Перемагають сильні духом!

Ірина МАГРИЦЬКА,
кандидат філологічних наук,
активістка луганських обласних організацій ВУТ “Просвіта” і ВО “Свобода”

Із сумом, хвилюванням і разом з тим — із обуренням прочитала допис волиняка Петра Герасименка “АнтиУкраїнська бібліотека імені Вернадського?” на сайті ВО “Свобода”. У тому дописі йшлося про хамське, цинічне ставлення співробітниці головної наукової бібліотеки України до автора як до українськомовної людини і до, за висловом тієї жінки, “западенщини”, звідки він родом. Демонстративне хизування бібліотекарки тим, що вона вчилась у російськомовній школі, її відверта зневага до українців і до Української Незалежності просто зашкалюють.
Під час читання цього матеріалу мені на думку спали слова Василя Стуса: “Доводиться змиритися з тим, що в тебе є рідна земля, але немає рідної країни”.
На жаль, описаний автором цього допису факт для українських реалій не поодинокий. Не лише в Луганську, а й у столиці мені неодноразово доводилося спонукати чиновників різних рангів, держслужбовців, працівників правоохоронних органів тощо поважати Українську мову як державну. Неповага до мови як головного атрибута держави з боку тих, хто, за Конституцією, зобов’язаний дбати про неї, є яскравим доказом того, що Україна перебуває в постколоніальному і постгеноцидному стані. На жаль, усі 20 років нашої так званої незалежності ніхто з президентів не опікувався по-справжньому мовними проблемами.
А без Української мови не буде Української нації, без Української нації не буде й Української держави…
Особисто знаю двох мужніх чоловіків, справжніх громадян України, які не словом, а ділом виборюють Українську мову — це Володимир Богайчук із Києва і Сергій Мельничук із Луганська.
Ознайомившись за моєю пропозицією з дописом автора з Волині, Сергій Мельничук дав поради тим, хто виявить бажання боротися за свої мовні права. А таких ситуацій за нинішніх реалій чи не в кожного з нас — хоч греблю гати! Ось вони:
“Усі ці розмови з бібліотекаркою або іншим працівником державної сфери потрібно записати на диктофон (і за необхідності таким чином підтвердити свою скаргу) та звернутися зі скаргою до керівника відповідного закладу, а потім, на підставі отриманої від нього відповіді, — до прокуратури зі скаргою про порушення порядку, установленого Конституцією України у сфері застосування Української мови як державної та з проханням відновити порушений порядок застосування Української мови як державної. Відтак — до Генеральної прокуратури України або до Вищого адміністративного суду України.
Навіть негативні відповіді керівників усіх цих інституцій — документи, що засвідчують ставлення представників влади до таких правопорушень. А це дає правові підстави для застосування природних засобів відстоювання своїх національних інтересів, оскільки юридичні засоби за чинного режиму не працюють. Без наявності відповідних документів застосування природних засобів самозахисту національної честі та гідності розцінюватиметься міжнародною спільнотою як бандитизм. Знову на нас повісять ярлик бандитів або терористів, як це було зі Степаном Бандерою, Симоном Петлюрою тощо”.
Вочевидь, ніхто не захистить нас, окрім нас самих. У цьому контексті нагадаю читачам такий приклад: 1995-го року Перший секретар посольства США в Україні Джон Степанчук на прохання підтримати в міжнародних судах українців в Україні пояснив: “Вас можна було б захистити, і дуже легко, але за однієї умови: якщо б ви були представниками якоїсь національної меншини в Україні — греками, німцями, євреями чи росіянами. Але ж ви — українці!” Справді, для громадян цивілізованих країн є парадоксальним той факт, що титульна нація може не мати прав у власній державі!
Тож борімося — і поборемо! Боротися — це справа сильних духом!

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment