне з одним. І ніщо не здатне її зупинити на цьому згубному шляху. На людину з жахом оглядаються представники флори й фауни, які живуть у передчутті свого вигублення, бо вже давно допевнилися, що нічого доброго сподіватися від людини їм не випадає. Як, зрештою, і людині від самої себе…
Я добре відчуваю, що тут пишеться якась нова і дуже важлива сторінка мого життя. Лігши горілиць у полі і блукаючи поглядом по піднебесній просторіні, намагаюся прочитати там сокровенний зміст, який мовби покрадь одкривається мені дещицями — я нині більше вгадую серцем, аніж здатен збагнути розумом. Це як слухання прекрасної музики, коли твоя душа раптом здіймається над тобою, над довколишнім буденням і над усім світом. І ти летиш у напівсні, у напівмаренні понад просторами і часами. І весь життєвий набрід полишається в далекій пам’яті.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment