ПАМ’ЯТЬ РОДУ — НАЙВИЩИЙ ДАР

Рауль ЧІЛАЧАВА — поет, перекладач, філософ, публіцист, дипломат, відомий громадський діяч, якому Україна стала другою матір’ю. Просто вражає, як легко він, грузин, так органічно, здавалося б, без жодних зусиль, прижився в українському духовному просторі! Безперечно, що між нашими світами — українським та грузинським — існує нез’ясовний міцний духовний зв’язок.
Та хоч би яким широким був спектр діяльності Рауля Чілачави, він насамперед наш ПОЕТ. Його поезія — найсокровенніший прихисток душі, просвітлений чуттям Вітчизни — такої крихітної латочки на світовій мапі, що її, здається, здатні відшукати не очі, а лише любляче серце. І тільки воно знає, якою гіркою буває та любов на смак… що іноді вона — мов кинжал, повернутий у рані… “Втратили небо…” — цей поетовий розпач і сьогодні, у треті роковини російсько-грузинської війни, нестерпним болем відлунює в кожному грузинському серці. І нині Грузія, яка стала об’єктом запеклого протистояння двох потужних геополітичних сил — адже будь-кому зрозуміло, що через братовбивчу війну Росія лише перевіряла реакцію Північно-Атлантичного Альянсу, — залишається окупованою. Російський двоглавий орел уп’явся хижими кігтями не лише в Абхазію та Південну Осетію, — а й у грузинську душу. Проте жоден грузин не змириться з такою долею. І нагадування поета своєму народу всім відомої істини про те, що “…Вітчизни землю на підошвах ніг не понесеш” вселяє у горде грузинське серце святу впертість, віру у справедливість власного майбутнього…

Рауль ЧІЛАЧАВА

КАМО ГРЯДЕШИ, ГРУЗІЄ?

Куди ти грядеш, моя Грузіє,
шляхом, устеленим терном?
Куди ти зовеш мою душу,
пронизану болем нестерпним?
На що твої колхи і карти надіються,
взявшись за руки?
Чи не забули вони,
як тебе оскверняли сельджуки?
Тьмяніють ікони,
свічки догоряють у храмі твоєму.
Сльоза богоматері
горло судомить,     солона до щему.
Кричать: “Ми не злодії!” —
ті, що тебе все життя грабували.
Кричать: “Не манкурти ми!” —
ті, що пісні твої позабували.
Прибулець, якому гостинно
колись відчинила ти двері,
Сьогодні собі дозволя
виноробству навчати іберів.
“Не варто, — він радить, —
зважати на сіль у роз’ятреній рані”.
Міліє, сумні голоси
наслухаючи, Тавпаравані.
“Не слід поспішати”, — повчає
прибулець, і дехто з верхівців
Вже пересідає із коней на поні,
що зростом як вівці.
Куди ти йдеш, моя Грузіє, —
ненько моя сумновида?
Куди він подівся, гривань
будівельника, тобто Давида?
Я тупіт копит його чую
у стукоті серця твойого.
Куди ведеш мене, Грузіє, —
доле моя і дорого?
Ну як тебе втішити
в горі твоєму, якщо на припоні
У стайні твоїй непокірно
іржуть усього лише поні?

Переклад А. Кичинського

МОЛИТВА

Господи наш, недостойний
і грішний твій син уповає на тебе,
Поки над нами Вітчизни похмуре,
без просвітку небо,
Поки у наших чонгурі болять
перевтомлені струни —
Кожен їх звук заглушають
все ті ж як не скіфи, то гуни,
Поки в нашім каміні вогонь
задихається й гасне,
В Цхумі й Цхінвалі грузинські
сліди постирали завчасно.
Поки існуєм роздроблені,
наче програли ми битву,
Поки в каплиці душа помирає,
забувши молитву,
Поки криваво цвіте
край дороги в Сакен наше горе,
Поки не знаєм чиї
наші вічнії гори, і море,
Поки ще дехто чекає: півмісяцем
випливе місяць з Інгурі,
Поки кривавлять сліди,
наче тисяча тих Табацкурі…
Господи, нам поможи і підтримай,
пресвітлий наш Боже,
Витягти нашу гарбу із болота
ніхто ж не поможе…
Світле квітчасте убрання
вишиване злотом-квітками
Винеси тим на дорогу,
хто Грузії стали синами.
Господи наш, Богородиці
ти дякуй на кожному слові,
Знову любов ниспошли, Іверія
хай знову воскресне в любові.

НЕБО І ЗЕМЛЯ

Втратили й небо… Птахи надії
Вже під прицілом у ріднім краю.
Тільки у мрії, тільки у мрії
Бачу єдину Вітчизну свою.

Небом грузинським ми клянемося,
Я ж вам промовлю, великі й малі:
“Стільки нам неба свого зосталося,
Скільки й землі!..”

Переклади П. Засенка

В ЧЕКАННІ БОЖОГО СУДУ

Навпіл наше село
розділила ріка смоляна.
Бісенятко мале
народила тут жінка одна.

Кажуть люди, вагітна
скупалась в ріці смоляній,
Домовиною човен
хитається тихо на ній.

Відокремилось чорним
парканом село — і сумна
Над колискою
Божого суду чекає вона.

Нас ріка смоляна
розділила на два береги.
І Туташхіа там,
а Зарандіа тут… Вороги.

Я КАРАЮСЬ З ТОБОЮ, ГРУЗІЄ!

Я, Грузіє моя, у горі був з тобою.
В душі твоя журба озвалася журбою.

З тобою я шукав
до світла путь крізь хмари.
Карають мій народ —
я не біжу від кари.
Я заслужив її —
за те, що в мить розпуки,
Я не волав, мовчав
про всі майбутні муки.

За те, що вороги святині топчуть наші,
Сьогодні, краю мій, я п’ю з твоєї чаші.

ПЕРЕЛІТ АНГЕЛІВ

Майнули в небі їх сміливі крила,
Вони немов спішать на чийсь наказ.
Вітчизни гори — їх дороговказ,
Людські молитви — їх нестримна сила.

Відліт — прощальна мить душі та тіла.
Лишився без хранителів Кавказ,
І хліб зацвів, вино прокисло враз,
І кожен дим став мертвим, як могила!

Вже над Мартвілі пролітає клин,
Крик пташеняти чути навздогін:
“Вертайтесь! Вам до Грузії дорога,

Бо вдома жодні біди не страшні!”
І чується в тім голосі мені:
Все справдиться, про що молив я Бога!

ІСТОРІЯ

Жорстокості не знає як такої
Історія: синоніми вони.
Всміхаються з книжок, із давнини
В хрестах, зірках і свастиках герої.

Творилася для нас з вогню та зброї
Ця суміш маячні та дивини.
Рятують не жертовні барани,
Хіба що час від простоти святої.

Хто поєднав слова “держава й право?”
Хто поруч помістив огонь і лід?
Чому Феміді, позабувши стид,

Ошуканець підморгує лукаво?
Підступна, повна зла і марноти,
Історіє — зміїна шкіра ти.

ПЕРЕРОДЖЕННЯ

“Хто ми такі і ким повинні бути?” —
Старе питання мучить, мов кошмар. —
“Хто власник наших кинутих отар
І пасовиськ у цю годину смути?”

Вже випито до краплі келих трути,
Але того, хто бачив шлях з-за хмар
І пам’ять роду, мов найвищий дар,
Зберіг, ми не впізнали, баламути.

Знов хрестимось невлад і вірим в диво,
Й самі себе питаємо квапливо:
У кого є для жертви син-юнак?

Покірно ждем печальної юдолі,
У ситім рабстві чи в голодній волі
Народу вибір — не збагнем ніяк.

АБОРДАЖ

Краю мій,
мов захоплена шхуна сьогодні,
І пірат на нас
дивиться з щогли презирливо,
Ми, що втратили все,
споглядаєм покірливо,
Як за кістку обсмоктану
б’ються голодні.

Ну, невже ми такі?
Ми ж були дуже смілі,
Дуже горді —
а стали старцями убогими.
Обминає нас доля
кружними дорогами,
І рушниця стріляє у нас мимо цілі.

Та надія нам каже: ніколи не пізно,
Мов мечем, протинає
пітьму своїм променем,
І прокляття вчорашнє
займається полум’ям,
Півень днину нову
вже вітає, Вітчизно!

Переклади С. Борщевського

ІЗ НАРІКАЛІ

Я за шарманкою не плачу над Курою
І не хмелію при застоллі на плотах.
І все ж мене гукають за собою —
Як пса мисливець кличе у лісах —
Ці грізні хвилі, здиблені горою.

Я маю бути в цій старезній цитаделі,
Яка мене чекає вже давно:
Я тут відгоню думи невеселі,
Душі боління осіда на дно,
В короні сонця дні ідуть в оселі.

Тбілісі рідний,
із грудей твоїх стражденних
Знов плодоносить
древо миру й доброти.
Горджусь тобою —
вічним і недремним;
Ти — вісь моя, і полюс честі — ти,
Тобі складаю мій уклін доземний.

Гримкоче ліра Мачабелі
в гордій славі —
Там битов відгомін злітає аж до зір,
Та враз минають думи кучеряві.
І знов кура притягує мій зір,
І арагвинці: їх уста криваві.

Переклад В. Лучука

ВІТЧИЗНА

Вітчизна… В кожній мові на світі
Слово це — пронизливе і пекуче.
Як жарина в долонях.
Як зірка, на грудях випалена.
Спершу,
Як і всі на світі слова,
Воно відчужене й незрозуміле,
Та згодом,
Із плином літ,
Оголюється,
Мов кабель високої напруги:
Вустами відчуваєш,
Яка сила в ньому струмує.
Спершу
Воно крихітне, як піщинка,
Та згодом,
Із плином літ,
Росте, розширюється,
Наче кола
Від брили, кинутої в ріку,
А потім
Усе життя твоє —
Лише нескінченний страх:
Тільки б не зменшилися, не щезли
Ці кола,
Тільки б опинитися
Перед затопленою брилою…

Переклад І. Римарука

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment