Юрій Барабаш: півстоліття у Москві

Нещодавно виповнилося 80 років відомому гоголезнавцю та шевченкознавцю, професору, доктору філологічних наук, лауреату Національної премії імені Тараса Шевченка Юрію БАРАБАШУ. Напередодні цієї дати у Національному культурному центрі України в Москві відбулася презентація нової книжки Юрія Яковича “Просторінь Шевченкового слова”.

Як зазначив автор передмови, професор Національного університету “Києво-Могилянська академія”, головний редактор інтернет-видання “ЛітАкцент” Володимир Панченко, видання є, по суті, заключною частиною дослідницької трилогії науковця. Першою можна вважати монографію “Коли забуду тебе, Єрусалиме…” Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії”, відзначена Національною премією 2004 року, а другою — дослідження “Тарас Шевченко: імператив України. Історіо- й націософська парадигма” (2004). Наукові ідеї, апробовані в попередніх працях, знайшли своє продовження і розвиток у нових студіях про просторінь Шевченкового слова, а міркування про історіософію, націософію та релігійно-етичні засади Тараса Шевченка суттєво доповнені роздумами про мотиви любові, слова, самотності, помсти, смерті у творчості поета.
Присутній на презентації академік, директор Інституту літератури ім. Т. Шевченка НАН України Микола Жулинський зазначив, що “сьогодні не тільки тут, у Москві, в Культурному центрі, а й в українській науці загалом відбулася визначна подія”.
— Я переконаний у тому, що сьогодні такого рівня осягнення Шевченка, передусім його текстів, якого досяг у своїх працях Юрій Якович, немає, — сказав Микола Григорович. — До нього ніхто ще так глибинно не пізнавав текст шевченкових поезій. “Просторінь Шевченкового слова” пропонує авторське переосмислення творчості Кобзаря, а стиль Барабаша — блискучий, бездоганний, легкий і водночас науковий.
“Юрій Якович прекрасно володіє теоретичним інструментарієм, — сказав на презентації Володимир Панченко, — що є для нього цілком органічним. Книжка має дуже характерний для Барабаша відкритий фінал. Автор звертається до теми “Шевченко і Бог”, розповідаючи про їхній дуже складний діалог. А враховуючи те, що ця тема досі не освоєна нашим літературознавством, видання може стати фундаментом для подальших досліджень”.
Генеральний директор Центру Володимир Мельниченко зазначив, що Юрій Барабаш належить до тих, хто в Росії залишається справжнім українцем. “І це стосується не лише його наукової праці, а й підтримки тих, хто стає в Росії на шлях українознавчих досліджень”.
Після урочистостей ми з Юрієм Яковичем повели цікаву розмову… про життя.
— Коли я починаю працювати над книжкою, завжди себе запитую словами Тараса Шевченка: “Для кого я пишу, для чого?” І повірте мені, щодня сідати за роботу над такими працями, думати про такі справи — це велике щастя, велика насолода і солодкий… тягар.
— Хто прищепив Вам любов до українського Слова?
— Насамперед батьки. Саме вони відкрили для мене Шевченка і глибокий смисл його поезії “Садок вишневий коло хати”. Тоді ми жили на околиці Харкова, де був такий самий садок. Набагато пізніше я присвятив батькам одну із моїх книжок про Гоголя і Шевченка. Вони у мене були далекі від літератури, але дуже любили читати. Батько був інженером, родом із Сумської області,
з-під Ромен. Усе життя працював у ливарному цеху. Мати була домогосподаркою.
А прищепив мені любов до українського слова перший учитель української мови і літератури Микола Олександрович Карпов.
— 50 років тому Ви приїхали до Москви у відрядження, яке затягнулося майже на все життя.
З якими труднощами Вам, україністу, випало зіткнутися в Росії?
— Насамперед з нерозумінням оточуючих. Це у кращому випадку, а в гіршому — відчував відверто недоброзичливе ставлення. До того ж, коли у 60-ті роки я починав досліджувати українські теми в Москві, тут майже нічого ще не робилося в цьому напрямі. І ще. Протягом останніх двадцяти років набагато важче стало знайти в московських бібліотеках українську літературу. А у 70-ті роки  минулого століття в бібліотеці ім. Леніна можна було отримати на руки будь-яке видання або книжку, надруковані в Україні. Сьогодні ж зв’язки значною мірою втрачено, тому працювати і займатись українською літературою стало важче. Багато для виправлення цієї ситуації сьогодні робить Національний культурний центр України в Москві під керівництвом Володимира Мельниченка. Останні десять років саме Центр став для мене рідним домом.
— 2004 року Ви отримали Національну премію України імені Тараса Шевченка за книжку “Коли забуду тебе, Єрусалиме…” Гоголь і Шевченко. Порівняльно-типологічні студії”. Чим для Вас є ця премія і наскільки вона була очікуваною?
— Для мене це найвища нагорода Української держави, хоча сам факт мого висунення дуже здивував. Другою ж несподіванкою був нічний дзвінок Миколи Жулинського, який повідомив про щойно проведене голосування і присудження мені премії.
— Зрозуміло, що Ви не зупинилися на досягнутому, а продовжили свою роботу, свідченням чого є Ваші наступні праці.
— Так. Я не звик відпочивати. Поки живеш і рухаєшся, треба працювати.
— А з чого починалася Ваша кар’єра в Росії?
— 1961 року мене запросили із Харкова до Москви в “Литературную газету” на посаду заступника головного редактора. Це були часи хрущовської відлиги та складної літературної ситуації. Мою появу у тоді майже опозиційній газеті, зрозуміло, сприйняли досить негативно. Чого це раптом? Невже у нас немає своїх? Тим паче, що “він (тобто, я) ніколи не займався російською літературою”. Утім, протягом чотирьох років на цій посаді я довів свій професіоналізм.
Потім працював у ЦК КПРС завідувачем сектору літератури у відділі культури, тож часу для українознавчих досліджень не було. Тому я попросив перевести мене на посаду консультанта, що дозволило повернутися до наукової роботи.
— Сьогодні читаєте “Литературную газету”?
— Ні. За моїх часів це була єдина і головна газета щодо культури і культурного життя, моральних і соціальних проблем. Тоді публікували дуже гострі нариси, що мали величезний попит. Наприклад, порушувалася проблема зміни течії сибірських річок. Хрущов майже підтримав цю ідею, але ми, залучивши відомих письменників, вдарили в набат і відбили атаку.
— Ви були справжньою четвертою владою?
— У духовному аспекті тодішнього суспільства газета посідала перше місце. Вона була практично єдиною можливістю для інтелігентної людини якось виявити себе, поставити певні питання. Сьогоднішня “Литературная газета” такого резонансу не має.
— Читаєте сучасну українську періодику?
— Так, передплачую академічний журнал “Слово і час”, газету “Літературна Україна”, де свого часу починав як критик, “Нову українську літературну газету” і “Критику”. А за такими виданнями, як “Газета по-українськи”, “Дзеркало тижня”, “День”, стежу в Інтернеті.
— Ви вільно володієте комп’ютером та Інтернетом, хоч більшість людей Вашого віку вважають це занадто складним.
— Я з давніх-давен звик до друкарської машинки. І коли з’явився комп’ютер, мені було дуже просто перелаштуватися. Сьогодні навпаки мені дуже важко написати якийсь текст від руки.
— Хто, на Ваш погляд,  входить у першу п’ятірку в українській літературі?
— Скажу не тільки про літературу. Безумовно, в кінематографі й драмі Олександр Довженко, серед художників це Михайло Бойчук і Анатолій Петрицький. А Лесь Курбас! У літературі високо ціную Валер’яна Підмогильного, новелістику Григорія Косинки, люблю поезію Павла Тичини і неокласиків. Це просто гроно талантів.
— А що читаєте для душі?
— Найчастіше Євгена Маланюка. Він дуже мені близький своїм залізним віршем, чоловічою силою і наснагою. Він, безумовно, у першій п’ятірці.
— Серед молодого покоління українських письменників назвете когось?
— Я знаю їх менше. Тому не оцінюватиму, а скажу лише про тих, хто мене зацікавив. Серед перспективних вважаю Оксану Забужко, Юрія Андруховича, Євгена Пашковського.
— Ви оптиміст?
— Я скептик. Занадто багато всього бачив у своєму житті. Добре пам’ятаю передвоєнний час, як почалася війна, окупацію, повоєнні роки, голод. Бачив, як люди поводяться в різних ситуаціях. Я не мізантроп, але здоровий скепсис маю.
— Які роки вважаєте для себе золотими?
— Звичайно, молодість. Тоді навіть найскрутніші ситуації сприймав просто. І коли починав подружнє життя, а це було 58 років тому!
— Поділитеся секретом такого довгого подружнього життя?
— Та який там секрет? Я ніколи над ним не замислювався. Познайомились ми з майбутньою дружиною у Харківському університеті. Коли я перевівся до Київського університету, переїхали до столиці, жили у кімнаті площею 8 квадратних метрів. Тяжко було. Потім народилися діти.
— Це був оптимістичний період життя?
— Безумовно. Тим більше, що я тоді ще не знав, скільки вони дарують і радощів, і прикрощів.
— Час лікує?
— Не лікує. Треба пам’ятати всі свої вчинки і дії, і добрі, і не дуже. І за останні я себе ганьблю. Ні про що не можна забувати. Ми жили у дуже складні часи. Тому сьогодні здається, що прожив не одне, а кілька життів.
— З ким із великих світу цього особисто знайомі?
— По роботі знав Миколу Бажана, Максим Рильський був моїм опонентом на захисті кандидатської дисертації. Його приїзд був надзвичайною подією для Харківського університету. Знав Володимира Сосюру, бо вчився з його сином. Із Андрієм Малишком був знайомий менше. З Олесем Гончаром у нас були взагалі тісні стосунки, і особисті, й сімейні. Я допомагав надрукувати його роман “Собор” російською мовою в журналі “Дружба народів” тут, у Москві.
— Маєте якусь улюблену українську страву?
— Боюся, що буду банальним. Сало. Я звик до нього, хоч і виріс у місті. Батько працював на заводі, їздив на зміну на сьому годину. Вставав рано. Сніданок завжди був один — яєчня з салом. І з собою він брав сало. На жаль, здоров’я не завжди дозволяє мені його їсти. До речі, нещодавно на базарі побачив немолоду жінку, яка продавала усі українські страви: ковбасу закручену домашню, кров’янку, сальтисон, сало. Виявилось, що вона з Полтавщини. Я, звичайно, купив усього потрошку. Дружина мене трохи лаяла. (Сміється.)
— Після виходу книжки “Просторінь Шевченкового слова” чим будете займатись?
— Перед тим, як розказати про свої плани, хочу подякувати всім, хто доклав зусиль до видання цієї книжки. Володимиру Євгеновичу Панченку за прекрасну передмову до книжки. Директору та головному редактору видавництва “Темпора” Юлії Олійник, яка дуже дбайливо поставилася до моєї праці. А також Миколі Григоровичу Жулинському, з яким нас об’єднує багато років чоловічої дружби. І моєму внукові Юркові Барабашу, який  хоч і народився у Москві, закінчив тут інститут, поїхав до Києва, опанував українську, зараз працює у видавництві “Темпора” і став дизайнером книжки. Йому її і присвячую.
Щодо планів, сподіваюся, що ця книжка вийде і російською. А далі хотілося б знову продовжити шевченкознавчі дослідження, бо Тарас Григорович для нас досі залишається розгорнутою і не прочитаною книгою. Хочу ще торкнутись теми “Українська література після Миколи Гоголя” і чим взагалі був Гоголь для нашої літератури.

Бесіду вела
Ассоль ОВСЯННИКОВА-МЕЛЕНТЬЄВА

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment