ЯК ВОНО «ИСТОРИЧЕСКИ СКЛАДЫВАЛОСЬ» НА ДОНБАСІ…

Сергій ЛАЩЕНКО

Нещодавно у Слов’янську, що на Донеччині, вийшла книга професора Василя Горбачука “Тридцять років на Донбасі”. Фактично це щоденникові записи 1973—2004 років, і вони мають неабияку цінність для тих, хто досліджує нинішню мовну ситуацію в південно-східному регіоні. Автор книги — берестеєць за походженням. Свідок жертовної боротьби УПА в українськомовних регіонах Брестської області, Василь Горбачук вирішив присвятити своє життя збереженню української мови. Закінчив філфак Львівського університету, там і познайомився з Євгеном Сверстюком. Їхня дружба мала і позитивні, і негативні наслідки. Негативні насамперед тому, що органи КГБ постійно переслідували Василя Тихоновича, не давали йому закріпитися навіть на Кіровоградщині, не кажучи вже про Галичину або Волинь. Дивом вдалося “зачепитися” за Слов’янськ. Може, тільки тому, що цей регіон органи безпеки вважали абсолютно надійним щодо перспектив поширення “українського буржуазного націоналізму”? Але не забували про свого підопічного — цьому присвячено багато записів Василя Тихоновича. Історію радянської доби фіксував на окремих аркушах, які зберігав не вдома, а у надійних людей. Їхні прізвища автор, до речі, не називає і тепер. А це опосередковано свідчить про нинішній рівень українофобії в шахтарському регіоні. На жаль, наклад українськомовної книги традиційно невеликий для Донбасу (лише сто примірників), тож хотілося б ознайомити з нею якнайбільшу кількість читачів. Отже, думки, тривоги, болі, сумніви… Книга до найменших подробиць розкриває внутрішній світ українського філолога, якому довелося працювати в нелегких умовах підрадянської Донеччини.
11.11.1973 р. “Коротяєв був на науковій конференції, привіз таку новину: Кіндрата (завкафедри Ровенського педінституту, що має стільки друкованих праць), звільнили за націоналізм. Кажуть також, що вчена рада Житомирського педінституту проголосувала за звільнення Степана Пінчука з роботи. (…) Яка пустеля оточує цих окремих одинаків! Яка трагедія, коли й ті, заради кого ти живеш, жертвуєш собою, дивляться на тебе якщо не вороже, то з осудом…”
Грудень 1973 р. “Сисоліна. Ця постать заслуговує на окремий нарис. Коли довідалася, що мене зняли з роботи, то якось висловилася з єхидством: “А Димка ваш по-украински так и продолжает говорить?!” Мовляв, якщо мене зняли за націоналізм, то пора б уже й сину відмовитись від української мови”.
27.03.1974 р. “На днях відбулася учена рада Слов’янського педінституту. Виступив проректор з наукової роботи М. Нечволод, розповів про республіканську нараду ректорів, які там питання порушувалися і які завдання ставилися перед вищою школою. На цій республіканській конференції виступали Маланчук і Надольний. Наголошували, що ідеологічна боротьба загострюється, що останнім часом і націоналісти пожвавили свою діяльність. Маланчук наголошував, що дана Скабою в 1965 році вказівка про викладання у вузах українською мовою не була погоджена з ЦК КПРС, а була особистою забаганкою Скаби і завдала багато шкоди…”
30.07.1974 р. “Я вже майже рік працюю у Слов’янську. Ліда з дітьми ще жила в Кіровограді, а в січні 1974 року захистила дисертацію. Вирішила звернутися до ректора Кіровоградського педінституту Овчаренка з проханням дати згоду на обмін нашої квартири. Той дуже розгнівався і провів з нею роз’яснювальну роботу: “На работу он (тобто я) без меня не устроился бы. Вы не знаете ситуацию — любая анонимка может испортить положение! Грубо говоря, сматывайте удочки побыстрее. Живите в общежитии, снимите угол, что угодно… Пусть сидит тихо и не делает глупостей — это мой совет вам…”
17.12.1975 р. “Ф. П. Медведєв розповів, як він виступав опонентом у Воронежі: “Дисертант добре володів українською мовою, бо родом із села, де говорять українською. І на захисті він заявив, що вдома розмовляє лише українською, так йому природніше спілкуватися. І ось уявіть, це йому зовсім не зашкодило, всі проголосували “за”. У нас було б по-іншому, знайшли б у цьому якусь крамолу. Надто вже почали перестраховувати себе. Я кинув репліку: “Тут, в Україні, перегинають палку з цим…” Він моментально стрепенувся: “Це не нашого ума діло!”
17.11.1976 р. “Пригадалося: на автобусній станції Покровка (офіційно Покровське) всі написи були українською мовою, навіть диктор оголошував по-українськи. Мене це вразило. Значить місцева влада не побоялася націоналізму? А був я там десь у 1974—1975 роках”.
25.05.1977 р. “Специфічна колізія: Федь, партійний працівник, показав Чумакові заборонену книжку канадського автора. Той подумав, що це перевірка, пішов і заявив. У Федя неприємності, крах кар’єри, повний провал… Болісне здивування — найближчий друг, сусід його видав! Як далі жити на світі? Тут не просто крах кар’єри, тут зневіра в людях, щось таке, що руйнується назавжди (не ворог, а друг таке зробив!), страх за близьких, обірване щастя дітей… І за що така кара? Нащо було брати оту біду в руки?”
26.05.1977 р. “Під час прогулянки біля наших будинків зустрічаємося із сусідкою, яка прогулюється з дитиною. Син (йому 4—5 років) вживає деякі українські слова. У чому справа? “Батьки мої живуть на Кубані, там місцеве населення “балакає”, тобто говорить по-місцевому”. — “А там що — українці живуть?” — запитую. “Нет, нет, там все русские!”
Звідки ж узялася українська говірка? Не знає… І це людина з вищою освітою, працівник вузу, філолог!”
9.09.1977 р. “А. Федь розповів, що влітку цього року його хотіли взяти головним редактором журналу “Донбас”. Запросили на співбесіду, потім офіційно затребували характеристику з місця роботи. Знайомі сказали, що справа вже вирішена. Але… верхні інстанції не затвердили. Говорив про це з болем. Раз оступився — більше не дадуть піднятися…”
31.10.1977 р. “У кінці березня викликали “туди”. Допитував сам Мельников: “Як сталося, що в області всього один націоналіст Тихий і той вийшов на контакт саме з вами? Потім приступив до Сверстюка, Бровка. Із задоволенням ствердив, що Бровко хворий, Сверстюк засуджений. Чи не підтримую з ними зв’язків? А потім: “Мы вас знаем хорошо. Вы настоящий дисидент! И ваше место там (зробив жест рукою). Вы только случайно не угодили туда. Я даже удивляюсь, что вы до сих пор не в тюрьме!”
А ось запис від 31.10.1977 року, коли Василя Тихоновича несподівано викликали у КГБ. Тоді виникла загроза, що папку із крамольними щоденниковими записами можуть знайти: “Повертаюся з допиту. Ліда злякано і запитливо зустрічає. Йдемо на прогулянку. Оглянули навколишні кущі, ями, насипи. Де сховати папку? Раптом завтра обшук? І як трапилося, що саме тепер її привезли? Лежала в безпеці 5 років, хай би ще стільки лежала… Як трапилося, що саме в цей час її забрали? Можна б усе порвати, знищити. Але як підняти руку на свій труд? Якщо папку знайдуть — пропав, якщо обшуку не буде, а матеріал буде знищено — як не збожеволіти? Розривалася душа від цих питань і від безвиході…”
11.11.1979 р. “Загибель Івасюка викликала розмови, коментарі серед населення. Дехто каже, що його забрали, а через місяць хтось бачив, як відвезли “Волгою” в ліс і там повісили (вже мертвого). На сході кажуть, що його вбили націоналісти. Цетляка студенти допитували: що таке робиться у Львові? Доки націоналісти будуть вбивати культурних діячів?”
4.06.1980 р. “Національна свідомість. Складає мені екзамен з української мови студентка 5 курсу деффаку Мостова (5 травня 1980 року). Виправдовується, що погано знає українську мову, тому що приїхала з Росії. Питаю, звідки саме?
— З Кубані.
— О-о, там же є українці!
— Українців нема уже давно…
— А де ж вони?
— Зникли, обрусіли, значить”.
19.07.1980 р. “Нещодавно складала екзамен з української мови студентка другого курсу дефектологічного факультету Запорожцева. Я звернув увагу, що вимова у неї російська, а зовні — типова українка. Коли став розпитувати, виявилося, що живе в Сімферополі, чоловік її Запорожцев, батьки родом з Мелітополя на прізвище Петруненко. Вважає себе росіянкою.
І на Україні живе, а вже зовсім відійшла від свого народу!”
19.08.1981 р. “Українська пісня. Ось радіоточка транслює виступ хору. Якийсь жіночо-чоловічий голос виспівує занадто часто повторювану, а тому набридлу через це пісню: “Ай-яй-яй, ох-ох-ох… А соловейко: тьох-тьох-тьох…” Голос жінки змінюється сільським (клубним) хором з присвистом. Одні й ті ж пісні постійно транслюються впродовж останніх 15—20 років… Додуматися до такого! Яка багатопланова акція: створити враження про одноманітність нашого фольклору. Саврасов якось висловився: “Украинские песни очень однообразные…”
Травень 1997 р. “Людина часто потрапляє в критичні ситуації, коли виникає проблема вибору або необхідно вистояти, втриматись на поверхні, не здати позицій. Моє життя в Кіровограді і тут, у Слов’янську. Важливо втриматись на кафедрі, щоб дещо корисне зробити. Суперечка з Ковальчуком, його тиск… Можна було здати кафедру: відчепіться, нате! Але вдалося з допомогою ректора Хворостянова втриматися — звичайно, не задля особистої вигоди…”
10.10.2000 р. “Навіть через десять років не вдається злити в одне ціле колись єдину і неподільну німецьку націю… Західна Німеччина весь час допомагає Східній вирівнятись, піднятися до західних стандартів. Але й досі не вдалося вирівняти, перебороти радянський менталітет німецьких “східняків”. Кажуть, інколи проявляються навіть взаємно ворожі настрої. Наскільки це так, варто б дослідити”.

* * *
А на закінчення статті наведу красномовний щоденниковий запис від 27.09.1999 р. “Наш сучасний голова міста Бондаренко, коли був ще заступником мера, якось при зустрічі з Петриком висловився:
— Не унывайте, Иван Иванович! Скоро советская власть восстановится! И на этот раз мы уже не будем такими глупыми, как были”.
Судячи з останніх повідомлень про закриття українських шкіл на Донбасі, “колишні” (на кшталт Бондаренка) нині там святкують свою перемогу…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment