Твори Олекси Івановича ВОРОПАЯ (СЕМЕНКА), письменника, етнографа, етнолога, мемуариста й досі дуже популярні. Праця його — “Звичаї нашого народу” за роки незалежності кілька разів перевидавалася і в Україні. Вперше етнографічний нарис у двох частинах видано за участю Товариства української мови “Просвіта” ще 1991 року.
Юрій ІВАНЧЕНКО,
мистецтвознавець
ОДЕСЬКИЙ АРИСТОКРАТ
Народився Олекса Іванович 9 листопада 1913 року в Одесі. Як він згадував, “справдилося передбачення ворожки, яка напророчила матері: “Народиться в тебе син, буде якоюсь мірою знаменитий, але житиме за морями, за горами, в чужій стороні”. Пророцтво здійснилося, та доки це сталося, Олекса Воропай пройшов довгий і тернистий шлях. 1917 року його батько, аристократ із заможної родини, через незгоду з новою владою змушений був емігрувати за кордон, де його сліди назавжди загубилися. Сім’я перебралася з незатишної Одеси на Херсонщину, в рідне материне село Надлуки. Саме там Олекса пішов до школи, знайшов друзів і познайомився з українським фольклором, народними звичаями, давніми традиціями. Пізніше у щоденникові та спогадах він тепло згадував, як мати співала йому пісень, розповідала казки та народні легенди, а вже коли виріс, то наставляла його любити рідний край і ніколи його не залишати. 1933 року закінчив сільськогосподарський технікум, здобув спеціальність агронома-техніка й отримав роботу в колгоспі на Вінниччині. Пізніше у книжці “В дев’ятім крузі”, що побачила світ у Лондоні 1953 року, Воропай розповів, як навесні 1933-го працював дільничним агрономом Уладівської машино-тракторної станції на Вінниччині. Мешкав у Клітищах поблизу Хмільника, — одному з найбільших і найбагатших тоді сіл на Поділлі, що навесні того року перетворилося на жахливу пустку. Йому було двадцять, і трагедія народу закарбувалася йому навічно й вилилася у моторошні рядки книжки, в якій постають страшні картини, немов в останньому, дев’ятому, крузі пекла. Через десятиліття книжка
О. Воропая “В девятім крузі” стала підґрунтям досліджень Голодомору американським істориком і політологом Джеймсом Мейсом, виконавчим директором комісії з дослідження Голодомору в Україні при Конгресі США.
НА ЕТНОГРАФІЧНІЙ СТЕЗІ
…Напередодні війни Олекса Воропай записував легенди, перекази, повір’я, прислів’я і приказки, рецепти знахарів і ворожок. Уже в еміграції у статті “Симонове зело” він писав, що “народне знання цілющого зілля — це не тільки матеріал для глузування скептиків і офіційної медицини, але й потайник, в якому заховані такі скарби людського знання, якими може збагатитися й сучасна наука”. Захопившись етнографічними студіями й збиральництвом, Олекса твердо вирішив облишити агрономію: 1940 року він вступив на філологічний факультет Одеського університету. Там один із викладачів, помітивши його велике зацікавлення народною творчістю, знання звичаїв, побуту, вірувань, порадив студентові перейти на факультет етнографії і фольклору.
Воропай послухав поради й вступив на факультет етнографії та фольклору, свідомо обравши справу усього свого життя. Пізніше, вже за кордоном, він глибоко проаналізував цей науковий напрям українознавства у своїх теоретичних працях. У них головним є твердження автора, що етнографія — це основоположна наука про націю.
“ЯСИР”
Навесні 1944 року, коли Україну зайняли совєтські війська, він залишає рідну землю. Це був час, коли тисячі людей виїжджали з батьківщини на Захід, знаючи, що перебування на окупованій території обіцяє їм нові переслідування, ув’язнення або заслання. Так почалася кількарічна одіссея, детально описана в книжці “В дорозі на Захід. Щоденник утікача”, що є безцінним документом життя українських емігрантів.
У Німеччині він зустрічався з багатьма українськими невільниками Третього рейху, серед яких були переважно юнаки й дівчата, забрані на примусові роботи — “остарбайтери”, що виконували в Німеччині рабську повинність. З перших уст записував матеріали про їхнє життя-буття на німецькій каторзі, збирав фотографії, листи, перекази, своєрідну невільницьку усну народну творчість, що пізніше увійшла до книжки “Ясир”, яку 1947 року було видано. В. Винниченко в листі до О. Воропая захоплено відгукнувся про “Ясир”, зазначивши, що це зібрання “має в собі велику силу правди, і то такої болючої, такої глибокої і сумно-зворушливої”.
На початку 1946 року Олекса вступив до Українського Вільного Університету. У авгсбурзькому таборі він продовжував збирати й опрацьовувати етнографічні матеріали. У той період Воропай надрукував сім книжок: “Вогні в церкві (українські народні легенди, записані в Україні 1942—1943 рр.)”, “Українські народні танці”, “Звичаї нашого народу”, вже згаданий “Ясир”, збірку новел “З минулого” та ін.
АНГЛІЯ ЗБЛИЗЬКА
Коли закінчився термін перебування в таборі для переміщених осіб, Олекса з дружиною виїхали до Великобританії. Спочатку опинилися в місті Олдгемі, де влаштувалися на текстильну фабрику робітниками. Восени 1949 року переселилися до Лондона, де зайнялися громадською діяльністю. Олекса Воропай став співробітником і членом редколегії журналу “Українська думка”. Були й злигодні, тимчасова тяжка праця, щоб заробити на шматок хліба. Олекса Воропай у той період упорядковував свої дослідження з етнографії й фольклористики, постійно відвідував бібліотеку Британського музею, де знаходив і опрацьовував рідкісні матеріали для своїх наукових студій. У лондонському журналі української еміграції “Визвольний шлях” часто друкують його наукові статті та розділи зі щоденника “Англія зблизька”. Згодом він вступає до Лондонського університету, де вивчає етнологію, й водночас друкується в українських журналах, пише статті й книжки. 1958 року захищає дисертацію “Звичаї нашого народу. Етнографія України та інших слов’янських народів і фольклор” і здобуває звання доктора слов’янської етнології. Пізніше працює старшим науковим співробітником Науково-технічної бібліотеки Великої Британії у місті Вітербі, вивчає природничі науки, а 1961 року захищає другу дисертацію, але вже з природничої дисципліни і стає доктором біології.
ВІД ЗВИЧАЄВОСТІ ДО ТРАДИЦІЇ
1963 року в журналі “Визвольний шлях” вийшла ґрунтовна праця “Етнографія — наука про націю”, в якій він виклав свої наукові засади, сутність яких полягає в тому, що духовне ядро кожної нації, кожної етнічної культури криється у звичаях. У кожного народу вони свої, як кожна держава має свої закони. Звичаєвість — це система первинної природної релігійності, що підтримує гармонію індивідуального й суспільного життя й узгоджує моральні закони людини з законами природи й Всесвіту. Звичаєвість забезпечує єдність духовної та біологічної сфер людського єства, цілісність родових та етнічних спільнот. У культурі будь-якого етносу, тобто народу, звичаєвість виявляється передусім через традицію, що є основним критерієм істинності на шляху пізнання духовних основ народу. Адже саме традиція поєднує в єдине ціле життя минулих і сучасних поколінь, життя етнічного духу, що забезпечує стійкість майбутніх поколінь. Життя людське безперервне за своєю духовною сутністю, і смисл життя кожного покоління полягає в самореалізації себе через традиції. З розвитком людства всі попередні здобутки в усіх сферах життя не зникали безслідно, а ставали основою, джерелом духовного самоствердження індивіда, народу, усього людства. Минуле, нинішнє і майбутнє пов’язані: минуле виявляється в нинішньому, як і нинішнє — у майбутньому. Тому історія кожного народу — це передусім життєпис духу людського. Думки О. Воропая підтвердив інший видатний український науковець, професор педагогіки Українського Вільного Університету Григорій Ващенко: “Особливо велику роль відіграють традиції у збереженні нації. Націю звичайно визнають як цілість поколінь минулих, сучасних і майбутніх. Таку цілість підтримують передовсім традиції. Завдяки їм зберігається й розвивається національна мова, здобутки мистецької творчості, світогляд, народні ідеали — все те, що створює обличчя народу, що відрізняє його від інших народів”.
