КІНО І ТЕЛЕБАЧЕННЯ ЧИ ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ?

Скандальні телевізійні протистояння між українськими політиками по п’ятницях та понеділках давно не дають українцям спати. Нація відстежує головні українські телевійни, нібито боячись проґавити історичний момент остаточного розколу України. Багатьом невтямки, що “видовище” на екранах — це провокаційне моделювання конфліктної тематики, яка в київській студії зіштовхує лобами наших недолугих політиків. Але навіщо до телевізійної кориди залучати народ? Найчастіше — зі Львова і Донецька. На полюсах національного протистояння киплять майданні натовпи. Спілкуючись через супутникові включення, агресивно йдуть у нав’язаній їм інформаційній війні, як кажуть, стіна на стіну, розпалюючи не тільки між собою взаємознищуючу ворожнечу, а й стимулюють її між тими частинами України, яку провокатори поділили на “Схід” і “Захід”.

Леонід МУЖУК

ІГРИ МЕФІСТОФЕЛЯ
Гадаєте, це специфічно “по-українськи” прокладають тернисту дорогу до громадянського суспільства? Цим досягається один ефект: українці самі глумляться над собою, національною правдою, самі заперечують мовну ознаку як запоруку свого прозріння та основу національної ідентифікації. Ми самі затоптуємо національні ідеали, прагнучи переоцінити недалеке совєтське минуле за критеріями, які “підкидає” нам Росія. Антиукраїнські технології публічно шліфуються телеканалами у їхній щоденній програмній діяльності, спрямованій на інформаційне притуплення суспільної свідомості. Інформаційна війна давно триває в Україні, яку нині дедалі інтенсивніше заохочують власники телеканалів й більше того — навіть рекламують як нібито обов’язкову цивілізаційну базу для формування позитивного іміджу нашого телебачення. І все це нахабно подають як ділову основу для набуття нами європейського інформаційного стилю. Мовляв, без такої “свободи слова” немає українцям жодної дороги в Європу. По суті, за допомогою каскадних маніпулятивних методик телемагнати прагнуть будь-що досягти старого совєтського ефекту — забезпечити загальне збайдужіння нації до своїх істинних інтересів.

ТРЕТІЙ РІВЕНЬ РОС-УКРТЕЛЕЕКСПАНСІЇ
Хоч як це гірко, але визнаймо: він забезпечується за допомогою самих українців. Точніше, тих вітчизняних кінематографічних утворень, які тепер інтенсивно знімають для нібито вільного кіноринку і нібито національне (українське?) кіно. Ідеться про так зване місцеве кіновиробництво на замовлення Росії.
Наш кінематографічний потенціал, хоч і вкрай розорений, але його недобитки інтенсивно використовують московські продюсери, реалізуючи в Україні московські політичні задуми. Тематика різноманітна — від історичної, побутової до так званої “мильної”. Часто-густо дуже примітивна. Але завжди сумнівна з огляду на імперське минуле і далеке, і близьке. Вся обслуга проекту — українська. Дехто називає такий продукт колоніальним. Його створюють за російським сценарієм і, як правило, російським режисером та з російськими акторами у головних ролях. Українці, як правило, для масовки. Звісно ж, мова — російська. Інколи у цих творах лунає ганебний суржик, яким змушують користуватися українських акторів, залучених до масових сцен. Це — для “пущєго осмєянія хахлов”.
Ці фільми, ясна річ, показують в Україні. Який їхній статус? Нікого це не цікавить. За формальними ознаками — “вироблено в Україні”. Дехто навіть домагається, щоб їх зарахували до українських. Оскільки нічого українського там не знаходять, то шляхетно називають національними.
Загадкова національна ознака таких фільмів розшифровується в національному ефірі субтитрами внизу кадру: комп’ютерний переклад діалогів українською мовою супроводжує їхній показ. Бо так вимагає Національна рада України з питань телебачення і радіомовлення. Мовляв, вона захищає на державному рівні національну гідність українців. Щоправда, субтитри не на жарт дратують українських глядачів. Нема в Україні, гадаю, жодної душі, якій би сподобався “механічний” переклад діалогів, де смислової плутанини більше, ніж куцої думки. Тому рідко хто в ту словесну плутанину коли-небудь вчитується. У такий спосіб нібито неухильно виконують вимогу про так звану адаптацію іншомовного продукту українською. Цей глум дуже “корисний”. Насамперед фінансово. Він законно усуває необхідність виготовляти продукт українською мовою. Це не іронія. Це українське зачароване коло. І вийти з нього ніхто не хоче, а тепер уже й не може.

МОВА НА ХОДУЛЯХ
Наші актори здебільшого не мають живої української мовної практики. Тому актори, які могли б зніматися в українських фільмах, не здатні брати участь у синхронних зйомках, які тепер стали обов’язковими. Та й тонувати фільми — це великі додаткові кошти. (Тонуванням називається технологічний процес чистового озвучення діалогів, що виконується акторами у спеціальному звуковому ательє під змонтоване зображення фільму). Такий процес здорожчує виробництво фільму приблизно на чверть його собівартості. Але головна проблема не тільки у браку коштів.
Убивчим для національного кіно є незаперечний факт: акторський потенціал України нині неспроможний забезпечити рідною мовою не тільки синхронні зйомки серіалів, а й професійно (бездоганно) виконати тонування окремого фільму. У це важко повірити, але це — так! Професійно — отже, не тільки майстерно творити характер персонажа за допомогою мовного компонента, а й легко, без жодних зусиль вимовляти українські слова. Вимовляти так, щоб кожен звук відповідав українській фонетичній нормі.
Тільки з такою професійною вимогою до звучання мови фільм може стати зразком мистецтва, у даному разі — українського. А де молодь може почути живе українське слово? На якому теле- чи радіоканалі тепер можна натрапити на природне, прабатьківське мовлення?
За невеликим винятком (ще не всіх досвідчених журналістів вижили з ефіру), загальна кількість так званих національних мовників узагалі ніколи над тим не замислювалася. Бо не тільки у побуті, а й на роботі послуговуються винятково російською. По суті, державною мовою належним чином не опікуються на жодному каналі.
За законом про рекламу вся українська реклама повинна бути українськомовною. І як страшна помста за такий вимогливий закон кожна свідома українська душа нині зазнає ефірного катування! Жоден рекламний блок ні на телебаченні, ні по радіо не можна тепер сприймати без роздратування: який покруч ту рекламу озвучує? Де шукають таких балакунів, які жодного українського звука не можуть вимовити? Чому дивуватися: більшість телевізійних керманичів самі не знають української, і переконані, що їм і не треба її знати.
Чи не тому день у день, всюди, з усіх частот, з усіх каналів квазіукраїнська мова агресивно бомбардує наш слух, нищить у недосвідчених мовників уявлення про правильну вимову. Саме у такий невибагливий спосіб системно впроваджують у національне мовне середовище чужі невластиві для українців фонеми. Що не слово, то мовний покруч, і то так фонетично спотворений, що навіть важко збагнути, яке значення того чи того слова.

НІХТО, КРІМ “ПРОСВІТИ”
Саме тепер, в епоху інформаційного суспільства, коли українська інформаційно-культурна сфера майже повністю підкорена агресивним чужомовним інтервентом перебуває під тотальним впливом, останнього, відбувається прискорена трансформація українських фонем, тобто нищиться основа мовної структури — природа українських звуків.
Системний процес руйнування українського мовного середовища триває багато віків, але нинішній період для української мови найнебезпечніший. Агресивній ефірній чужомовній інтервенції не чинять гідного опору українськомовні культурно-інформаційні засоби. В Україні досі нема повноцінного українського телебачення, яке виконувало б свої основні національні функції: і інформаційно-пізнавальні, і естетичні. А головне, щоб з українського телеекрану лунала українська мова, аби всі покоління нації мали можливість її чути, щоб засвоювали літературну українську вимову. Можливості українського радіо через тенденційне ліцензування частотного ресурсу не на користь українців. Вони на благо інформаційних магнатів звужені настільки, що національні програми нібито з технічних, а насправді з політичних причин майже нікому не доступні. І це тоді, коли ефективні частоти експлуатують для здійснення антиукраїнських інформаційних атак на українську суспільну свідомість та для розповсюдження пісенних зразків чужої, здебільшого примітивної культури. З українського інформаційно-культурного простору повністю витіснили українське кіно і ніхто навіть пальцем не ворухне, аби налагодити вітчизняне виробництво фільмів. Тих стрічок, де б утверджувалася українська національна ідея. Але натомість найактивніше поширюється на наших теренах іноземний (нерідко антиукраїнський) інформаційно-культурний продукт з домінуванням чужої, російської мови.
Для будь-якої цивілізованої європейської держави достатньо навіть одного з перелічених факторів, щоб жахнутися від усвідомлення небезпеки, яка переслідує  націю й економічно унеможливлює її природний культурний розвиток.
Складність же нинішнього нашого становища поглиблюється ще й невидимими для українського загалу задавненими ланцюговими процесами. За руйнівною силою вони подібні до всепроникаючої радіації, що незримо вщент руйнує імунну систему людини. Власне, російськомовне формування українського суспільства починається, так би мовити, з початкового рівня. І цей прикрий факт, мабуть, є визначальним у деструктивній політиці Української держави щодо українського мовного статусу. Починається з колиски, над якою “аудіоняні” чужою мовою розповідають нашим дітям чужі казки. А далі — з перших усвідомлених кіносеансів дома, коли дитяча душа, прикута до чарівного світу анімації, озвученої знову-таки російською мовою, піддається естетичному впливові й на емоційному рівні засвоює чужу мову. А завершується повним добровільно-примусовим творенням наших манкуртів.
Окрім багатосерійного мультфільму Володимира Кметика “Лис Микита” за твором Івана Франка (зініціювало й забезпечило його екранізацію Всеукраїнське товариство “Просвіта” ім. Тараса Шевченка), українським дітям більше ніхто нічого помітного не запропонував українською мовою за двадцять років незалежності! А колись обов’язкове дублювання українською мовою іноземних анімаційних фільмів зачахло одразу після того, як було показово скасоване українськими чиновниками право українців на українськомовний варіант фільму.
ПОНЯТТЯ “УКРАЇНСЬКЕ КІНО”
Воно стосується лише радянського періоду української історії та перших п’яти-семи років після проголошення української незалежності. Нині справжнє українське кіно якби хтось і зняв, то його вчасно все-одно не покажуть. Як, наприклад, останній фільм Юрія Іллєнка ”Молитва за гетьмана Мазепу”.
Хто постійно відстежує формальну участь держави у культурно-інформаційній сфері, той погодиться, що під офіційним статусом Першого національного дедалі меншає національної, тобто — української — сутності. Абсолютно непомітна вона тепер і в кіно. Власне, чи ще існує в Україні така галузь? Формальний гучний статус не врятував від творчого банкротства ні Національну кіностудію ім. О. Довженка, ні Національну кінематику України. А Українська студія хронікально-документальних фільмів теж давно нічого не знімає. Ще складнішою нині є творча та економічна ситуація на Одеській кіностудії. Бо лише студійна земельна ділянка біля моря становить головний інтерес для її нових приватних власників. Знімати що-небудь українське не зацікавлені, натомість шукають привід, щоб якнайшвидше доруйнувати знімальні павільйони, аби на їхньому місці спорудити свої вілли.
Переорієнтація на будівельний бізнес захопила й студію “Укртелефільм”. Замість зруйнованих добротних технічних цехів там збудовано кілька житлових багатоповерхівок — і тепер намагаються продавати квартири. А колись же ця студія успішно розробляла українську тематику, наполегливо створювала українські фільми для національного телебачення. Нині вона перетворилася на примітивну орендну базу для московських продюсерів, які окупували її недоруйновані виробничі площі й за допомогою штучно здешевленого українського людського ресурсу поповнюють списки традиційних для Москви “колоніальних” творів.

ТРОЯНСЬКИЙ КІНЬ ПІВНІЧНОГО СУСІДА
У нас немає глибоких аналітичних наукових розвідок, у яких би досліджувалися художні особливості сучасного українського кіномистецтва. Бо того сучасного українського кіномистецтва тепер нема в Україні. Чому наше телебачення важко назвати нашим? Бо нема запиту з боку того так званого нашого телебачення на важливі для українського суспільства теми. А відтак українцям бракує сконсолідованого ментального уявлення про те, хто вони як нація сущі. Не знають і не можуть достеменно знати українці з чужим, неукраїнським екранним мистецтвом про те, як московська ідеологія скалічила й продовжує викорінювати національний код українства. І роль її, нинішня роль у всеохоплюючому процесі деградації української нації є жахливою. Але найприкріше те, що інформаційна колонізація, хоч і скеровується ззовні, але робиться здебільшого нашими руками.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment