ПРАПОР НАД КИЇВРАДОЮ

m46Вони щороку збираються 24 липня біля стін Київської міської ради. Ось уже двадцять перший рік. І відзначають своє і всеукраїнське свято — День національного прапора.
Вони — це народні депутати першого демократичного (ХХІ-го) скликання Київради. Не всі, а лише члени демблоку і демократичного центру. Із колишніх депутатів-комуністів з’являються одиниці. Але з кожним роком учасників і свідків тих бурхливих київських подій 1990—1994 рр. стає дедалі менше.

Микола ЦИМБАЛЮК

…Того дня, 24 липня 1990 року, дві події сколихнули весь Київ: загальний страйк працівників тролейбусних депо і підняття національного синьо-жовтого прапора над Київрадою. Понині достеменно невідома справжня причина страйку робітників, що зранку на якийсь час паралізував столицю. Офіційно — відмова керівництва чи то влади профінансувати операцію за кордоном синові одного із тролейбусників. “Протест” працівників депо відбувався одночасно із затяжною сесією Київради. У сесійній залі, на засіданнях постійних комісій, у президії міської ради тривала уперта, непоступлива боротьба депутатів-демократів і їхніх затятих противників — депутатів-комуністів. Це стосувалося будь-якого питання, що виносилося на розгляд сесії, то що вже казати щодо рішення “Про використання української національної символіки” .
На той час кілька міських і обласних рад (Івано-Франківська, Львівська, Волинська, Рівненська, Тернопільська), де більшість була в руках національно-демократичних сил, уже ухвалили відповідні рішення і підняли синьо-жовті національні прапори. Останньою краплиною, що переповнила чашу терпіння київських рухівців і депутатів-демократів, стало підняття прапора в Житомирі. У Житомирі, який зажив слави відсталого регіону і небезпідставно вважався комуністичним заповідником! Та й ухвалення 16 липня 1990 р. Верховною Радою УРСР Акту про державний суверенітет України стало до певної міри юридичною підставою, розв’язувало руки для ініціативи органів місцевого самоврядування.
За всіх часів, у всі переломні моменти в історії, особливо — революційні ситуації в будь-якій країні, головну і вирішальну роль відігравали столиці. Тому зрозуміло, що тоді вся Україна дивилася на Київ. Не на Верховну Раду з її одіозним блоком “вічно вчорашніх” “239”, а — на Київраду. І вона своє слово сказала — на весь колишній Союз, що тріщав по всіх швах — від Прибалтики до Кавказу.
Підготовча робота до прийняття відповідного рішення проводилася в двох постійних комісіях: з національних питань та контролю за впровадженням Закону “Про мови в Українській РСР” (голова Світлана Лі) і у справах політичних, громадських та релігійних організацій, засобів масової інформації та референдумів (співголови Володимир Конфедератенко і Микола Нестеренко). В останній особливо гостро точилася боротьба між демократами й комуністами. Було зрозуміло, що наполегливість одних і тупа непоступливість інших не дасть шансів на винесення і ухвалення питання на сесії. Тоді вирішено було перенести його на Президію Київради, де сили за кількістю голосів урівноважувалися.
Однак ані 17 липня, ані в наступні дні після виснажливих і безрезультатних засідань Президія так і не дійшла згоди. Тим часом міськком Компартії України приймає рішення у жодному разі не допустити підняття українського національного прапора над Києвом. Настав вівторок 24 липня. На розгляді три питання, останнє — про національну символіку. До обіду ухвалили два перші. Арнольд Григорович Назарчук, голова міськради, раптом оголошує, що він почувається зле. На його прохання викликають невідкладну медичну допомогу, і він залишає Київраду. Після перерви комуністів-депутатів як корова язиком злизала. Усі одинадцятеро комуністів, членів Президії, крім одного, ганебно втекли. Намагання знайти їх не увінчалися успіхом.
Події розгорталися з шаленою швидкістю. У цей час у Святій Софії єпископ УАПЦ Володимир (Романюк) за участю о. Юрія Бойка освячують синьо-жовтий прапор, який було виготовлено івано-франківськими майстринями і доставлено в столицю. Після церемонії десятки тисяч представників із різних куточків України, а найбільше киян на руках винесли величезне полотнище — національний символ — на Хрещатик. Людське море (понад 50 тисяч люду) залило весь простір навколо міськради. Рух транспорту повністю перекрито. Тіснява була настільки велика, що люди забиралися на дахи зупинених тролейбусів, вилазили на стовпи контактної електромережі. У закритому дворі Київради скупчилися озброєні сили міліції й зокрема омоновців. А народу все прибувало. Треба було негайно приймати якесь рішення.
Микола Щепець, член Президії, голова комісії з охорони навколишнього середовища та екології розповідає:
— До нас заскочив стривожений заступник начальника міського Главка з громадського порядку підполковник міліції Володимир Шапошник. Видко, йому, українцеві, не хотілося брати гріх на душу. І він сказав, показуючи на вікна: “Погляньте он туди і гляньте он туди. Мені наказано за будь-яку ціну навести порядок. Ви — міська влада. Вирішуйте! Як скажете, так і буде”. (Тоді міліція була подвійного підпорядкування. — Авт.). А нас, членів Президії, залишилося лише п’ятнадцятеро, бракувало одного голосу. Тому виконуючий обов’язки голови Олександр Мосіюк, порадившись з юристами й депутатами, вирішив ухвалити так зване протокольне рішення.
На ту мить напруга сягнула найвищої точки. На пам’яті ще свіжими були кровопролиття у Тбілісі, Баку, Душанбе. П’ята колона не дрімала. Необережний крок, зволікання, і національний вибух був би неминучим! Але за кілька хвилин Хрещатик, розквітчаний національними знаменами, із завмиранням, зі сльозами на очах, під звуки національного гімну і вигуки “Слава Україні!”, десятками тисяч пар очей супроводжував національний синьо-жовтий прапор. Він повільно, але впевнено здіймався в небо.
Це було о 19 годині 24 липня 1990 року.
З поверненням національного символу в Україну поверталася надія на незалежну, українську Україну. Україну, на олтар свободи якої покладено тисячі, мільйони жертв її кращих синів і дочок упродовж кількох століть неволі, фізичного і духовного нищення.
Тоді Олесь Гончар запише у своєму щоденнику: “Над Київською міською радою замайорів жовто-блакитний прапор! О 7-ій год. вечора освятили й підняли. Людей було багато, і молодь, і старші розуміють значення події. Щойно дзвонила Алла Платонівна [Бажан], бігала, каже, раненько дивитись, чи не зняли. Майорить! Хтось діждеться, що замайорить і над цілою Україною. Хтось дочекається…” Ця подія відбулася за рік до того, коли стяг підніметься й над куполом Верховної Ради.
Нині можна було б сказати: таки дочекалися! Але кілька днів тому на прийомі в Київраді з нагоди цього знаменного дня довелося почути різні думки.
Привітавши гостей, перший заступник голови КМДА Олександр Мазурчак зокрема зазначив:
— Подія, річницю якої ми сьогодні святкуємо, справді легендарна. Я впевнений, що мине час і наші наступники скажуть — якби не піднявся у той день український прапор, то, можливо, не було б і вільної України. Це була справді надзвичайно важлива подія для нашої держави. Ми схиляємо голову перед тими людьми, які стали учасниками підняття синьо-жовтого стягу, за їхню мужність і мудрість взяти на себе таку відповідальність!
Олександр Заєць, народний депутат України, учасник тих подій:
— Підняття національного прапора стало переломним моментом у боротьбі українців за незалежність. Дуже важко тривала боротьба за національні символи. Ми проголосили незалежність лише 24 серпня 1991 року. І тільки 4 вересня підняли прапор над Верховною Радою. Але й сьогодні, на двадцять першому році незалежності України, ми не маємо закону, який би описував державні символи і регламентував їхнє використання. Ми розробили і винесли на розгляд відповідний законопроект, але регіонали із комуністами відхилили його.
Тоді ж, у 1990-му, народних депутатів Київради підтримував народ. Це був своєрідний вотум довіри. Вони справді того заслужили своєю чесною, безкомпромісною проукраїнською позицією, бо розуміли, що головне для них — захист інтересів киян. А відтак — і Української Держави.
Надія Одарич, секретар постійної комісії з боротьби з організованою злочинністю:
— Хочеться сказати щось приємне, але водночас і дуже тривожне. Згадаймо той час, коли нас, представників демократичного табору, абсолютно чесно, у рівній боротьбі з суперниками, було обрано до Київради. Здебільшого так відбувалося й у заступників пануючої на той час влади — комуністів. На вибори ми йшли, щиро прагнучи захищати інтереси людей, киян. Якихось корисливих міркувань, гадаю, у жодного із нас не було.
Подивіться, що робиться нині! За якусь сотню-другу гривень або кіло гречки й пляшку горілки люди ладні голосувати за будь-якого примітива, морального виродка, непотріб, бандюка. За десятку-другу виходять на вулиці підпрацьовувати статистами-мітингувальниками чи демонстрантами. Їм геть байдуже, хто їм платить і за що виступає той “конкрєтний пацан” чи закордонний “захисник” їхніх інтересів. Цинізм, розбещеність заволоділи більшістю виборців. Падіння суспільної моралі, розпач і зневіра розумних і чесних людей, розгул корупції від найвищої влади до найнижчої стали в Україні звичним явищем. І що найстрашніше — ми до цього якось непомітно звикли, змирилися… Чи можна було уявити таку ганьбу ще 20 років тому?
Арнольд Назарчук, голова Київради 1990 р.:
— Хай подумки кожен згадає, як відбувалися вибори тоді й зараз. Порівняйте склад депутатського корпусу Верховної Ради і Київради зараз і тоді. Разюча відмінність в інтелекті, моральності й демократичності їхнього обрання! Сьогодні депутатами правлять партійні інтереси, наприклад, тієї ж таки Партії регіонів. Вони нічого спільного не мають з інтересами киян. Але рано чи пізно цьому буде покладено край. Чим закінчила совєтська влада, ми ще пам’ятаємо. А національний прапор хай нагадує нам усім, що українці здатні захистити свої права тоді, коли об’єднуються.
…Відтоді минув 21 рік. Можна було б радіти нашій незалежності, але підстав для того небагато. Впевнений: головне нас чекає попереду. Раз піднявши символ, мусимо бути гідними його слави. І захищати повсякдень і повсякчас.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment