УКРАЇНСЬКИЙ ВИБІР НА МЕЖІ СТОЛІТЬ

166-8-5Тема освіти, науки, інформаційного простору, церкви і їхня роль у збереженні й утвердженні національної ідентичності розглядаються у другій частині діалогу академіка НАН України, директора Інституту літератури ім. Т. Г. Шевченка Миколи ЖУЛИНСЬКОГО і доктора філології Оксани СЛІПУШКО, який вони ведуть після виходу у світ книги Миколи Григоровича “Нація. Культура. Література”.

Закінчення. Початок у ч. 29 за 2011 р.

— Освіта й наука безпосередньо пов’язані з інтеграційними процесами. Нині в Україні розвивається Болонський процес, але суспільство повинно прийти, як наголосив ректор Київського національного університету імені Тараса Шевченка, академік Л. В. Губерський в одному зі своїх виступів, до усвідомлення того, що Болонський процес — це передовсім суспільно-економічне явище, пов’язане з формуванням системи єдиних ринків у Євросоюзі — зокрема ринків праці, освіти і знань. Людиноцентризм повинен стати сутнісною рисою сучасного суспільства. Саме у центрі уваги має бути особистість, хоч би до якої нації вона належала та хоч би якою мовою говорила, у національній системі освіти забезпечить її толерантність і можливість бути сприйнятою іншими народами і державами, полегшить і пришвидшить інтеграцію у світовий освітянський контекст. Відкритість освітянської системи забезпечує відкритість держави. Адже провідні ВНЗ і України, і світу орієнтуються не лише на національного студента, а й на іноземного. Тому і система освіти повинна базуватися на загальносвітових тенденціях, засадах, які були б прийнятними для представників різних націй. Безперечно, національний аспект тут повинен домінувати, але настільки, щоб забезпечити діалог із іншими націями. Міждержавний діалог через освіту — це ж шлях до політичного та економічного співробітництва. Правда ж?
— Так. Сучасна наука й освіта визначають процеси індустріалізації, ведуть до формування інформаційного суспільства. Тож вітчизняна наука й освіта повинні бути головним адресатом довгострокових капіталовкладень. Їх я називаю барометром морального самопочуття суспільства. Реформатор пруської шкільної системи Вільгельм Гумбольт стверджував, що вищі навчальні заклади — це не лише верхівка освітньої системи, а й вершина моральної культури нації.
— Щодо Болонського процесу, то тут головним є не копіювання досвіду інших держав-учасниць, а формування національної моделі кредитно-модульної системи навчання. Ця система не повинна дублювати досвід тієї чи іншої країни, а використовувати базові положення, ті елементи, які прийнятні для національної системи, наповнювати її. Національні університети покликані виступати лідерами інноваційних проектів галузевого, регіонального, міжнародного масштабів. Саме вони першими повинні реалізовувати у ВНЗ принцип єдності навчання і наукових досліджень, тобто синтезувати вишівську науку та академічну.
Для України Болонський процес — це зближення, а не уніфікація з вищою освітою в Європі. Спільні цінності у сфері освіти, науки, культури для громадян нової Європи мають бути за умови збереження національної специфіки. Результатом стане національний диплом і міжнародний диплом єдиного для Європи зразка, що повинен визнаватися працедавцями на європейському рівні. Очевидно, що запровадження нового додатку, який відповідає європейським вимогам і сприятиме вільному працевлаштуванню українських фахівців за кордоном, буде вагомим досягненням на шляху інтеграції України у світовий економічний простір.      А головне — в європейський простір.
— Поволі, здається, рухаємося в цьому напрямку, хоча… Та євроінтеграція набила таку оскому, що зуби зводить. Слів багато, а справ — мізер. Мене більше хвилює те, що посилюється внутрішній гуманітарний конфлікт, коли культурні традиції згасають, вони не затребувані, а головне, мало впливають на формування колективної культурної ідентичності. А це колосальний культурний ресурс, який нам украй важливий у цей критичний період розростання, поширення глобалізаційного космополітизму. Тому відсторонімося від політичних аспектів євроінтеграції, хоча із співчуттям слід дивитися на тих європейських лідерів, які очі виїли від споглядання політичних мук, із якими утверджуються (якщо утверджуються?) демократичні цінності в нашій державі, як зникає довіра народу до влади, як політичні партії та їхні лідери ніяк не можуть досягнути консенсусу щодо змісту національних інтересів, як корупція не лише гальмує економічний розвиток, а й руйнує і так слабку систему правопорядку та демократії. Про соціальну справедливість годі й говорити. Усе це до крайньої межі доводить суспільну мораль, розхитує моральні засади суспільства. То ми парламентсько-президентська республіка, то президентсько-парламентська, а вже на політичному видноколі замаячіла суто президентська форма правління і тепер, я здогадуюсь, кращі уми Адміністрації Президента України мудрують над розробкою демократичних механізмів ефективного використання винятково широких владних повноважень інституту президентства.
Та я, як то кажуть, про своє. Про наш цивілізаційний вибір, про національну ідентичність, про те, чи справді, як проголошував Семюел Гантінґтон, конкуренція у світі вже перейшла на рівень зіткнення культур… Та куди нам зараз до цих конкурентних змагань на полі культури, коли ми не господарі у своєму домі. Наш культурно-інформаційний простір, вважай, окупований, а отже, не на власній культурі виробляються ціннісні орієнтації українського суспільства. Із таким мізерним національним культурно-комунікаційним потенціалом, яким оперують теле- й радіоканали, книжково-видавнича індустрія, про національні культурні індустрії годі й говорити, хіба можна сподіватися на формування повноцінного соціокультурного середовища? Якби ми були справді такі бідні та безпорадні… Та ні, маємо потужну інтелектуальну, культурно-мистецьку еліту (а які національні таланти розбіглися по світах у пошуках можливостей творчої реалізації!) і водночас маємо ганебно несприятливі умови в Україні, які знесилюють науковий пошук учених, творчий дух письменників, художників, кінематографістів, театральних діячів, музикантів…
І хоч би як ми ставилися до прогностичних візій С. Гантінґтона, слід погодитися з ним, що належність до тієї чи іншої ідентичності визначатиме політику держав у цьому глобалізованому світі. Звідси логічний висновок: національні еліти “приречені” бути своєрідними форпостами, які захищатимуть національні культури від асиміляційної корозії, що вже роз’їдає культурно-духовну оболонку нації.
А тут ще своїх внутрішніх — політичних, економічних, соціогуманітарних — проблем море. Узяти хоча б таку, як взаємодія громадянського суспільства і влади. Як цього досягати, коли є очевидною несформованість громадянського суспільства, коли такий низький поріг довіри громадян до суспільних інститутів і, взагалі, народ настільки відсторонений від реальної влади, що мимоволі доводиться говорити про кризу легітимності влади в Україні. Складається враження, що нинішня влада своїми діями, передусім пориванням прибрати якнайбільше влади в одні “партійні руки”, сама посилює цю кризу до критичного стану. Якби влада усвідомлювала актуальну важливість соціогуманітарних факторів, хіба тривала б спекуляція на нагнітанні відмінностей в історичній ідентичності за віссю “захід-схід”, хіба правляча партія виходила б на люди з проектом Закону “Про мови в Україні”, розділ ІІ якого робить російську мову в Україні офіційною, тобто, по суті, їй надається статус державної? Не повинно далі тривати так, як ми це спостерігаємо на більшості комерційних теле- та радіоканалів, коли активно, як б сказав, цілеспрямовано впроваджується російсько-українська двомовність, яка насправді націлена на формування в суспільній свідомості домінанти російської мови в культурно-інформаційному просторі України. Усе це посилює і так величезну диспропорцію у структурі українського культурного та інформаційно-комунікаційного простору на користь Росії. До того ж публічне, часто демонстративне використання російської мови народними депутатами, державними чиновниками, бізнесовою та інтелектуальною елітою, не кажучи вже про так званих шоуменів та інших “творців” масової культури, формує в суспільних настроях проросійську орієнтацію, сприяє подальшій консервації російсько-політичного і мовно-культурного ареалу в Україні. А це якраз і відповідає позиції нинішньої влади Російської Федерації, яка розглядає культурно-інформаційний простір України, не кажучи вже про конфесійний, а тепер ще й освітній, як частину “Русского міра”.
