Любомир ПИРІГ
Розумію, що багато хто може поділитися спогадами про Івана Дзюбу як про феномен Людини, Інтелектуала, Українця. Я один із тих, хто знайомий з ним ні мало, ні багато — 50 років. Ще з часів зародження “шістдесятництва”, років “хрущовської відлиги”, українського клубу творчої молоді (УКТМ), на зміну яким прийшли “люті морози” 70-х років минулого століття.
Завжди зосереджений, лаконічний у своїх виступах. Тому він критично оцінив клуб (“Не окремо взяте життя”), в якому “переважали балакуни, а не трудяги”. Особливо запам’яталися з тих років його виступи на вечорі молодих поетів у Театральному інституті (тоді ще на Хрещатику); на вечорі пам’яті В. Симоненка, де він закликав перейти від пасивного українського патріотизму до дії; у Спілці письменників, коли, захищаючи гідність українців, опонував Л. Новиченку і висловився на захист Л. Костенко, не кажучи вже про виступ на пам’ятній прем’єрі фільму “Тіні забутих предків” у кінотеатрі “Україна” у вересні 1965 року.
Працю І. Дзюби “Інтернаціоналізм чи русифікація” у машинописному вигляді дав мені відомий художник, на той час працівник Мінкультури УРСР (наприкінці життя — директор Українського художнього музею в Києві) Михайло Романишин. Копії праці І. Дзюби йому виготовила секретарка Міністерства культури. Я прочитав на одному подиху, думав, кому ще передати. Але зателефонував М. Романишин, щоб я “негайно повернув те, що він мені дав”.
Зустрілися увечері біля театру ім. І. Франка. Романишин розповів, що його відрядили до Полтави, де КГБісти провели з ним відповідну роботу.
Пізніше М. Романишин розповідав, як вилучили “Інтернаціоналізм…” у відомого літературознавця зі Словаччини М. Мушинки, який намагався вивезти його з України, обгорнувши себе аркушами тексту під натільною білизною.
Незабаром у “Літературній Україні” прочитав, що президія Спілки письменників одноголосно виключила І. Дзюбу зі складу організації “…за виготовлення і розповсюдження матеріалів, які носять антирадянський, антикомуністичний характер, виражають націоналістичні погляди, зводять наклеп на радянський устрій.., використовуються нашими класовими ворогами…” М. Лукаш, який виступив проти, поплатився тим, що його перестали публікувати.
1973 року мене викликали до “сірого будинку на Володимирській”, щоб розпитати, чи читав я працю І. Дзюби і хто мені її дав. Довелося написати, що М. Романишин, про що вони вже й так знали. А потім були ще пригоди з КГБ, враховуючи спробу завербувати мене, хоча й безуспішно.
1983 року довелося мені в ролі пацієнта побувати в Інституті кардіології ім. М. Д. Стражеско. “Тренувався” щоденно прогулянками до паркового гаю. Недалеко було помешкання подружжя Дзюбів. Якось іду стежкою краєм гаю і бачу — назустріч Іван. Він помітив мене і завернув між дерева. Я наздогнав його. Не знав моєї думки про нього?.. Ми привітались, порозмовляли. Скутість його розвіялася, настороженість у погляді змінилася довірою.
Час біжить, нам, Іванові Дзюбі й мені, “стукнуло” по 80. Захоплююся його працездатністю і працьовитістю, незрадливістю думкам, поглядам українця-патріота. З великим зацікавленням і задоволенням читаю глибоко аналітичні, аргументовані його статті, шевченкознавчі праці, його спогади. Вдячний йому, що написав вступне слово до збірника моїх статей “Медицина і українське суспільство” (1998). Із задоволенням беру участь у засіданнях Вченої ради Інституту енциклопедичних досліджень, редколегії “Енциклопедії сучасної України”, відвідую ювілейні, творчі вечори, де ми зустрічаємося.
І завжди на душі стає тепло й хороше, коли бачу його скромну, з весело-іронічним поглядом постать.
