Неодноразово звучала думка, що Україні Незалежність дісталася дуже легко. Без крові й боротьби. Насправді це зовсім не так, вона скроплена кров’ю багатьох героїв, про яких ми знаємо недостатньо, а деяких не знаємо взагалі. Однією з таких героїчних особистостей була українська поетеса, літературний критик, громадський діяч, 105-річчя з дня народження якої нині минає.
За німецької окупації Олена ТЕЛІГА продовжувала працювати для української культури, стала головою Спілки українських письменників, не зважала на постанови окупаційного режиму. Між еміграцією і смертю свідомо обрала смерть — її розстріляли у лютому 1942 року в Бабиному Яру.
Надія КИР’ЯН
НЕ ЗРАДИТИ СЕБЕ
Олена Теліга була цілісною особистістю, жила, ні на йоту не відступаючи від власних переконань. Вона писала: “Коли ми, поети, пишемо про відвагу, творчість, шляхетність посвяти й цими творами запалюємо та шлемо на небезпеки інших, то як можемо ми самі цього не робити? Справжня поезія — це не видумана комбінація, це виплив душі. Як же ж чутимусь я, коли піду проти своєї поезії? Коли я загину, то знатиму й іншим покажу, що жила так, як хотіла й як повинна була жити, коли ж сидітиму в безпечнім запіллі — це вже буде зрада мене самої”.
До 105-річчя з дня народження Олени Теліги актриса Львівського національного театру ім. Марії Заньковецької Наталія Лісова та режисер цього ж театру Інна Павлюк створили та поставили п’єсу “Олена Теліга. “Або — або”. Наталія Лісова, яка грає роль Олени Теліги, розповіла про роботу над постановкою: “Коли ми з Інною Павлюк писали п’єсу, створювали виставу, прагнули показати Олену Телігу не як героїчний пам’ятник, а як живу людину зі всіма її страхами, болями, переживаннями, зрозумілою глядачам. Через образ Олени Теліги ми хотіли показати, що в будь-якій ситуації, зокрема в тій, яка зараз є в Україні, ми не повинні опускати рук.
Адже тоді, під час німецької окупації, коли виникла загроза її життю, друзі казали: виїжджай! Вона мала таку можливість. Але відповіла: “Ми не повинні зламатися! Ми не можемо опускати рук!” Це її девіз”.
Працюючи над виставою, автори досліджували різні інформаційні джерела: листи, спогади про Олену Телігу, її публіцистичні твори, вірші. Найцікавіше — листування, в ньому найбезпосередніше передано почуття людини саме в тому часі. У пізніших спогадах пишуть піднесеніше, накладається бачення оповідача, матеріал уже “підфарбований”, — вважає пані Наталія.
Опрацьовуючи матеріал, розглядали варіанти його подачі. Можна було просто прочитати вірші Олени Теліги під музичний супровід. Але хотілося показати її драму, становлення особистості, простежити, як, за словами її подруги, поетеси Наталії Левицької-Холодної, Олена перетворилася “з сентиментальної Лєночки на героїчну Жанну Д’Арк”. До слова, Наталія Левицька виїхала за кордон і дожила до 103 років. Вона тужила за Україною, писала, що хотіла б закінчити життя, як її подруга, шкодувала, що не спромоглася на такий вчинок.
“ЄДИНИЙ ДЕНЬ —
МОГО ЖИТТЯ КОРОНА”
П’єса починається власне “з кінця”. Лютий 1942 року, коли за наказом проводу ОУН Олена та її товариші мали виїхати з окупованого німцями Києва, оскільки стало відомо, що 9 лютого всіх, хто прийде на збори Спілки українських письменників, мають заарештувати. І цієї ночі, коли було зроблено фатальний вибір, перед очима Олени проходить усе життя, у спогадах, навіяних світлинами зі старого альбому…
Наталія Лісова розповідає про проблеми, з якими зіткнулася: як створити живий образ, а не “героїчну схему”. Різкий стук у двері, вівчарки гавкають, чути німецьку мову. Яка реакція звичайної людини? Вона злякається. Як зіграти? І не бути ницою, і не бути штучною. Показати, як ця жінка могла себе акумулювати, пересилити страх, сказати: ні, я не зламаюся, і щоб у це повірили глядачі — саме таке завдання ставлять автори п’єси.
За основу твору взято кілька ключових моментів біографії Олени Теліги, що кардинально вплинули на її становлення.
Сама Олена яскраво описує “круті повороти”, наприклад, такий епізод: “Сталося це дуже несподівано і дуже швидко. Це, можливо, була одна секунда… Це було на великому балу у залах Народного дому на Виноградах, що його улаштував якийсь добродійний комітет російських монархістів під патронатом відомого Карла Крамаржа. Я була тоді у товаристві блискучих кавалерів, ми сиділи при столику і пили вино. Невідомо хто і невідомо з якого приводу почав говорити про нашу мову за всіма відомими “залізяку на пузяку”, “собачий язик”, “мордописня”… Всі з того реготалися… А я враз почула в собі гострий протест. У мені дуже швидко наростало обурення. Я сама не знала чому. І я не витримала цього напруження, миттю встала, вдарила кулаком по столу і обурено крикнула: “Ви — хами! Та собача мова — моя мова! Мова мого батька і моєї матері! І я вас більше не хочу знати!” Я круто повернулася і, не оглядаючись, вийшла. І більше до них не вернулася. З того часу я почала, як Ілля Муромець, що тридцять три роки не говорив, говорити лише українською мовою”.
Спротив насильству, хамству був у Олени в генах, від батьків. Під час Першої світової війни мати її навчала: попри те, що ти володієш німецькою, ти не повинна спілкуватися їхньою мовою, бо вони окупанти. Її мати була дуже мила, тиха, давала лад у домі, але при цьому з надзвичайним почуттям власної гідності, “цивільної відваги”, як цю рису згодом назвала Олена в статті “Партачі життя”.
А батько був відомий урядовець УНР, український патріот.
Великий вплив на Олену Телігу мало українське емігрантське оточення в Польщі, Чехословаччині, де вона жила з 1922 до 1941 року. Це були люди, у яких поєдналися інтелект, знання, прорив, душевна свобода. Серед них Дмитро Донцов, Олег Ольжич, Леонід Мосендз, Улас Самчук, Михайло Сціборський, Олег Штуль-Жданович та інші, які жили Україною. Їхні ідеї Олена всотувала, як губка.
У спектаклі “Або — або” автори зуміли створити образ Олени Теліги, який передає її справжній характер, її душу. Вона горда, незалежна, сильна, безкомпромісна, прагне пориву, а не сірого, буденного існування, але водночас — ніжна, романтична й зворушлива.
“Ми докопувалися до всіх деталей, навіть побутових, щоб створити правдивий образ справжньої жінки, — розповідає Наталія Лісова. — Наприклад, в епізоді, коли Олена з Уласом Самчуком ішли пішки з Кракова до Львова, прямуючи до Києва, й могли взяти лише найнеобхідніше. Коли зупинилися в якомусь населеному пункті, Олена написала до Михайла Теліги: як хтось буде ще переходити кордон, передай мій капелюшок. Або у Варшаві, коли було сутужно з грошима (а це було нерідко) ділилася суто жіночими проблемами з Наталією Левицькою: мені треба сукню реставрувати (грошей на нову не було). “Хочу змінити “банан” на “румбу”. Під неї хочу купити нову фарбу для уст…”
Це дивовижно: при тих капелюшках, “бананах”, “румбах” та інших жіночих дрібничках у ній жив сильний і непокірний дух”.
У колі друзів Олена користувалася надзвичайною повагою, любов’ю, вона викликала захоплення. Була щасливою в особистому житті: її чоловік — Михайло Теліга, кубанський козак, бандурист, інженер-лісівник, поділяв її погляди, був опорою й підтримкою. І сам жив Україною, щодня робив конкретні справи. Майже як у казці — пішов за нею на вірну смерть: їх заарештували після зборів Спілки письменників, на яких Олена виступала. Щоб бути заарештованим разом з дружиною, назвався письменником, яким насправді не був (сторонніх людей того дня відпускали). Насправді їхні стосунки — не диво й не казка.
Поетеса Галина Зелінська (псевдонім Галя Галичанка) з цього приводу пише: “Вона не жила впівподиху, впівдуші, впівкроку. Вона була навдивовижу цілісна у своєму пориві до краси, до Бога, до чистоти. Цього вимагала й від чоловіків. Тому біля неї постав такий потужний, цілісний чоловік, як Михайло Теліга, інший там не міг бути. Як каже Олена: “Обранець має бути свій”. У старші літа з’являється Дмитро Донцов. Цю зустріч можна розглядати не стільки як закоханість, а як щось дуже глибоке, спорідненість душ. Ця людина також багато долучилася до її формування як борця, націоналістки, Українки з великої літери”.
Кінець спектаклю відомий і правдивий: “Автоматна черга. Тиша”.
НЕ БУДЬМО
“ПАРТАЧАМИ ЖИТТЯ”
Глядачі різні і реагують по-різному. Хтось знає про Олену Телігу багато, хтось почув уперше. Але ніхто не залишається байдужим. Можливо, для когось — це початок пробудження. Деякі вчителі згодом розповідали, що старшокласники навіть переписуються віршами Олени Теліги.
Під час вистави люди нерідко плачуть. Актори розуміють: їхня праця — не марна. “Мені здається, що душа Олени Теліги вичекала свій час, і саме зараз, перевтілена в акторський образ, буде доступніша глядачам, — вважає Наталія Лісова. — Ми з Інною Павлюк розуміємо, що робимо добру й потрібну справу. Ми не ставимо абищо. Працюючи над п’єсою про Олену Телігу, ми стали як сестри. Ця праця щодня нас об’єднує”.
Активно долучився до популяризації образу Олени Теліги Ярослав Гелетій, просвітянин, кандидат технічних наук, головний редактор щорічного альманаху “Український вісник”, член НСЖУ. Він — редактор книжки “Олена Теліга. “Або — або”, дев’ятнадцятої з серії “Комі-Гулагіана”. У ній вміщено п’єсу, а також спогади, статті сучасних авторів про Олену Телігу, де заключним акордом є добірка віршів поетеси з Броварів Галини Галичанки, присвячена Олені Телізі.
Ярослав Гелетій — один із найперших вдячних глядачів п’єси. Ділиться враженнями: “Вистава — це згусток імпульсивної енергії. Запис вистави і книжку плануємо розіслати в усі регіони України, щоб по-справжньому оцінили жінку-героїню. Олена Теліга — це історична особистість, з її жіночістю, красою, талантом, рішучою оцінкою подій і з її знаменитим “Або—або”. Або людина — патріот України, хоче бачити, будувати цю країну, воює за неї, або людина байдужа до України, зраджує її інтереси, визискує для власного збагачення. Це гасло актуальне й сьогодні.
Для молоді вистава — першоджерело ідейності, яке може відволікти від непотрібних шоу, марнування часу. І водночас звернення до наших драматургів, письменників, ніби заклик писати не одноденки, а твори, гідні таких героїв, як Олена Теліга.
Я вважаю, що Олена Теліга і акторка Наталія Лісова, її творча подруга Інна Павлюк — посестри по духу”.
П’єса “Або—або”, як і її головна героїня, нині надзвичайно актуальна. Ось уривок з доповіді Олени Теліги “Партачі життя”, що була виголошена 1941 року у Краківській “Просвіті”: “Партачі життя — це ті люди, що не мають звичайної, не геройської, а буденної цивільної відваги… ображаються лише за себе і то там, де ця образа принесе їм якусь користь, а не погіршить стосунків із потрібними людьми і їхнього матеріального стану… вважають, що лихо є не на те, щоб з ним боротися, лише на те, щоб його тактовно обминати… ніколи не мають настільки відваги і чесності, щоб стати на боці проповідника правди… готові стати кожної хвилини на боці все одно якого переможця…”
Отже, якби ми всі мали “цивільну відвагу”, кожен підпирав собою небо правди й справедливості, нація нормально розвивалася б, процвітала й не потребувала таких жертв, на які спромоглися Олена Теліга, Василь Стус, В’ячеслав Чорновіл та інші герої. Тож шануймо й пам’ятаймо їх!