Ви думаєте, перефарбована в гуманітарні кольори ідея старця Філофея “Третього Риму” в нову імперську ідею “Русского міра” випадково так пропагандивно розгортається в Україні? І не випадково політично перефарбований не один уже раз “лис Микита” Дмитро Табачник у ранзі міністра освіти і науки на прийомі у Московського патріарха Кирила в Києві, як засвідчила преса, раптом зголосився втілювати в Україні цю шовіністичну програму “Русского міра”. Адже індустрія знань, до якої безпосередньо причетний, гадаю, з благословіння Московського Патріархату і кремлівської “двійки”, міністр освіти, дуже ефективно дестабілізує гуманітарну сферу нашої держави.
Тож не випадково сьогодні, особливо в умовах нарощення влади в руках домінантної політичної сили — Партії регіонів, розмивання цілісності українського культурно-символічного простору набуває пришвидшених темпів. І це є, по суті, виконанням важливого для Росії соціального та політичного завдання — збереження російськомовного простору за межами Росії.
Тому одним із головних завдань гуманітарної політики України має бути забезпечення суверенності українського культурно-інформаційного поля та формування загальнонаціональної громадянської ідентичності.
Невже правляча еліта не усвідомлює, що саме державі належить провідна роль у розвитку соціогуманітарної сфери і що державна гуманітарна політика потребує не просто оздоровлення і модернізації, а й системної її реалізації? Правда, для цього треба передусім розробити стратегію гуманітарної політики, в основі якої має бути розвинуте громадянське суспільство, людиноцентрична соціальна політика, культурна і політична консолідація нації, формування “суспільства знань” і національно-громадянської ідентичності.
Нинішня влада повсякчас декларує побудову громадянського суспільства на основі демократичних цінностей та формування нової якості життя. Що ж, гідна мета, але її не досягти, якщо не буде громадянської єдності та політичної консолідації українського суспільства, якщо не відбуватиметься інтеграції регіонів у єдиний український духовний, гуманітарний, політичний та економічний простір. То ж хіба треба знову й знову доводити, пояснювати, переконувати, що в цьому процесі інтеграції та консолідації надзвичайно важливу функцію виконує державна мова, що без культурної консолідації не буде досягнута і політична консолідація нації. Тому гуманітарна політика держави в наш час і в цих умовах активної глобалізації та планетарної інтеграції повинна відзначатися виразним національним змістом, а духовно-культурне збагачення людини і нації має усвідомлюватися як потужний ресурс гуманітарного розвитку українського суспільства.
Ключовим консолідуючим елементом суспільної свідомості є національна ідентичність. Але як її формувати, коли ми не маємо в Україні єдиного інформаційно-комунікативного простору, а отже, — не маємо ні спільного культурно-символічного, ні науково-культурного простору. Як, якими засобами, якими інструментами впливу “поширювати серед різних соціальних, вікових, освітніх, культурних верств Українського народу ідею спільності історичної долі, переваг тісної співпраці і взаємодопомоги, безпосередньої залежності успішності кожного громадянина від рівня єдності українського суспільства, що сприятиме формуванню національної ідеї в її широкому, світоглядному розумінні”, як це передбачено Стратегією національної безпеки України, коли в комунікативному просторі нашої держави домінують російські електронні та друковані засоби масової інформації, функціонують чужоземні спеціальні інтернет-проекти, книжкова, кіно-, відео та аудіопродукція…
Маю великі сумніви щодо впровадження цієї, затвердженої Указом Президента України від 12 лютого 2007 р. № 105/2007 “Стратегії національної безпеки України”. Думаю, найближчим часом її переглянуть і там ми вже не прочитаємо: “2.8. “Посилюється негативний зовнішній вплив на інформаційний простір України, що загрожує розмиванням суспільних цінностей і національної ідентичності”.
Зрозуміло, чому ця Верховна Рада не схвалила розглянутого на парламентських слуханнях 6 жовтня 2010 р. проекту “Стратегії гуманітарної політики сучасної України”, бо в основі цієї стратегії — національні базові цінності та загальнонаціональні пріоритети. А це багатьом народним депутатам не подобається, хоча на словах вони за динамічну трансформацію нашої країни, за формування нової суспільної солідарності. Але досвід оновленої Європи, світовий досвід переконують, що модерна суспільна солідарність формується на основі культури як системи ціннісних орієнтацій, “вирощених” на національно-духовному ґрунті.
Щодо питань освіти, на яких Ви як викладач університету наголошуєте, то тут постає і проблема формування національної еліти — інтелектуальної, духовної, що дає суспільству енергію державного самоздійснення. Формування національної моделі економічного розвитку може здійснюватися тільки на суто національних і ментальних чинниках власного народу. Науковці Гарвардського університету дійшли висновку, що причини успіхів Китаю слід шукати у конфуціанстві. Ті країни, які використовували для свого розвитку, зокрема економічного, чинники ірраціональні, передусім культурно-релігійні, досягали колосальних успіхів. На цій основі можлива реалізація національної доктрини освіти. Фінансування освіти повинно здійснюватися як стратегічної галузі, тобто не менше 10 % ВНП або 8 % ВВП. Так само і щодо науки. Наукова творчість не лише потребує вільної особистості, а й формує її — робить її духовно зрілим, відповідальним за суспільство громадянином.
— Освіта і наука тісно пов’язані між собою. Одним із яскравих доказів на користь цього є посилення ролі та значення наукових досліджень у провідних університетах, розвиток тут власних наукових шкіл. Так, у Київському національному університеті імені Тараса Шевченка збережено традицію низки наукових шкіл, які успішно працюють протягом багатьох років. Важливою умовою модернізації освіти є міжнародне співробітництво вищих навчальних закладів.
Та повернімося до сьогоднішньої духовної ситуації. Мені здається дуже важливим пізнати дух часу і поєднати його з нашою споконвічною православною вірою. Саме відсутність у суспільній свідомості глибокої, “вирощеної” на духовних “дріжджах” християнської традиції і національних цінностей віри, була однією з основних причин поширення настроїв безнадії і розгубленості перед обставинами життя, втрати надії на справедливість, а отже, втрати гідності. Про це Ви, Миколо Григоровичу, пишете у своїй книзі. Справді, нам потрібна віра в силу національного духу. Національна єдність мала б стати основою духовного відродження людини. Тоді буде реалізовано людиноцентричну модель розвитку українського суспільства. Актуальним завданням нині є витворення цілісного культурного організму, про що писав І. Франко ще 1905 року і на чому Ви наголошуєте у своїй книзі “Він знав, “як много важить слово…”
— В ідеалі держава — це культурний організм, який треба формувати, підтримувати його життєдіяльність передусім постійним плеканням мови, культури, традицій, цінностей свободи і демократії. Творити національно-культурну і політичну єдність українського народу, заряджати суспільні настрої і почуття енергією державного та особистісного самоздійснення. До речі, наша молодь це дуже добре усвідомлює. Президентський фонд Леоніда Кучми “Україна” у лютому 2011 р. оголосив конкурс: “Україна: 20 років незалежності” для студентів до 25 років. Із 1100 учасників конкурсу, які представляли 119 вищих навчальних закладів із 26 регіонів України, на запитання: “Який вплив має національна ідея на розвиток України?” 84,6 % опитаних відповіли: “Відсутність національної ідеї гальмує державне будівництво”.
Такої високої одностайності у відповідях не набуло жодне із запропонованих учасникам конкурсу питань.
Щодо національної ідеї, то її життєдіяльність можлива за умови поєднання з ідеями свободи слова, демократії, соціальної справедливості та безпеки. Наше найближче завдання — формування і зміцнення української держави на основі колективної культурної ідентичності, національної єдності та інтеграція до європейської спільноти як континентального інтегрального простору. Тут важливе врахування інтересів усіх верств населення, охоплення усіх сфер життя. Загалом державна ідеологія є системою саме гуманітарних пріоритетів для формування нових структур суспільної свідомості, оновлення ментальності нації в її національно-культурній, політичній єдності, духовній суверенності. Не повинно бути розриву між економікою і культурою, політикою і культурою. Для кожного типу державності потрібен певний тип культури як системи духовних пріоритетів, ціннісних орієнтацій суспільства.
Нам потрібно активізувати процес піднесення національної свідомості, ініційований гуманітарними інститутами НАН України. Науковці-гуманітарії вже виробили систему ціннісних орієнтацій для суспільства.
— Тут слід пам’ятати, що духовне життя пов’язане з релігійними цінностями. Архетип Сина Божого, який був розіп’ятий з волі Божої за гріхи людства, за гріхи кожної людини, вселяється в колективне позасвідоме і починає визначати пошук істини людиною Його розуміння світу, Бога і її самої, людини. Ви дуже добре у своїй книзі говорите про так зване “європейське переживання України”, виступаючи при цьому прихильником національної держави, яка має майбутнє в умовах формування мультикультурних і мультиетнічних суспільств.
— Так, нам слід пристосуватися до глобалізації. Гуманітарний потенціал нації у ХХІ столітті буде чи не головною продуктивною силою у виборі геоекономічної й геополітичної моделі майбутнього, у формуванні нової парадигми розвитку цивілізації. Тому збереження національної сутності, національної ідентичності, культурно-духовної своєрідності є суттєвою складовою державної політики, політики гуманітарного розвитку суспільства. Нам потрібно зайняти своє місце у процесі глобалізації. Україні необхідна національна стратегія культурного розвитку, спрямована на духовне єднання з Великою Європою, а для цього слід переглянути всі законодавчі акти про культуру, оскільки вони не відповідають умовам ринкової економіки. Інтенсивна міжкультурна комунікація, яка є закономірним результатом глобалізації, не лише призводить до уніфікації культурних форм, до стандартизації способів життя, гомогенізації, а й стимулює розвиток національних культур як репрезентантів національних держав, передусім нових, які виходять на світовий цивілізаційний простір і намагаються відкритися як унікальні культурні системи. Транснаціональні процеси згубно впливають на несформовані культурні організми, які ще не встигли виробити стійкий імунітет супроти мультикультуралізації та стандартизації, що їх продукує та поширює глобалізація. Тому молоді державні системи прагнуть захистити суспільство за допомогою посилення культурної ідентичності, відродження в людині почуття належності до певної культурної традиції, до особливої — національної — системи цінностей. Водночас молоді держави, зокрема й Україна, усвідомлюють, що глобалізація стимулює не лише пошуки засобів національного і культурного самовизначення, а й формує тим самим розмаїтість світової культури на базі модерних культурних інфраструктур.
— Ви цитуєте дуже глибокі слова французького філософа Бернара-Анрі Леві про те, що “Європа — це не місце, а ідея”.
— Так. Нам потрібне не лише пізнання заради пізнання, а передусім задля співпереживання долі інших народів, насамперед тих, хто багато десятиліть був там, у невідомості, в закритості, за “залізною завісою”. Особливо вражаюче це співпереживання виникло у душах європейців (і не тільки європейців, згадаймо японців із їхнім трагічним досвідом переживання національного шоку від ядерного знищення Хіросіми і Нагасакі, а тепер — страшного землетрусу, цунамі й руйнації атомної станції “Фукусіма”) унаслідок Чорнобильської катастрофи. Глобалізація передбачає вироблення транснаціональної спільності інтересів, цілей і цінностей, проте це не повинно неминуче призводити до асиміляції національних культур, розчинення їх у якійсь штучно витвореній єдиній світовій культурі як конгломерату різних культурних систем і моделей. Національні культури — це живі організми, “вирощені” на благодатному етнічному ґрунті, тому руйнування етнічних центрів здатне загальмувати розвиток національних культур. Досягти інтеркультурного консенсусу можливо за умови толерантного вирішення проблеми відмінностей між культурами. Слід визнати, що в супранаціональній інтеграції основною політичною “дієвою особою” повинна залишатися національна держава, якій саме національна культура забезпечує оригінальне цивілізаційне обличчя.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment