Степан БОЙКО,
просвітянин, Івано-Франківськ
Бути завжди і в усьому українським патріотом — таке життєве кредо Ярослава Кішенюка.
— Дякую Всевишньому за довгі, хоч і нелегко прожиті літа. 1945-го вчився я у майстра Івана Чопика. Ще так званий “польський кравець”, він шив одяг для інтелігенції, а коли його потай попросили, то виконував замовлення і для вояків УПА. Їм ми пошили костюми із зеленої англійської тканини. Добре пам’ятаю цих трьох молодих героїв, які в тому вбранні полягли у нерівному бою з енкаведистами на Рогатинщині.
З молодих літ я захоплювався мистецтвом. Ось цей мій твір — ікона Івана Хрестителя, на хресті блакитно-жовта стрічка, — датований січнем 1952-го. Я тоді намалював ще хоругви для церкви с. Долиняни Рогатинського району. За це мене заарештували. З біди з великими труднощами врятували члени церковного комітету села.
Пан Ярослав упродовж 55 років активної праці зробив свій внесок у справу боротьби за незалежність України. 1989-го, коли для українців зажевріло на обрії проміння волі, він вступив до хору “Червона калина”, у якому співав понад десятиліття, брав участь в опришівецькому хорі “Відродження”. А ще розробляв ескізи й допомагав шити сценічні костюми для хористів. Власним коштом закупив 250 погонних метрів різнокольорових стрічок для оздоблення 62-х сценічних костюмів, а також пошив для аматорського колективу крайки (пояси) та гарасівки. Ці національні оздоби дуже прикрасили й урізноманітнили строї хористів. У часи демократичного оновлення нашого суспільства жодне свято, жодний захід на Прикарпатті не обходилися без цього колективу. Кішенюк зібрав чимало грошей у рогатинських підприємців, аби хор міг виїжджати для виступів далеко за межі області. З цим колективом об’їздив чи не всю Україну, дали сотні концертів — від Національної опери до гірських сіл та прикордонних застав.
А на День злуки пошив стільки національних прапорів, що стало для “живого ланцюга” від Івано-Франківська до Калуша.
— Гроші за цю роботу я подарував Товариству української мови імені Т. Шевченка для подальшого його розвою, — розповідає Я. Кішенюк. — Коли Народний рух України ще лише набирав оберти, я пожертвував на цю громадську організацію 10 тисяч купоно-карбованців. Я виготовив хоругви для церкви села Помонята на Рогатинщині, в якому народився, хрестився і прийняв перше причастя, а також для івано-франківської церкви святих Володимира та Ольги, потім — фелони для церков Опришівців та Мартинова.
Згодом пан Ярослав узявся виготовити митри для нині вже, на жаль, покійних владики Павла Василика та церковного і громадського діяча о. Андрія Кияка. І вийшли вони не гірші, аніж знані в радянські часи роботи майстрів із міста Софрино під Москвою. Я. Кішенюк зумів також відродити втрачену традицію пошиття галицької митри (а вона сегментована на вісім частин, чим принципово різниться від російської).
Він пожертвував кошти на будівництво Тарасової церкви у Каневі, брав участь у громадському русі “Україна без Кучми”. А в дні Помаранчевої революції допомагав харчувати тих, хто в холод, дощ і сніг мітингував на майданах Івано-Франківська та Києва.
А ще пан Ярослав доглядав свою лежачу 95-річну маму, яка нещодавно відійшла у вічність. І хоч самому вже понад 76 років, він продовжує активну діяльність.
З нагоди 75-річчя від дня народження управа Івано-Франківської обласної організації ВУТ “Просвіта” ім. Тараса Шевченка нагородила Я. Кішенюка грамотою і цінним подарунком, ми вручили йому книжки від “Просвіти”, щиро привітали.
“Друзі, ви мене оздоровили і влили віру в майбутнє, — сказав пан Ярослав. — Але і прикрість є. Уступаємо Україну чужинцям. Якщо треба буде, то я готовий її захищати разом із внуком і зятем”.
