В УКРАЇНСЬКОМУ САНКТ-ПЕТЕРБУРЗІ

Надія ОНИЩЕНКО,
Ніжин

Мені не хотілося прощатися з українським Санкт-Петербургом. Попри три кордони і російськомовне середовище я не відчувала себе тут чужою. Насамперед завдяки учасникам ХІ Міжнародного наукового семінару “Кріпосний Санкт-Петербург XVIII ст. і першої половини XIX ст. у культурному спадку Росії і України (до 150-річчя відміни кріпосного права в Росії). З 2000 року організовує міжнародні семінари “Санкт-Петербург—Україна” Тетяна Миколаївна Лебединська — кандидат філософських наук, доцент, член Спілки письменників України, українка зі Львова, яка навчалася і мешкає у Північній Пальмірі. Вона об’єднує наші народи, які протягом століть збагачували культуру один одного. Ця думка прозвучала як теза у вітальному слові Валерія Леонова — доктора педагогічних наук, професора, директора Бібліотеки АН Росії, яка гостинно приймала науковців, краєзнавців, учителів, викладачів і студентів з Києва, Бердичева, Луганська, Ніжина і Санкт-Петербурга. В читальній залі Слов’янського відділу нас вразила виставка творів Бориса Грінченка, приурочена до 100-річчя з дня його смерті. Завідувачка сектору фондів Ольга Волкова представила 250 одиниць художніх і педагогічних творів видатного українця, а також фольклор і українську граматику, видані в Києві, Львові, Полтаві, Чернігові й Одесі. Фонд був закритим з 1929 до 1992 року, а сьогодні він доступний для всіх охочих, і директор бібліотеки пропонує навіть тимчасову роботу для студентів.
Для українців Петербург — це насамперед Шевченко. Він помер тут через сім днів після підписання указу про волю для всіх своїх родичів і земляків. Більше ста пам’ятних місць, пов’язаних із Кобзарем, нині відомі у Санкт-Петербурзі. І тому його життя і творчість стали окремою темою семінару. Доктор філологічних наук, професор Київського національного університету культури і мистецтв Антоніна Гурбанська проаналізувала повісті Тараса Шевченка в антропологічному, аксіологічному та естетичному вимірах, автор цих рядків  підготувала доповідь про ніжинських друзів Кобзаря, які сприяли його викупу з кріпацтва у 1838 році.
Подія, як ми знаємо, відбувалася в Санкт-Петербурзі, тому дехто вважає, що ніби росіяни визволили Шевченка з кріпацтва. Справді, все почалося в Літньому саду. Українець з Богуслава учень Петербурзької академії мистецтв Іван Сошенко помітив убого вбраного хлопчину, який змальовував античну статую. Відзначивши малярський хист Тараса, Сошенко відкрив йому шлях до освіти і почав клопотатися про порятунок обдарованого юнака.
“У цей час я був добре знайомий з відомим малоросійським письменником Євгеном Гребінкою, — розповідав він пізніше М. К. Чалому. — От з ним я насамперед і порадився, як же допомогти нашому землякові. Гребінка щиро поставився до моєї пропозиції, почав часто запрошувати Тараса до себе, давав йому читати книжки, переказував різні відомості. Потім уже я представив Тараса конференц-секретареві Академії мистецтв В. І. Григоровичу з великим проханням визволити його з жалюгідного становища. З Гребінкою Тарас почав іноді бувати у придворного живописця Венеціанова, який разом із Григоровичем познайомив його з В. А. Жуковським.
Випускник Ніжинської гімназії вищих наук князя Безбородька Євген Гребінка, автор творів про українську минувшину, не міг не знати про ніжинське походження петербурзького художника Олексія Венеціанова. Оцей син ніжинського грека, маючи досвід викупу з кріпацтва обдарованих юнаків, “в добром деле сыграл роль усердного й благородного маклера”, як вдячно згадував про нього Тарас Шевченко в автобіографічній повісті “Художник”.
Дуже вірогідне припущення про те, що серед петербурзьких друзів Шевченка був і Микола Гоголь. 1980 року український літератор Мечислав Гаско надрукував цікаве дослідження “У колі Шевченкових та Гоголевих друзів”, у якому, внаслідок великої пошукової роботи, встановив, що Гоголь і Шевченко зустрічалися.
І 1838 року Гоголь сприяв викупу Шевченка з кріпацтва (навіть перебуваючи тоді за кордоном).
У 1831—1832 роках, імовірно, Гоголів слуга Яким Німченко був посередником у їхньому спілкуванні.
Вони могли зустрітися пізніше в Академії мистецтв. Гаско довів, що Гоголеву адресу “в доме корытного мастера Иоахима на четвертом этаже” Шевченко знав.
А ось свідчення ще одного представника ніжинської вищої школи Аполона Мокрицького, який розповів про Шевченка своєму вчителеві в Академії мистецтв Карлу Брюллову і спонукав його допомогти звільнити талановитого юнака від тяжких кайданів кріпацтва.
“1838 рік. 25 квітня… Годині о другій пішов я до Брюллова. Невдовзі з’явився Жуковський з Вієльгорським. Прийшов Шевченко. І Василь Андрійович вручив йому папір про його звільнення і забезпечення прав громадянства. Приємно було бачити цю сцену”.
Вірогідно, що Шевченко першому прочитав свої літературні спроби поетові Євгенові Гребінці. А, може, й сам Гребінка запитав Тараса після того, як йому розповів про вірші і показав їх Петро Мартос. Цей поміщик Лохвицького повіту у 1822—1827 роках навчався у Ніжинській гімназії вищих наук разом із Миколою Гоголем, Євгеном Гребінкою, Аполоном Мокрицьким. 1840 року він уперше видав “Кобзаря” Т. Г. Шевченка, рукопис якого подав до Петербурзького цензурного комітету Євген Гребінка.
У Петербурзі Гребінка гуртує українців навколо альманаху “Ластівка”, в якому вміщено багато цікавих статей Основ’яненка, Котляревського, його власних та  інших талановитих поетів.
“Із усіх поезій “Ластівки” по звучності вірша, по глибині думки й почуття найбільше варта уваги “На вічну пам’ять Котляревському” п. Шевченка. Немов сивий кобзар ударив по струнах… Є ще народні пісні і приказки досить визначні. Чудовий уривок з поеми Шевченка “Гайдамаки”. Уявляю, що це буде за поема! Степ, могили, Дніпро, ліси, козацтво, ляхи! О, братику, пиши швидше свої “Гайдамаки”, пиши і дай мені послухать козацької розмови”. Таку рецензію в “Московитянині” (число 10 за 1841 рік) зробив О. Чужбинський.
— У той час українська діаспора в Північній Пальмірі була другою за кількістю після німецької, — доповнила Тетяна Лебединська. — 150 випускників Гоголевого вишу зробили значний внесок у культурну розбудову міста.
Ця жінка знає все про український Санкт-Петербург. Саме вона у вересні 2007 року стала одним із авторів виставки-фотопроекту “Український некрополь Санкт-Петербурга” в Національному музеї Тараса Шевченка в Києві, на якій було представлено велику частину матеріалів, зібраних в ілюстрованому виданні з такою ж назвою, яке побачило світ в київському видавничому домі “Стилос”.
Тетяну Лебединську непокоїть становище українського некрополя у колишній північній столиці Російської імперії. Упродовж багатьох десятиліть українці приїздили сюди, працювали, творили тут, і для багатьох із них ця земля стала довічним притулком. Переважна більшість могил і пам’ятників занедбані і руйнуються, пише автор у передмові. Наприкінці дослідження вміщено перелік поховань, які були розташовані на знищених цвинтарях. Названі також і поховання, які знайти вже не вдалося.
На Смоленському кладовищі, де було поховано Тараса Григоровича Шевченка, 1989 року встановили меморіальний камінь на умовному місці, а 2000 року на площі Шевченка в Санкт-Петербурзі споруджено пам’ятник роботи Леоніда Молодожанина (Лео Мол, Канада). Тетяна Миколаївна гаряче і справедливо нарікає на те, що ними не опікується сьогодні батьківщина Тараса. У місто на Неві приїздить багато офіційних і неофіційних делегацій, але жодна із них не здогадується принести сюди хоча б квіти, вшанувати пам’ять земляків.
У цьому переконалися й учасники семінару, які побували на Смоленському цвинтарі. Камінь розташовано дуже вдало: недалеко від входу в кладовищенську церкву Смоленської ікони Божої матері. Її священик отець Богдан,  який родом зі Львівської області, спілкувався з нами українською мовою, доречно цитуючи Тараса Шевченка.
Тетяна Миколаївна розповіла, що дозволи на відновлення місця поховання видатної людини видають найвищі законодавчі органи держави. Аби обминути цю бюрократичну ланку, за порадою директора кладовища вона написала заяву на його ім’я про встановлення місця поховання свого родича Тараса Григоровича Шевченка, і той відповів позитивною резолюцією, яку вона зберігає як родинний раритет.
Чому все це робить громадська ініціатива окремих людей, запитували ми один в одного.
А яка ж роль консульства України в Санкт-Петербурзі? Невже воно не зацікавлене в обміні студентами і науковцями, в доступності наукових джерел, в збереженні українських пам’яток, у проведенні семінарів? Багато учасників не змогли приїхати сюди через брак коштів. Моя поїздка відбулася завдяки матеріальній підтримці ректорату Ніжинського держуніверситету імені Миколи Гоголя і Ніжинської міськрайонної благодійної організації “Благодійний фонд “Ніжен”.
Адресуємо ці запитання публічно, тому що консул Максим Лазаренко нас не почув. Після формального привітання він швидко відбув у нібито важливіших справах. А ми наївно сподівалися на дружній прийом у консульстві.
Виступи учасників семінару переконували в тому, що одна культура іншу може збагачувати, а може й пригноблювати. Доктор філологічних наук, професор Київського національного університету імені Тараса Шевченка Микола Тимошик уже давно досліджує специфіку застосування цензури до українського книгодрукування в XVIII—першій половині XIX ст. Для монографії про історію української книги саме в бібліотеці РАН він знайшов джерела, яких в Україні немає. Запропоновану тему ґрунтовно доповнили студентка відділення міжнародного права Академії адвокатури України Віра Гаєнко та аспірант Санкт-Петербурзького Державного Політехнічного університету Інституту Міжнародних Освітніх програм Олександр Каров. Політично незаангажовані молоді люди науково оцінюють відносини наших народів. Український Санкт-Петербург наочно показує нам зразок толерантних інтелігентних українсько-російських відносин без політичного протистояння, як це часто роблять політики.
Коли поверталась, у потязі “Санкт-Петербург—Київ” немолодий супутник, петербуржець, який працює в Мурманську, просив мене не переходити на російську мову, час від часу тактовно перепитуючи значення незнайомих слів.
А в кав’ярні бібліотеки РАН, до речі, готують справжній український борщ…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment