Пошук правдивого образу України

rozdolskaУ США, за офіційними даними, проживає понад мільйон 50 тисяч українців. Серед численних діаспор, українська є однією з найбільш організованих. Діють школи українознавства, українські кредитні спілки, жіночі та молодіжні організації, багато творчих колективів, серед них — Український Народний Союз, Союз Українських Католиків “Провидіння”, які є засновниками й видавцями газет “Свобода”, “Америка”, Союз Українок Америки, Пласт, СУМ. Значна частина організацій національно-патріотичного спрямування належить до Українського Конгресового Комітету Америки. До УККА нещодавно була прийнята і найбільша організація четвертої хвилі еміграції — Всеамериканське громадське об’єднання “Нова Українська Хвиля”. Завдяки четвертій хвилі еміграції активізували діяльність  церкви, школи, урізноманітнилося культурне життя в українських громадах по всій Америці. Найбільше нових емігрантів живе в Нью-Йорку, Чикаго, Філадельфії, Клівленді, де вони далі розвивають давно існуючі українські центри.

Мирослава Роздольська,
голова Координаційної Ради Всеамериканського громадського об’єднання “Нова Українська Хвиля”

Своєю поведінкою, своєю працею мільйони наших співгромадян за кордоном формують сьогодні образ українця й України у світі. Це велика відповідальність перед Українською нацією й Українською державою, яку світ щойно пізнає. Завдяки тим відважним піонерам, які зробили крок у незнане, подолавши складні психологічні та економічні бар’єри, Україна має нині багатомільйонну армію народного посольства по всьому світу.
У 2000 році ми створювали школу українознавства у Стемфорді (штат Конектикут). І з перших днів закладали у свідомість дітей розуміння важливої місії — гідно представляти у новому оточенні Батьківщину Україну.
Для тих, хто працює для збереження українства серед інших народів, дуже важливим є відчуття підтримки Матері-Батьківщини. Ми часто запитуємо, чому більшість дітей попередніх хвиль еміграції у США відійшли від українських громад, асимілювались? А сьогодні підступна асиміляція відбувається з космічною швидкістю, й ми зазнаємо уже великих втрат.
Сотні тисяч островів України по всьому світу, де живе українське слово й пісня, розвиваються не завдяки державним програмам, а великою мірою завдяки Церкві — УГКЦ, УПЦ Київського Патріархату та УАПЦ. Вони зробили і роблять неоціненний внесок у збереження нашої ідентичності.
Протягом століття Церкви брали під свою опіку українські музеї, бібліотеки в чужих краях, як наприклад, Стемфордська єпархія УГКЦ у США. Тут зберігається понад 70 тисяч найменувань україністики, багато архівних матеріалів. Невичерпні можливості для науковців, дослідників історії еміграції, мистецтвознавців та літературознавців, яким потрібно підняти цей пласт ще не розкритих надбань української культури в еміграції.
Понад сто років українці в діаспорі допомагали своїм родинам та різним інституціям в Україні й далі роблять це. Проте сьогодні наближаємося до іншого етапу, на якому важливу роль відіграватиме метрополія, тобто держава, яку підтримуватимуть діаспорні інституції, а не навпаки.
Та як говорити про це, коли в самій Україні нищать все українське? Коли закривають українські школи, у небезпеці українська мова, а головним ідеологом країни є запеклий українофоб?
Сотні листів на захист національних інтересів надіслано Президентові України як гарантові Конституції від Світового Конгресу Українців, від окремих громадських організацій, зокрема й від нашої “Нової Української Хвилі”, але вони залишаються без відповіді.
Наведу приклад, який вплив має громадська думка в країні з розвиненою демократією. Нещодавно в американських ЗМІ розгорілася скандальна історія з приватного життя конгресмена Ентоні Вінера. Не треба було писати звернень, очікувати заяв виборців — два тижні викриття в засобах масової інформації — й політик зник із політикуму. Подав у відставку на вимогу партії демократів, членом якої він є, попросивши вибачення у виборців. Так спрацьовує механізм суспільної моралі для службових осіб, яким поставлено високу планку відповідальності за свої вчинки. Так оперативно діє партія, для якої  важливий її імідж.
В Україні на посаді Міністра освіти “політик”, який відкрито заявляє про свою зневагу до нації, перекручує історію її народу, вправляється в українофобстві, й ніхто не має на нього впливу?
Чи можливий діалог із владою з таким рівнем її відповідальності перед суспільством? Діалог, а не його імітація?
Один із небагатьох майданів, де могла б відбутися конструктивна розмова про стратегію й про тактику реальних перемін, — V Всесвітній Форум українців, який відбудеться 19—21 серпня в Києві.
Та чи можна сподіватись якихось серйозних результатів, коли підготовка до Форуму проводиться непрозоро. А обмеження участі представників громад четвертої хвилі трудової міграції, що є реальною силою оновлення і в Україні, і у світовому українському просторі, свідчить про зацикленість Української Всесвітньої Координаційної Ради на вчорашньому дні. Її наміри не сягають далі особистих амбіцій та спроб змінити фасадну штукатурку за методикою завчених радянських технологій.
Такий формат дає змогу владі, яка підтримала Форум, виділивши кошти на його проведення, скористатися можливістю додати свою лепту до фасадної демократії. І це в той час, коли представницьке зібрання мало б чітко висвітлити безперспективність такого шляху та вже на першому етапі діалогу сказати, що надія на косметичні заходи в просуванні України до Європейського Союзу є марною тратою часу й можливостей.
Якщо ситуація в самому форматі Всесвітнього Форуму найближчим часом не буде виправлена, то, поза сумнівом, багато організацій відмовляться брати в ньому участь. Бути статистами в підтримці нежиттєздатних структур та їхньої бездіяльності — це моральні й матеріальні збитки Україні та українській справі у світі. Час застосовувати інший досвід та інші методи.
2003 року, під час підготовки вступу Польщі до ЄС, відбулася спільна конференція їхнього Парламенту та польських громад зарубіжжя під назвою “Конференція Полонії”, на якій було високо оцінено роль польської діаспори на шляху входження країни до ЄС. Їй було доручено виконати дуже важливі завдання — впливати на уряди 15 країн, членів ЄС у питанні ратифікації договору про вступ; працювати над утвердженням позитивного образу держави у країнах проживання та проводити моніторинг громадської думки щодо підтримки входження їхньої Батьківщини до ЄС.
На порозі вступу до Євросоюзу Україну можна образно порівняти з емігрантом, який почувається розгублено в новому для нього становищі, де панують інші норми поведінки. Та відкривши своє серце й розум для засвоєння нового способу мислення, ми починаємо розуміти переваги цього суспільного устрою.
Моніторингу громадської думки щодо вступу України до ЄС у європейських країнах, де проживають наші співвітчизники, ніхто ще не замовляв. Але сьогодні в цьому аспекті нема чим потішитися. Рівень довіри такий, на який заслуговує держава, де не працюють засадничі принципи демократії, порушуються права людини, а влада глуха до голосу народу.
Прочинивши двері, Євросоюз, а найбільше сусідня Польща, розуміють і підтримують намагання України подолати руйнівний наслідок більшовицького тоталітаризму, що вплинув на етнокультурні процеси та на суспільну свідомість.
Нелегко вирватись Україні з тяжких обіймів сусідньої агресивної імперії. Імперська Росія вступила у відкрите протистояння з Заходом за Україну саме на території України. Через свою п’яту колону вона й далі насаджує партійно-номенклатурний тоталітаризм у поєднанні з феодально-клановим пануванням азіатського типу.
Такий мутант ані Європі, ані самій Україні не потрібний. Європа, яка вже давно сформувалась як геополітична структура та має свої, перевірені часом, економічні, політичні, культурні відносини, очікує Україну з її власним національним обличчям. Тільки такою — у своїй природній сутності, з глибинною культурною традицією, багатою східною духовністю. Україна цікава світові, і має чим доповнити Європейське співтовариство національних держав.
У духовному плані український світ безмежно великий. Його міць у тому, що постає він завдяки творчій енергії кращих представників нації, без будь-яких наддержавних планів. У його основі найвища реальна сила і влада — влада любові.
Здоровий ген національного самозбереження — незнищенний. Це підтверджує історія колоніальної політики з боку сусідів. Це підтверджують різні хвилі еміграції. Україна була, є і буде.
Та настав час задіяти весь національний потенціал: духовний, інтелектуальний, матеріальний і спрямувати в нове русло українську думку й українську волю. Пройшовши початкові віхи, Україна підходить до якісно вищого етапу свого розвитку, коли “роль нації” як “історичного героя” набуває особливої ваги. У цьому процесі зростатиме й роль закордонних українців як державотворчого чинника, як дієвого інструменту культурного, економічного й політичного впливу в країнах свого проживання.
Двадцятиріччя, яке пройшла Україна як незалежна держава і кожна особистість, що почувається її частинкою, — це пошук свого правдивого образу, це шлях до істини через важкі випробовування й кризи.
Розірвати зачароване коло, по якому двадцять років ходить наш народ, шукаючи дороги до свого державного самовираження, можна через оздоровлення колективної свідомості. Трансформація, зміни у житті мають одну й ту саму траєкторію руху чи то для особистості, чи для нації — очищення свідомості від минулих кривд та подолання страху перед новими викликами.

Мирослава Роздольська — член Спілки журналістів України та Північної Америки, магістр філософії та релігійної освіти (магістерська праця у Фордгамському Університеті містить аналіз духовного розвитку людини, торкається психологічних аспектів індивідуальної та колективної свідомості українського суспільства у сприйнятті перемін, трансформації нового мислення). Працювала головою виконавчого комітету й районної Ради в Тлумачі Івано-Франківської області (1991—1995), головою Асоціації фермерів та приватних товаровиробників (1995—1999). З 1999 у США. Редагувала духовно-просвітницький часопис “Сівач” (офіційний орган Стемфордської єпархії). У 2000 р. організувала у Стемфорді школу українознавства й до 2006 р. була її директором та викладачем української мови й культури. 2007 р. створила й очолила Всеамериканську громадську організацію “Нова Українська Хвиля”, водночас працювала керівником закордонного відділу інформаційно-фінансового забезпечення Патріаршого Центру УГКЦ.
Автор і продюсер документальних телефільмів “Молитва” і “Острів України в Америці”; книжок “Дорога самопосвяти”, “Україна у серці моїм”, “Вільна особистість — творець своєї долі і співтворець історії свого народу”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment