Лілія МАКСИМЕНКО
Дехто не заморочується нюансами і зараховує до жанру антиутопії будь-який філософсько-сатиричний роман. Однак класика цього жанру сформувалася на початку минулого століття. І відтоді романи-застереження, спрямовані в майбутнє (далеке чи не дуже), романи-колізії між соціумом і особистістю, романи-псевдокарнавали розпочали свій тріумфальний хід планетою. Україну при цьому оминаючи.
Ну, не потребували досі українці антиутопій, відповідно й літератори їх не продукували. Чи то все в країні нашій було добре, й ми поснули, заколисані соловейками, а чи навпаки — страх паралізував. Ні тобі філософських узагальнень, ні соціальних колізій-алюзій, ні нищівного сарказму. Хіба що можна пригадати наближений до цього жанру восьмирічної давнини роман Павла Загребельного “Стовпотворіння”.
І ось нарешті — прорвало! Один за одним три дивовижні романи! Галина Тарасюк у видавництві “Буква” видрукувала антиутопію “Цінь хуань гонь”, а “Ярославів Вал” порадував творіннями Анатолія Крима “Труба” та Юрія Щербака “Час смертохристів”.
Що об’єднує авторів цих таких різних (за манерою викладу в баченні майбутнього) романів? Щоб написати антиутопію, найперше треба добре розізлитися — інакше нічого не вийде. Друге — необхідно мати енциклопедичні знання, щоб не лише в кожному розділі, а й в абзаці, реченні, слові зашифрувати філософію, яка викликала б у підготовленого до цього, теж не менш освіченого, читача певні алюзії. Щоб словам, семантикою яких автор дозволяє собі гратися, було просторо, а відповідно натякам — тісно. І третє: автор зобов’язаний добре орієнтуватись у подіях, які довкруж нього відбуваються. Антиутопія завжди соціальна. Її найцікавіше читати, коли ти живеш в одному часі з автором, хоча, зазвичай, ідеться в таких романах про більш чи менш віддалене майбутнє.
Усі три романи читаються на одному подиху, особливість ще й у тому, що розгорнути їх можна на будь-якій сторінці — й поринути в розгадування загадок. Окрім філософії, яку приховує в собі досить вигадливий сюжет, у кожному з трьох романів-антиутопій є ще й філософія окремих речень і навіть слів — давно відомих, але вживаних у незвичному контексті, та неологізмів. Скажімо, в Галини Тарасюк “…мой, Зенику. Куди то ми позатогід ішли? В парламент? Отож чи йти туди за списком чи маржина… ритарно… тьху, поодинці…”.
Лише людина, яка живе тут і тепер, знає про помаранчеву героїню бабу Параску чи дискусії з приводу мажоритарного голосування в Україні, може повною мірою оцінити наведений пасаж, як і практично всі інші у вищезгаданих романах.
А як вам репортаж американської журналістки з повсталої корчми? Дивується небога, що це за слово таке, яким діти-напівсироти (матері на заробітках за кордоном) величають своїх “героїв-батьків”, — “татуЇсти”… Оцініть і саме словосполучення “повстала корчма”! Як на мене, то саме в романі Галини Тарасюк найбільше мовних знахідок, хоча, погодьтеся, діалектна мова мала б відлякувати пересічного читача. Але втягуєшся й наче не говорив по-іншому.
Без сумніву, не дотримується пані Галина й поради професора Преображенського — газети до сніданку справно читає, а вечеряє (о, жах!) лише перед телевізором! Тому на шпальтах її книги (лише кілька прикладів!) виписано, як українськими рахманами гасає кандидат, який (чи ви бачили щось протиприродніше?) намагається доїти вже видоєну корову. Хто стежив за нещодавніми українськими новинами, той згадає — і, даруйте, подумає, як тій нещасній корові велося в очікуванні урочистого кортежу з нинішнім головою парламенту на чолі. Або взяти іншого кандидата, який перекопав всеньке село, обіцяючи газову трубу — та відомо ж, що обіцяного навіть не три роки чекають, а набагато більше, особливо в “Епоху Українського Відродження, у 101 рік Великої Перманентної Революції і першого витку її, 26 виборчого циклу”.
У романі Галини Тарасюк Фіолетові борються з Бузковими, але, окрім очільників цих головних партій, бур’янами країни плуганиться ще багато кандидатів у президенти — більше за них хіба що зайців чи китайців, що засіли в дрімучих наших рахманах. Здогадуєтеся, чим усе закінчилося? “І тут на екрані телевізора вдарили барабани, але сурми не заграли, бо замість славню: “Ще не вмерла…” чи “Многая літа” — над Майданом на всю Країну раптом…” Уявляєте, що було з козаками в повсталій корчмі, коли вони побачили чи то китайця, а чи японця?
Хоча є в книжці й дещо замість “хепі енду”. Що? Почитайте, то й дізнаєтеся, себе та своїх знайомих упізнаєте…
Набагато простішим для сприйняття, попри глибоку філософічність, за твори Галини Тарасюк та Юрія Щербака є роман Анатолія Крима “Труба”. Цей непересічний письменник хуліганить у газовій трубі, в яку втрапили головні герої після державного перевороту. Що мене особисто вразило, Анатолій Крим не пішов шляхом деяких письменників, які полегшували читачеві завдання й робили натяки на прототипів своїх героїв, лише трохи змінивши їхні прізвища. В Анатолія Крима всі герої впізнавані політики, й досягає він цього викладом добре підмічених, характерних для окремих особистостей, деталей… відчувається, мучив-таки себе телевізором. Але ж які портрети із сьогодення українського списані й талановито подані! А в трубі (як і має бути!) живе… старший лейтенант КГБ СССР Кузьма Булавкін. Який нічого буцімто й не знає про здобуття Незалежності в Україні, подальші події та переворот. Кагебешник, який тридцять років не бачив власної дружини (такий собі Штірліц), а відтак пропонує порятувати український бомонд, але — ви ж здогадалися, куди веде труба? Ото вони йшли собі та їхали, зустрічали в газовій трубі циган із крамом, плакати з портретами новоспеченої революціонерки — з косою та без, та й втрапили в халепу. Одне слово, труба. А потім (кожен із них, таких, повторюся, нині впізнаваних) виплутувався, як міг, і власне життя влаштовував.
Роман Юрія Щербака закінчується циркуляром до Господа Сина Божого Ісуса Христа з Назарета, що його пише колишній генерал військової розвідки, тепер раб Божий Ігор Гайдук. Це, власне, така потрібна усім нам сповідь, а перед тим (на майже 500 сторінках книги) Юрій Щербак описує дивовижні пригоди свого героя й сягає у псевдокарнавальності (це коли не весело, а страшно!) найбільших висот. Цікавим у романі є все: сюжет, геополітичний розклад недалекого майбутнього, взаємини героїв, і навіть абревіатури: на зразок ЗЕКу (зони етнічної консолідації), або МУДА(к) (марксистсько-українська демократична асоціація — “маленьке “к” приклеїлося до основної назви МУДА на честь лідера Івана Оврамовича Крейди”. При цьому з усіх трьох авторів романів, як на мене, Юрій Щербак є найромантичнішим — ще з молодості запам’яталися оповідання зі збірочки “Світлі танці минулого”. Вальсував письменник із минулим, тепер — із майбутнім.
Попри страшні застороги, роман не справляє гнітючого враження. Бо все у цій книжці налаштоване на камертон любові. На відміну від того-таки Анатолія Крима, у романі якого не бракує сексуальних сцен, у Щербака чи не найголовнішим чинником, який зцементовує розділи роману, є божевільне кохання головного героя Ігоря Гайдука до емігрантки Божени. Власне, як і кохання того ж Гайдука до інших жінок…
Отже, можемо констатувати, сон розуму закінчився. Нарешті, слава тобі Господи, і в українській літературі з’явилися романи, переповнені лікувальним сарказмом, тонкою іронією. Романи, які формально зображають майбутнє, доводячи нинішній абсурд до видимого навіть найлінивішому розуму.
