Ярослав КЕНДЗЬОР: «ІСТОРІЯ ДАЛА НАМ ШАНС»

Народний депутат України Ярослав КЕНДЗЬОР, якому 12 липня виповнилося 70 років, один із ветеранів національно-демократичних сил. Ще юнаком, студентом брав участь у правозахисному русі, підпільній роботі проти комуністичного режиму, за незалежну Українську державу. Він один із фундаторів Народного руху України, депутат парламенту всіх шести скликань. Роздуми політика можуть комусь подобатися, комусь — ні, але це свідчення безпосереднього учасника визначних подій останнього 20-річчя.

МЕНТАЛЬНІСТЬ І РОЗБРАТ
— Ярославе Михайловичу, знаючи Вас як принципового, безкомпромісного політичного і громадського діяча, сподіваюся, Ви не уникнете обговорення неоднозначних, гострих моментів нашої новітньої історії. Ми не можемо переписати історію, але дати оцінку тим подіям можемо і повинні. Тож почнімо. Грудень 1991 року, Всеукраїнський референдум на підтвердження незалежності Української держави. Водночас і перші президентські вибори, які фактично започатковували формування влади цієї нової держави…
— І через рік, і через десять, і сьогодні, згадуючи 1 грудня, думаю про те, що ми, українці, маючи такий великий шанс радикально змінити напрямок розвитку України, ним не скористалися. Ми законсервували українські проблеми, забравши їх із Радянської України, Радянського Союзу.
Необхідно було вирішити дві проблеми, безпосередньо пов’язані між собою. Перша — підтвердити Акт проголошення незалежності, я б назвав його актом відновлення незалежності: понад 90 відсотків людей сказали “Так!” незалежності. Але другий крок ми мали зробити вже на рівні незалежної держави — обрати українську владу.
Люди мали дуже чіткий вибір. Переплутати кандидатів на пост президента було неможливо. Один — колишній ідеолог Компартії України, людина, яка разом зі своєю партією мечем і вогнем випалювала саму ідею незалежності України. Другий кандидат — людина, яка своїм життям, діяльністю засвідчила цілковиту відданість ідеї незалежності. Це В’ячеслав Чорновіл, який за ідею відсидів у мордовських тюрмах і таборах 15 років. Здавалося б, що обрати президентом треба саме його, але главою держави став Кравчук.
Чому програв Чорновіл? На мій погляд, є кілька причин. Перша — президентські вибори відбулися в період, коли хоч і розвалився Радянський Союз, але ще зберігалася партійно-радянська система, номенклатура. І, маючи такі колосальні важелі впливу на виборців, ця система працювала на свого кандидата. Друга причина — шалений вплив пропаганди комуністичної системи, яка велася до приходу у Верховну Раду колишніх політв’язнів, дисидентів Чорновола, братів Горинів, Лук’яненка, Олеся Шевченка та інших. Багато виборців, особливо на півдні і сході України, були просто нашпиговані ідеологемами, що то вороги народу, радянської влади, і ці виборці просто боялися голосувати за Чорновола. Третя причина — в самих демократичних силах: на президентські вибори з середовища Народної Ради пішли кілька кандидатів. Крім Чорновола, усі вони сумарно набрали близько 6 відсотків голосів, Чорновіл — понад 24. Не стверджую, що була б гарантія виграшу виборів, але якби із середовища демократів балотувався єдиний кандидат, суспільство зрозуміло б, що є значна політична сила, є в ній люди, відповідальні за долю України, які не граються у вибори, а зробили ставку на єдиного кандидата.
— Люди побачили б, що в демократів існує єдність дій.
— Так, і це дуже важливо психологічно. І навіть після перемоги Кравчука влада б зобов’язана була  дослухатися до демократичних сил.
— Детальніше про останню причину — відсутність єдності в демократичному таборі.
— Я свідок того, як зруйнувалася ідея висунення єдиного кандидата від Народної Ради, тобто В’ячеслава Чорновола. Це була осінь 1991 року, Чорновіл після чергового інфаркту лікувався у санаторії в Брюховичах. Я відвідав його, ми багато розмовляли. Невдовзі приїхав Михайло Горинь і повідомив, що  перша ідея висунення єдиного кандидата, на думку багатьох членів Народної Ради, була помилковою, а відтак рішення йти на вибори прийняли Лук’яненко, Юхновський. Звичайно, В’ячеслава стурбувала така інформація. Чорновіл, як завжди, дуже запальний у таких суперечках, говорив, що все це звичайнісіньке нерозуміння, бажання погратися в президента, і ми тим самими віддаємо перевагу на виборах кандидату від номенклатури Кравчуку.

НА КАБІНЕТАХ
ЗМІНИЛИ ТАБЛИЧКИ
— І ось починається будівництво молодої держави, формування її влади. Дуже неоднозначне питання — наскільки реально переможець президентських виборів Кравчук і національно-демократичні сили могли піти на співпрацю у цьому формуванні влади, розбудові держави. Існують різні, часом протилежні думки.
— Кравчук, працюючи до того секретарем ЦК Компартії з ідеології, був настільки пов’язаний із тією партійно-радянською номенклатурою, що не міг не формувати владу саме з неї. І, за винятком західних областей, практично в кожній області України колишній перший секретар обкому компартії став представником президента в області, тобто главою обласної влади. У районах керівниками теж стали переважно колишні партійно-радянські функціонери. Вони просто змінили таблички на дверях своїх кабінетів. Збереження цієї номенклатури заморозило, законсервувало розвиток України. Не йшлося про справжні економічні реформи, не було ідеологічних зрушень у бік розбудови національної держави. Сам Леонід Макарович великою мірою грав роль такого собі просвітленого українського президента, який враз довідався, що був Голодомор в Україні, репресії, що це робила Комуністична партія…
За таких умов зацементували ситуацію, яка триває й нині. І що бачимо сьогодні, хто олігархи? Колишній криміналітет і партійно-комсомольська номенклатура.
— Отже, співпраця нової влади і демократів не склалася. Може, з вини останніх, насамперед Народного руху?
— Я досі чую цю тезу про вину лідера Руху Чорновола, що він, мовляв, відмовився від пропозиції Кравчука, який начебто хотів обпертися на таку потужну силу, як Народний рух. Я свідок того, як усе відбулося насправді. Чорновіл, попри його романтизм, був достатньо серйозним прагматиком. Він розмовляв з Павличком, Драчем, які були прихильниками співпраці з Кравчуком, уже вважаючи його національним лідером. На це Чорновіл сказав: “Гаразд, але ж співпраця має бути обопільною. Щоб це не була гра в одні ворота, де ми маємо просто схвалювати все, що робить Леонід Макарович. Зробімо кадрові подання президентові, і це буде тестом на щирість його намірів про співпрацю”. Чорновіл запропонував підготувати по областях і районах список кандидатів у місцеву владу, сказав, що ми не будемо провокативно пропонувати людей дуже радикальних. Підшукаємо національно зорієнтованих, таких собі технократів, яких не повинні там, на місцях, не сприймати. Вони просто мали б працювати на розвиток економіки, що виходило на перший план. І ось такий список через структури Народного руху підготовлено і подано президентові. Результат? Практично нікого з цього списку Кравчук у місцеву владу не залучив, виняток становили лише західні області. “Ось вам і результат”, — сказав Чорновіл Павличкові, Драчеві, іншим представникам демократії. Чорновіл і далі енергійно опонував Кравчукові, бо знав зокрема про його поведінку під час путчу ГКЧП.

СКІЛЬКИ КОШТУЮТЬ ІДЕЇ?
— Отож почалося коротке президентство Кравчука, якого, до речі, “здала” його ж номенклатура, потім сірі роки президентства Кучми. Ми підходимо до ще однієї болючої точки нашої новітньої історії — розколу Народного руху України, а це символ розколів і розбрату в національно-демократичних силах загалом. Формально це весна 1999 року, але ж нищення демократії починалося раніше, продовжувалося й опісля?
— Це закарбувалося мені в душу і серце, бо я був в епіцентрі тих подій, і тяжко говорити про розкол Руху. Якщо ми простежимо діяльність Народного руху України від його заснування 8—9 вересня 1989 року до березня 1999 року, то побачимо кільканадцять спроб його знищення. Влада не могла спокійно спостерігати, як діє Народний рух. Перша спроба розколу Руху  1992 року не вдалася — дуже монолітним і могутнім він був. Подальші спроби не дали результату.
1997 року я як автор телепрограми на Львівському телебаченні “Політичні етюди” вирішив провести журналістське розслідування і відповісти на запитання: чому практично всі національно-демократичні партії, громадські організації пройшли через етапи дискредитації, розколів, скандалів? І перша політична партія УРП, потім Рух, Демократична партія. Довго просив, умовляв взяти участь у своїй програмі Леоніда Макаровича Кравчука, який тоді був депутатом Верховної Ради. Просив відповісти на одне запитання: “Що робило Політбюро ЦК Компартії, особисто Щербицький, Ви як ідеологічний секретар ЦК, коли у вересні 1989 року утворювався Народний рух України?” І Кравчук сказав дослівно таке (а у мене зберігається цей запис його інтерв’ю): “Ми дуже часто збиралися на Політбюро ще до установчого з’їзду Руху, обговорювали, що робити, щоб не допустити створення такої, по суті, антикомуністичної організації. Багато працювали з ініціаторами — Поповичем, Драчем, Павличком, Яворівським. Але нам не вдалося переконати їх, що така організація буде ворожою для України”. І тоді Політбюро дало завдання різним структурам, насамперед партійним, переконувати суспільство в тому, що Рух шкодитиме Україні. На Сході він мав декларуватися як бандерівська, екстремістська організація, на заході трішки м’якше. Через науковців також мала відбуватися інтелектуальна атака дискредитації Руху. І найцікавіше: Комітетові державної безпеки було дано завдання врощувати свою агентуру в середовище активістів Народного руху, вербувати з них агентуру для співпраці, щоб ізсередини дискредитувати, розвалювати цю політичну силу. КДБ своє завдання виконав блискуче. Керівником Секретаріату руху став кадровий працівник КДБ Бурлаков. І коли 1992 року, при спробі першого розколу Руху, місія Бурлакова чітко проявилася, він повернувся у свою рідну організацію на генеральську посаду. На місцях ми теж мали такі самі біди.
— Розколу Руху передували парламентські вибори 1998 року.
— Напередодні цих виборів Чорновіл докладав величезних зусиль, аби сформувати в парламенті державницьку більшість. У мене є унікальні кадри, коли я звів тут, у Верховній Раді, В’ячеслава Чорновола, Славу Стецько і Віктора Пинзеника. Ідея Чорновола полягала у створенні доволі широкої коаліції, від правого сектора, націоналістів, і до нової партії — ПРП, у якій було чимало державників. На жаль, нічого з цього не вийшло. І Рух пішов на вибори самостійно. За їхніми результатами Рух привів у парламент аж 48 депутатів, це була друга фракція після комуністів. Цим успіхом Рух значною мірою завдячував величезному авторитетові Чорновола в Україні.
І ось у лютому 1999 року більшість фракції Руху оголошує про недовіру своєму голові й лідеру партії Чорноволу. Як він витримував напругу тих днів, адже проти нього пішли найближчі соратники?! Вони іноді доводили Чорновола до відчаю. Мені, безпосередньому свідку тих подій, запам’яталася його фраза, коли після бурхливої полеміки В’ячеслав зробив паузу і тихо сказав: “Шановні колеги, за що ви мене так зневажаєте? У мордовських тюрмах і таборах наглядачі не дозволяли собі так мене ображати”.
— Але ж опоненти Чорновола задекларували тоді оновлення Руху?
— Рухівське гасло “Потрібні зміни!” було використано фарисейськи. До чого зводилися ці зміни? Один із аргументів, який звучав на засіданнях Проводу Руху, був такий: лідери інших фракцій парламенту ходять до Кучми і вирішують там питання ліцензій на газовий, нафтовий, інший бізнес, а Чорновіл, мовляв, соромиться йти вирішувати такі проблеми. В’ячеслав відповідав, що він ніколи не торгуватиме ідеями, ідеалами Народного руху, ідеалами України. Бо коли ми включимося в таку купівлю-продаж, від Руху не залишиться нічого. Так воно і сталося.
— Отже, в основі конфлікту, розколу були прагматичні бізнесові інтереси?
— Наша рухівська молодь уже включилася в бізнес і хотіла певних преференцій від влади. Чорновіл на це не міг піти.
— І це все оновлення, яке пропонували ініціатори розколу?
— Нічого такого, що б мало підсилити Рух, я з тих претензій не виловив. Кожному хотілося мати плацдарм для свого бізнесу.
Назву ще одну дуже важливу причину розколу. Почався 1999-й, рік президентських виборів. Чорновіл до останнього тримав інтригу, чи піде він на вибори. Ця інтрига висіла над Кучмою, який збирався на повторні вибори і дуже прагнув їх виграти. Чорновіл тверезо оцінював свої можливості, знав, що вже не набере колишніх 24 відсотки, але 10—15 набрати може. А це для президента і кандидата Кучми було дуже ризиковано — такий відплив голосів. І щоб усунути можливого суперника на виборах,  стався розкол партії і трагедія — загибель Чорновола.

ЯК ПЕРЕСТУПИТИ
БАРИКАДУ?
— Не набагато краща доля спіткала й іншу частину розколотого Руху. Ми підійшли до 2002 року, коли обидві частини колишнього Руху мусили йти на вибори вже у Блоці “Наша Україна”. Отже, блоки, об’єднання…
— Усі розуміли, що розрізнені ми лише допомагаємо нашим опонентам — олігархічним кланам і червоним. Тому 2002 року й було проголошено утворення Блоку “Наша Україна” на чолі з Ющенком, який досить довго йшов до цього. На виборах ми отримали найкращий результат, мали найбільшу фракцію. Але коли таке широке об’єднання різних політичних сил зіштовхнулося в парламенті з екстремальними ситуаціями, воно почало розпадатися. Почали спрацьовувати особисті амбіції, різні ідеологічні вподобання.
Наступне політичне об’єднання — Блоку Юлії Тимошенко і “Нашої України” також підтвердило цю сумну традицію, коли одна з політичних сил може протягом дня перейти барикаду й опинитися в союзі з учорашнім опонентом. Пам’ятаєте, як після Помаранчевої революції і парламентських виборів 2006 року ці дві політичні сили говорили про тісну співпрацю. Але восени 2008 року, здавалося б, непримиренні політичні опоненти в парламенті — Партія регіонів і БЮТ — порозумілися в протистоянні проти Ющенка і прийняли стільки антиукраїнських, відверто узурпаційних законів, щоб ці дві політичні сили могли домінувати. Потім 2009 року вони зійшлися на тому, щоб створити нову Конституцію “на двох”.
— Чи не ця роз’єднаність демократичних, державницьких сил і стала основною причиною удару по ідеалах Майдану? Ми підійшли до ще однієї ключової точки нашої новітньої історії — Помаранчева революція і наступні 5 років помаранчевої влади.
— Майдан був невідворотним, режим Кучми допік народові. Але що було далі? Річ не тільки в роз’єднаності державницьких сил, зловісну роль тут зіграла совєтська, совдепівська ментальність, яка навіть у патріотів у глибині жевріла і жила. Багато людей думали, що дуже швидко вирішаться всі проблеми в державі. Обере народ українського президента, мудрого керівника, месію, і він усе вирішить. На Майдані щодня лунали такі приємні гасла: “Бандити сидітимуть у тюрмах”, “Багаті поділяться з бідними”. На початку Помаранчевої революції я мав коротку розмову з Віктором Ющенком. Сказав йому, що мене дуже непокоять ці гасла, які приємні на слух, але виконати їх йому буде дуже важко. Адже ще півтора року після президентських виборів працюватиме стара кучмівська Верховна Рада, яка в’язатиме по руках і ногах, буде Кабмін, сформований цією Радою, стара система прокуратури, міліції і найстрашніше — судів. І ми знаємо, що кожен бандит, злодій у Верховній Раді має свого високопоставленого мента, свого високопоставленого прокурора, має свого суддю. Так і сталося. Корпоративна солідарність старої совєцької системи, номенклатури живуча й сьогодні. І почалося розчарування, знайшли винуватця в особі Ющенка.
Щодо другої причини невдачі помаранчевої влади. Віктор Ющенко не зрозумів, що самому йому не під силу змінити державу, тим більше, що конституційні повноваження президента було значно зменшено з 2006 року. Для справжнього реформування потрібен був український парламент, український уряд. Тільки тоді можливо змінити, скажімо, правоохоронні органи, які настільки корумповані, що це не піддається осмисленню. А якщо ми уважно подивимося на парламенти часів президентства Ющенка, мусимо визнати — Рада завжди була антипрезидентською.
— Силам Майдану, на жаль, не вдалося виграти перші після революції парламентські вибори 2006 року.
— А потім війна між президентом Ющенком і прем’єром Тимошенко лише дратувала й розколювала суспільство. І на президентських виборах 2010 року ми побачили результат: саме вона стала основною причиною поразки. А виграла Партія регіонів.
— Але ж обидві частини політичних сил Майдану декларували патріотизм?
— Звичайно. І Блок Юлії Тимошенко, лідерка якого позиціонувала себе як великий патріот, націоналістка. В українськості ж Віктора Ющенка я не сумніваюся, хоч маю інші претензії до нього. Щодо його абсолютно патріотичних виступів і про мову, і про Голодомор, і про ОУН-УПА, європейський вибір, НАТО — я підписуюся тут під кожним словом. Але, на превеликий жаль, суспільство за 70 років комуністичного панування настільки скалічене, національна свідомість у більшості людей настільки затоптана, що сподіватися на те, що гарна промова, гарні тези стануть реальністю, занадто мало. Помилкою президента Ющенка було і те, що він спробував працювати зі старим парламентом, а це була марна трата часу. Маючи тоді колосальну підтримку суспільства, йому треба було вийти зі зверненням до українського народу і пояснити, що потрібні позачергові вибори парламенту. Україна після Майдану мала бути абсолютно оновлена. Вийшло інакше. А Юлія Тимошенко вже почала працювати на наступні президентські вибори.
Інформація, яку я маю, дає всі підстави твердити, що і Віктор Янукович, і Юлія Тимошенко — це два проекти Кремля. Вони й були реалізовані. Такий факт. Напередодні останньої нашої президентської кампанії президент Росії Медведєв виступив зі зверненням до українського народу. І заявив, що українсько-російські відносини повністю зруйновано з вини президента Ющенка. Відтак голосуйте за будь-кого, тільки не за цього націоналіста, неонациста Ющенка, і тоді буде все гаразд.
— Такі заклики цілком можна назвати втручанням іноземців у нашу виборчу кампанію, виборчу агітацію, що категорично заборонено.
— А я тоді подумав: чому до переліку наших кандидатів, небажаних Москві, Медведєв зарахував лише Ющенка і більше нікого, зокрема Тимошенко? І ось другий тур, куди пройшли Янукович і Тимошенко. Цього разу Москва навіть не  натякнула, за кого голосувати…

ЗАГУМІНКОВА ДУХОВНІСТЬ?
— Ви один із кількох депутатів Верховної Ради, які є депутатами парламенту всіх шести скликань. Можете ретроспективно поглянути на наш парламент, його депутатський корпус за ці два десятиліття?
— У мене в пам’яті, в душі, на серці зарубки кожного скликання. Верховна Рада 1990 року — це Рада ще Радянської України. Але там була вже група українських патріотів, демократів, які сформували Народну раду. І цей парламент прийняв унікальні документи. Ця Рада почала працювати 15 травня 1990 року, а вже за два місяці, 16 липня, прийняла Декларацію про державний суверенітет України. Трохи більше як через рік проголошуємо Акт державної незалежності України. Ось ці два видатні акти надають особливого значення тій Раді. Хоч поряд із нами працювала комуністична еліта: перші, другі секретарі обкомів, райкомів, міськкомів. Але це була справжня еліта, з ними можна було авторитетно вести якусь дискусію. Не ця, даруйте, комуністична шпана, що нині засідає в шостому скликанні, малограмотні, статисти для голосування, для проголошення певних промов, коли їх напишуть і проплатять іноземні, насамперед російські спецслужби. Вони лише озвучують те, що хоче Москва.
Колись мені здавалося, що кожне нове скликання парламенту буде дедалі більше українське, і відтак Україна швидко перетвориться на національну демократичну державу. Та процес пішов в абсолютно зворотному напрямку. Подальші скликання ставали, на мій погляд, дедалі більше непрофесійними, неукраїнськими.
— В усіх каденціях парламенту Ви працювали і зараз працюєте в Комітеті з питань духовності і культури. Які проблеми, больові точки у цій сфері?
— Культура, за недоброю традицією радянських часів, постійно залишалася на загумінках і в часи незалежної України. Нам не щастило на міністрів культури, які ще й безкінечно змінювалися. Фінансування культури знову було на залишковому варіанті. Атаки відвертих антиукраїнських сил на нашу мову, культуру тривали. Навіть за часів Ющенка ми не збирали рясних врожаїв на ниві культури. Коли ми на своєму парламентському комітеті розглядали питання використання коштів на культуру, то фіксували дикі речі. Наприклад, якщо 2008 року в бюджеті на підтримку державної української мови було закладено близько 40 мільйонів гривень, то станом на грудень, на кінець фінансового року, Кабмін Юлії Тимошенко використав 1 мільйон 200 тисяч гривень. 2009 року ми отримуємо дуже тривожні листи з Національного музею Шевченка в Каневі. Руїна, коштів бракує, ніхто нічого не робить, хоч наближаються Шевченківські ювілеї. Ми звернулися до прем’єра з вимогою негайно завершувати роботи по музею. Там потрібно було всього 26 мільйонів гривень. І ось кошти, передбачені Держбюджетом, надійшли лише наприкінці року і, звичайно, не були реалізовані.
— Ви ще й наш колега-журналіст, свого часу були редактором рухівської газети “Час”. Яким бачите наш український медіа-простір?
— Імпульс для розуміння, що таке незалежні, незаангажовані ЗМІ, часткова відсутність цензури — усе це дали події Помаранчевого Майдану. Журналісти відчули подих свободи. І це не може цілковито зникнути сьогодні. Хоч частина медіа зробили реверс назад, і ми бачимо заангажовані коментарі на багатьох телеканалах, радіо, в газетах. Але все-таки працює й вільна преса, зокрема й ваша газета “Слово Просвіти”, яка відстоює просвітянські ідеї, порушує проблеми, які хвилюють людей. Але на загал ситуація не радує. Демократичні сили, на жаль, не мають можливості підтримувати засоби інформації, а їх треба підтримати. Хочу дорікнути тій частині журналістів, які не можуть викорінити з себе елемент самоцензури. Мені довелося вчитися на факультеті журналістики в часи, коли українська преса почала пробиватися крізь асфальт комуністичної цензури. Мене 1969 року Чорновіл залучив до підпільного видання “Українського вісника”. І ми розуміли, яка може бути “платня” за таку роботу з боку влади.

ТЯГАР МИНУЛОГО
— Ще одна дуже суперечлива в суспільстві тема — люстрація. Ваше бачення?
— Ми забарилися з нею. Її треба було провести на початку нашого 20-літнього шляху. Але тоді цей процес ввести було неможливо, бо Україною і далі керувала номенклатура, яка сама повинна була підлягати люстрації. А сьогодні люстрацію треба проводити частково. Всі наші проблеми зумовлені тим, що за 20 років ми не провели процедури декомунізації, десталінізації України. Коли на 20-му році незалежної держави в центрі столиці з’являються портрети Сталіна, і Хрещатик замаяний червоними прапорами, коли Верховна Рада приймає закон про червоний прапор, то, як кажуть, приїхали. Через таку Верховну Раду реально неможливо законодавчо заборонити комуністичну партію, символіку комуністичну і фашистську, зняти всі символи комунізму, зняти цих бовдурів періоду Леніна—Сталіна, які стовбичать по всій Україні, ввести відповідальність за пропаганду ідей комунізму і сталінізму, як це зроблено в багатьох державах. Ми маємо прийняти закон, який би забороняв займати державні посади функціонерам колишньої компартії, тим, хто працював зі спецслужбами і, звичайно, самим працівникам тих служб. Люстрацію варто проводити і в громадських організаціях, партіях, бо коли партію уособлює колишній полковник КДБ, то це наруга над пам’яттю патріотів. Та це вже питання до самих партійців,
— Нам не оминути такої надзвичайно важливої й серйозної теми, як об’єднання національно-демократичних сил.
— Ситуація надскладна. Люди за ці 20 років розгубили оптимізм, і їхні сподівання перетворилися на глибоку зневіру і скептицизм щодо політиків. Я категорично не сприймаю ідеї всезагального, всесвітнього об’єднання десятків партій, бо воно нічого не дасть. Кожен має провести для себе переатестацію партій, які називають себе національно-демократичними, патріотичними, визначитися, чи можна об’єднуватися з цією партією. Вдягти вишиванку — мало. Замість величезних об’єднань треба почати з реального об’єднання двох-трьох партій, лідери яких не мають у своїй біографії фактів зрадництва. А людям треба сказати чітко: це об’єднання робиться, щоб врятувати Україну. Що наша мета — українська держава зі своїми національними пріоритетами. Ми маємо будувати Україну, за яку склали голови мільйони людей. Ми їхні боржники.
— Ви зараз у партії “За Україну”, яку очолює В’ячеслав Кириленко, молодий, перспективний політик. Ваша партія готова до такого об’єднання?
— Ми готові. Проводимо консультації, щиро говоримо, чого хочемо. Гадаю, найближчим часом обставини підштовхуватимуть політичних лідерів до такого об’єднання.

Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment