До нашої редакції завітала Ніна Гейко, голова Стаханівського міського об’єднання “Просвіти”. Розповіла про те, як стала просвітянкою, про нелегку роботу в російськомовному регіоні, здобутки місцевих просвітян та їхні проблеми.
В УНІВЕРСИТЕТІ БУВ УКРАЇНСЬКИЙ ДУХ
Ніна Гейко родом з Харківщини, з села Сінне. А її предки — з Черкащини. “1601 року мої предки втікали від ополячення, татарського поневолення і прибилися до річки Сінної, — розповідає Ніна Семенівна. — Серед них були й Шевченки. Це прізвище мого дідуся. Коли бабуся й дідусь співали українських пісень, бабуся казала: “І де вони набралися, такі гарні?” — “Та то ж наш Тарас понаписував”, — відповідав дідусь. Від них уперше в дитинстві почула про Тараса Шевченка, цікаво мені було: де ж той Тарас і хто він? Можливо, справді наш далекий родич… У родині були творчі люди, зокрема мій дядько, за фахом лікар, гарно малював. З дитинства в пам’яті його триптих — картини епохи розвитку й занепаду України: до революції — на картині наше село, неначе писанка, церква, ставок, над ставком верби; друга належить до “хрущовської епохи”: розораний вигін, наша хата стоїть сиротою; на третій — нашої хати вже нема, тільки дорога, якою я ходила до школи, та береза, яку дідусь посадив на честь того, що я відмінно закінчила педучилище і вступила до педінституту”.
Ніна Семенівна поклала все життя на втілення української ідеї. 53 роки тому закінчила українське відділення філологічного факультету Харківського університету. Навчалася на одному курсі з Надією Світличною, яка розповідала однокурсникам про брата.
До 80-річчя Івана Світличного в Старобільську відбулася наукова конференція, за матеріалами якої видано збірник. Там є й стаття Ніни Гейко. Вона вважає, що український дух у неї пробудився під час навчання в університеті. З їхнього курсу вийшов відомий професор, академік АН ВШ Володимир Калашник, завідувач кафедри української мови Харківського національного університету ім. В. М. Каразіна.
“За розподілом Надія Світлична поїхала в Антрацит на Луганщині, мене направили в Сабівку, — розповіла Ніна Гейко. — Коли я привезла туди своїх дітей, вони сказали: “Мабуть, політичних в’язнів засилали в кращі місця, ніж тебе на роботу”. Але мені там було добре: мене любили люди, а я любила людей. Я стала директором школи, Надія Світлична в Антрациті також. Потім ми втратили зв’язок. Я про неї почула по радіо аж тоді, коли вона виїхала до Америки”.
ПІД ЖОВТО-БЛАКИТНИЙ ПРАПОР СТАЛИ ПЕРЕВЕРТНІ
1989 року Ніна Гейко організувала в Стаханові, де працювала вчителькою в школі, ТУМ ім. Шевченка. Підтримали починання інженери, робітники, що симпатизують українській ідеї. Пані Ніна звернулася до вчителів, щоб приєднувалися. Педагоги відповіли, що бачили, як несправедливо вчинили з нею і не хочуть такої долі. “Ти вже на пенсії, а нам пенсію ще заробляти”.
А історія була така. У той час дітей масово звільняли від вивчення української мови. Якось до Стаханова приїхав представник Міністерства освіти. У міській адміністрації скликали збори, пані Ніні запропонували виступити як голові методоб’єднання. Вона повідомила, що в Стаханові звільнено від української мови тисячу школярів. Своїх дітей звільнила міська еліта: інспектори, лікарі, інженери, представники місцевої влади. Зміст їхніх заяв анекдотичний, наприклад: дитина їхала в авто, вдарилася головою, через травму не може займатися українською мовою. При цьому на фізкультуру, на математику ходить! Ніні Семенівні не давали закінчити виступ: мовляв, регламент. А представник Міністерства наполіг: нехай скаже все.
“І сьогодні робота просвітян у Стаханові нелегка. Тут дуже живучі комуністичні ідеї, — розповідає Ніна Гейко. — Уся номенклатура Луганська зі Стаханова, під жовто-блакитний прапор стали перевертні, обійняли високі посади. У Стаханові лише одна українська школа з 25-ти. Її директор каже: стільки докладаємо зусиль, щоб набрати дітей, постійно з батьками працюємо. Але школа живе! Загалом у місті дітей зменшилося, тут колись було шість шахт, років 10 тому їх закрили, люди виїхали.
Коли 1990-го заснували газету “Стахановское знамя”, у ній десять років була сторінка “Рідна мова”, де друкували українознавчі матеріали, зокрема й мої статті про Григорія Сковороду, про Христю Алчевську, соратницю Бориса Грінченка та інші (до слова, в нас прекрасний музей Бориса Грінченка). Тепер такої можливості не маю.
Є ще багато різних проблем. Хотілося б, щоб до “Просвіти” йшла молодь. Ходжу в школи, проводжу зустрічі з дітьми. Учні мене дуже добре сприймають. Обираю цікаві теми, наприклад “Жінки Тараса Шевченка”, “Contra spem spero” (про Лесю Українку), “Сучасники Івана Франка” тощо. У дітей застороги до української мови нема, вони вже інші. А в батьків ностальгія за Москвою.
Плануємо відкрити пам’ятну дошку Остапові Вишні, який тут жив; перенести пам’ятник Шевченкові з околиці ближче до центру.
Часом думаю: добре, що в моєму житті були проблеми: я боролася, удосконалювалася, чогось досягла. Мене в Стаханові люблять і я люблю своїх земляків.
Звертаюся до керівників об’єднань з проханням поділитися досвідом роботи в сучасних умовах”.
Записала Надія КИР’ЯН
