Михайло Слабошпицький знаний не тільки як незмінний виконавчий директор Ліги українських меценатів, голова координаційної ради Міжнародного конкурсу з української мови імені Петра Яцика. Він передовсім відомий своєю літературною творчістю. Романіст, критик, літературознавець, публіцист, автор понад трьох десятків різножанрових книжок. Лауреат Національної премії імені Тараса Шевченка, а також лауреат дванадцяти літературних премій (ім. Лесі Українки, ім. Олени Пчілки, ім. О. Білецького, ім. І. Багряного, ім. В. Симоненка, ім. М. Коцюбинського, ім. Братів Лепких, “Звук павутинки” ім. В. Близнеця та інші). Його творчість — це безперервний пошук маловідомих чи й невідомих постатей української культури, значимість і величина яких ще донедавна були у мороці забуття. Його чіпкий, вдумливий, по-сучасному осмислений погляд не оминає й наших відомих і успішних співвітчизників, нині сущих. Тож повертаючи пам’ять минулого, він дивиться і в майбутнє.
Нині своє 65-річчя письменник зустрічає завершенням роману про Михайла Коцюбинського та його сучасників. Уривок з нового твору публікуємо після інтерв’ю.
— Михайле Федотовичу, сьогодні ми публікуємо фрагмент із Вашого нового твору. Ви створили цілу бібліотечку біографічних романів про людей мистецтва і літератури. Очевидно, що для цього треба добре вивчити не лише життєпис, творчий шлях того чи того митця, а й відчути особливу метафізику його характеру, містику його душевної організації, зануритись і відчути всіма фібрами душі той час…
— Це, мабуть, добре знають автори біографічних творів: коли довго працюєш над матеріалом, у тебе неодмінно складаються справді особливі стосунки з героєм — мовби з достоту живою особою. Так було в мене під час роботи над романами про Марію Башкирцеву, Тодося Осьмачку, Олексу Влизька й Никифора Дровняка. То справді якась містика, бо ті, хто жив давно й далеко, незримо присутні біля тебе, впливають на тебе — ти не тільки починаєш дивитися на світ їхніми очима, а й говориш їхніми словами, наводиш їхні аргументи. Із живими легше — коли я писав книжки про Рафаеля Багаутдінова, Володимира Берсенєва чи Євгенію Пастернак, це було нормальне людське спілкування, “оркестроване” моєю адорацією до них (її присутність неодмінна, бо інакше твір про них просто не матиме доброї енергетики). У стосунках із живими персонажами все можна витлумачити суто матеріалістичними аргументами.
П’ять років життя забрала праця над романом про Михайла Коцюбинського, його оточення і його час. І знову повторилося: майже на все довкола Коцюбинського я дивлюся його очима, міряю його аршином. І мені дуже важко, ба навіть трохи ніяково там, де мені доводиться виступити його суддею, де треба не погодитися з думками Коцюбинського…
— Очевидно, право на це дає Вам творчий замисел, концепція твору…
— Цікава еволюція задуму твору, бо попервах це мав бути, сказати б, абсолютно безпретензійний біографічний роман (од дня народження до дня смерті і т. ін.). Однак згодом мені видалося, що все це буде дуже нудно. Бо ж у зовні спокійному, малоподієвому житті Коцюбинського просто мало романічних епізодів (хіба що за винятком адюльтера з Аплаксіною). Мені видалося значно продуктивнішим написати про час Коцюбинського, про шляхи й випробування української людини тієї несамовитої доби. Здалося, що найкраще зробити твір суто “висповідальним” — хай це будуть монологи різних людей. Їхні псевдоспогади. За цим — великі художні можливості. Реальне, документально точне співіснує у творі поряд із вигаданим, але таким, яке тільки випадково не відбувалося.
— Але й справи, на які Ви постійно відволікаєтеся, далеко не дрібні. Один конкурс імені П. Яцика, який розпочав друге десятиріччя, чого вартий!
— Дехто мені вже казав: скільки б ти ще книжок написав, якби не віддався конкурсові імені Петра Яцика. Воно, звичайно, правда. Конкурсні клопоти забирають багато часу, енергії і навіть нервів, оскільки цей захід має чимало впливових ворогів, котрі докладають зусиль, щоб конкурс “закопати”. Он скільки для цього робить лише один Табачник. А інші табачники — їх ціла чорна рать…
Українські письменники завжди були в ролі громадських діячів, на літературу їм лишалося мало сил. І сьогодні чи не кожен із нас у цій ролі. Тому нічого нарікати. Та й, зрештою, конкурс наш — це також творчість. Абияк його не витвориш…
Спілкувалася
Любов ГОЛОТА