“МОЇЙ МАТЕРІ…”
Отже, О. Воропай аргументовано доводив: “Звичаї народу — це ті прикмети, по яких розпізнається народ не тільки в сучасному, а й у його істинному минулому. Народні звичаї охоплюють усі ділянки громадського, родинного і суспільного життя. Звичаї — це ті неписані закони, якими керуються в найменших щоденних і найбільших всенаціональних справах…”
Цитування цих засад етнології доречне не тільки щоб зазначити їхню цінність в культурі й історії українського народу, а й для того, щоб усвідомити всю небезпеку їхнього нищення в радянські часи, у період голодомору, репресій українських науковців, у роки так званої боротьби комуністів за єдину радянську спільноту, в якій би загинув унікальний український етнос з його культурою, літературою, мистецтвом, звичаями, віруваннями. Саме цими засадами керувався Воропай, коли створював головну працю свого життя — книжку “Звичаї нашого народу”, перший том якої побачив світ в “Українському видавництві” в Мюнхені 1958 року зі зворушливою посвятою: “Моїй матері, що перша навчила мене любити свій край”, а другий — там само 1966 року.
У рецензії, опублікованій в мюнхенській газеті “Шлях перемоги”, професор Г. Ващенко високо оцінив працю О. Воропая, зокрема зазначивши: “Звичаї українського народу міцно пов’язані з природою і релігійними звичаями. Тому автор побудував свою працю за календарним принципом. В першій частині він описує звичаї, що пов’язані з зимою і весною. Він докладно описує, як наш народ зустрічав свята Андрія Первозванного, Різдво, Новий Рік, Великдень, розповідає про те, як ворожили наші дівчата, докладно описує вечорниці, складчину, колядування, закликання весни, травневі свята, веснянки і т. ін. До свого опису звичаїв автор додав багато колядок, щедрівок, веснянок, різних легенд, поговірок. Звичаї, що збереглися в нашого народу до наших часів, автор пов’язує із звичаями і віруваннями часів дохристиянських, поганських”.
Істотно й те, що О. Воропай вдався до порівнянь наших звичаїв зі звичаями інших західноєвропейських народів — це робить його працю ще цікавішою. Слід зазначити, що в цьому він орієнтувався на видатного українського етнолога, професора Федора Вовка, який наприкінці ХІХ—на початку ХХ століття у своїх працях “Антропологічні особливості українського народу” та “Етнографічні особливості українського народу” (1916) також науково обстоював теорію про окремішність українського народу серед інших слов’янських етносів, зокрема відмінність його від російського.
ДОРОБОК ПОДВИЖНИКА
За совєтського часу праці Воропая увійшли до наукового вжитку. Саме цим і пояснюється те, що його книжку “Звичаї нашого народу” було видано вперше лише у незалежній Україні 1991 року з післямовою С. Білоконя.
З 1961 року Олекса Воропай із дружиною постійно жив у містечку Вітербі, неподалік міста Йорк. Вони мали невеличкий будинок, який назвали “Затишок”. Саме у Вітербі минули найкращі роки життя й діяльності науковця й письменника. З нагоди свого шістдесятиліття він записав у щоденникові: “Я можу сказати, що, незважаючи на свою бідну молодість в Україні та й труднощі на чужині, я часу даремно не прогаяв, бо ж студії у двох вищих навчальних закладах та й дві докторські дисертації — це не було надто легко для мене. Крім того, я написав уже з десяток книжок та й понад сотню статей на наукові та літературні теми”.
Після смерті дружини науковець жив самітником, але продовжував працювати, не полишав громадської роботи. Він був членом Інституту біологів, Ботанічного товариства, Королівського інституту антропологів та етнографів, викладав в Українському Вільному Університеті, в якому був доцентом кафедри етнографії, в Українській Могилянсько-Мазепинській академії очолював відділ етнографії та фольклору. Величезне завантаження науковою роботою не завадило йому написати чотири книжки спогадів, новел і повістей, зібрати величезний науковий архів, доля якого досі невідома. Скінчив своє многотрудне життя Олекса Воропай 20 липня 1989 року в місті Лідс. Воістину, часу цей дивовижний чоловік справді даремно не гаяв, показавши своїм землякам, сущим в Україні й далеко поза нею, яскравий приклад подвижництва. Живучи в далекій чужині, він поклав усе своє життя задля розвитку нашої науки і культури, задля збереження наступним поколінням духовної спадщини української нації. “Коли ми почнемо приглядатися, то побачимо, що звичаї нашого народу на диво між собою близькі. Хто його знає, чи не є саме ця близькість звичаїв тим цементуючим матеріялом, що перемагає своєю міццю всі інші сили, які працюють на руйнування єдности нашого народу”, — писав Олекса Воропай 1958 року в передмові до першого тому “Звичаїв нашого народу”, наголошуючи на важливості праці всього свого життя, яка нині, у період потужних глобалізаційних процесів, набула значення важливого чинника національної ідентифікації українського народу серед світової спільноти.
