Як у великій родині

Спокій… Неквапливість… Саме ці слова спали на думку, коли потрапила на територію столичного геріатричного пансіонату. Він розташований у Святошинському районі. Біля воріт — зупинка автобуса, недалеко — лісопаркова зона, а через дорогу — величезна новобудова, з плакатів якої усміхаються зірки, запрошуючи купувати нові квартири.
Пансіонат побудований 1992 року. Він — стаціонарна соціально-медична установа для постійного проживання громадян похилого віку, ветеранів війни та праці, інвалідів, які потребують стороннього догляду, побутового й медичного обслуговування. Зараховують до пансіонату тільки киян згідно з путівкою Головного управління соціального захисту населення м. Києва.

Директор геріатричного пансіонату Антоніна УРБАНОВСЬКА зустріла не дуже охоче. Говорить: “Ось приходять репортери з телебачення, скажу фразу: “У нас багато фруктів. Зараз їх немає”. То вони першу фразу виріжуть і зроблять усе, щоб репортаж був негативним”. Однак дізнавшись про щирі наміри “Слова Просвіти”, подобрішала й захотіла поділитися багаторічним досвідом роботи з літніми людьми, адже в системі соціального захисту працює 35 років.
— Антоніно Михайлівно, як нині живе пансіонат? Хто допомагає?
— Труднощі у нас такі, як у всій державі: важко, але виживаємо. Молодих волонтерів немає, адже молоді не звикли думати, що вони будуть старими і, можливо, перебуватимуть у такому закладі. Спонсорів немає. Нам переважно допомагають релігійні організації, які піклуються про лежачих хворих, проводять концерти.
— Чи обмінюєтеся досвідом із зарубіжними колегами?
— Була у геріатричних установах Німеччини й Польщі. Обміну досвідом не може бути, бо в нас абсолютно різні матеріальні умови, рівень медичного обладнання, фінансування — нам до них ще далеко.
Хоча у нашому пансіонаті були представники всіх європейських країн, які оцінили наші умови проживання набагато вище, ніж їхні, бо в середньому у Європі проживання у подібному пансіонаті коштує від 5 тисяч євро на місяць. Для того, щоб людина пішла в такий, як наш, пансіонат, вона повинна бути забезпеченою.
У них немає державних геріатричних установ, вони належать приватним особам, а в Німеччині, наприклад, більшість закладів для літніх належать церковним приходам.
На сьогодні у нас побутові умови й харчування на належному рівні, а медичне обладнання — ні.
— Мабуть, літні люди найбільше страждають від самотності й браку спілкування?
— Одинокі люди, які приходять у пансіонат, не думають про спілкування, адже воно для них не головне. У багатьох із них ще залишилося “совкове” бачення — ми заробили і нам винні.
У нас є великий актовий зал на 320 місць, де кілька разів на місяць проходять концерти і лекції, і якщо там є 30—50 осіб, то вже добре. Літнім людям це нецікаво, можливо, ще й тому, що в кожній кімнаті є телевізор із супутниковою антеною.
Люди йдуть до нашого закладу не для спілкування, а тому, що не можуть себе обслуговувати, приготувати собі поїсти, не вистачає коштів жити самому. Сумно, коли тобі 80 років, а ти постійно перебуваєш у закритому приміщенні і не можеш самостійно спуститися на перший поверх.
Інші потрапляють до нас через сімейні конфлікти, бо не можуть вжитися із членами родини. Трапляються конфлікти й тут, між мешканцями пансіонату, адже у кожного свої інтереси, вподобання, за рівнем освіти, за політичними поглядами вони різні. Буває, що після виборів по три місяці один із одним не розмовляють. У пансіонаті є літні люди, які зловживають алкогольними напоями, звідси багато проблем і сварок.
Є певна активна частина літніх людей, які чимось цікавляться, щось роблять, а є зовсім пасивні, яких нічого не цікавить. У нас, як у великій родині — всі різні.
У Європі ж у геріатричних закладах мешканці не сидять просто так, а чимось зайняті, щось роблять, мають якісь інтереси. Наших людей дуже важко розворушити, залучити до роботи. Територія пансіонату — 4 гектари, щотижня є що прибирати, але літні люди неохоче до цього долучаються.
— Розкажіть, із яких родин приходять до пансіонату літні люди?
— У такі заклади людина від гарного життя і гарної родини не приходить. Це в Європі споконвічно заведено, що діти живуть окремо від батьків і батьки за власним бажанням ідуть у геріатричні заклади, де гарно живуть. У слов’ян діти живуть із батьками й доглядають за ними.
У нашому пансіонаті небагато тих, у кого є діти. Із щасливих сімей дуже мало, здебільшого це пенсіонери, яких немає на кого залишити, а діти дуже зайняті. Багато тих, чиї сини і доньки виїхали за кордон, а вони не погодилися з ними переїхати. Інші — з різних причин одинокі літні люди віком до 96 років.
Чоловіків у нас значно менше, ніж жінок, тому вони відчувають особливу жіночу увагу. У нас 108 підопічних — лежачі, які не можуть себе обслуговувати, не виходять з кімнати або пересуваються на візках.
Хочу наголосити: в багатьох одне слово “дім-інтернат” викликає негатив, мовляв, краще я вдома помру з голоду, ніж туди піду. Звикли, що колись в інтернатах жили по п’ятеро в кімнаті, носили однаковий одяг, але цього давно немає. Зараз зовсім інші умови проживання.
— Антоніно Михайлівно, розкажіть про розпорядок дня й умови проживання літніх людей.
— Ми наближаємо проживання до домашніх умов, не ставимо жодних рамок, розпорядку немає.
Усі чотири поверхи пансіонату абсолютно однакові. Він ділиться на два корпуси: на одному живуть люди, які можуть самостійно себе обслуговувати, а на другому — лежачі. Кожен має свою кімнату: для одного — 13,5 метра, для двох — 18. У нас живе багато сімейних пар. У кожній кімнаті балкон, ванна кімната. На кожному поверсі кімната відпочинку, кухня.
Підопічні отримують цілодобове медичне обслуговування. У пансіонаті функціонують кабінети лікувальної фізкультури, масажу, фізіотерапії, функціональної діагностики, спелеотерапії, лабораторія, аптека.
Протягом дня пенсіонери займаються тим, чим хочуть. Хтось їде в місто, хтось відпочиває. Але коли людина їде на кілька днів до рідних, то пише заяву, щоб ми знали, де вона знаходиться. Маємо мікроавтобус, щоб возити літніх людей на екскурсії, до міста по покупки.

Разом із Антоніною Михайлівною робимо екскурсію геріатричним пансіонатом. Йдемо на кухню. Харчування розписано чітко: о 9 годині — сніданок, о 12 — другий сніданок, о 14 — обід, о 16 — полудник, о 18 — вечеря. Є меню звичайне та дієтичне. Розписані дні народження всіх мешканців, щоб на свято привітати, спекти пиріг.
Біля входу до їдальні бачимо цікавий стенд, де вказано, у якому одязі заходити, такий собі дрес-код. “У нас є молоді інваліди, які ходять у їдальню у шортах. Літні люди дратуються, — говорить директор пансіонату. — За цим слідкує місцеве самоврядування, вони ведуть свій журнал”.
Ходимо по пансіонату, заходимо до сімейної пари. Привітна жінка займається розсадою на балконі. Леонід Іванович і Віра Терентіївна живуть тут уже п’ять років. Він — кандидат біологічних наук, вона — агроном вищої категорії. Віра Терентіївна розповідає: “Пішли на пенсію, захворіли, після операції на серці чоловік став слабим, і я сильно хворію, тому вирішили піти в пансіонат. Мали дачу, але щороку все складніше за нею доглядати, тому туди не їздимо. Підтримуємо здоров’я тут, де нам допомагають кваліфіковані лікарі й отримуємо якісну консультацію”.
Леонід Іванович доповнює розповідь дружини: “Годують нас нормально. Завжди дають апельсини. Щодня овочі, соки. Хто хоче займатися на грядочці, тому виділяють землю. Моя дружина любить квіти, ми разом пораємося на землі. Маємо сотку. Тюльпани вирощуємо, крокуси, щороку пригощаємо мешканців пансіонату свіжими огірочками”.
Йдемо далі. Літні люди поволі збираються — скоро обід. Заходимо в кімнату до голови культурно-побутової комісії Маргарити Михайлівни. Вона раніше працювала викладачем російської мови, а зараз активно допомагає адміністрації в організації вільного часу літніх людей. Розповідає про те, чим займаються мешканці пансіонату: “Намагаємося підтримувати дружню атмосферу, мирно вирішувати конфліктні ситуації. Маємо план роботи, розподіляємо обов’язки. Не всі літні люди діяльні. Є й у 88 років дуже активні, є 70-літні пасивні. Активність залежить не від віку, а від людини. Традиційно відвідуємо виставки квітів, їздимо на екскурсії, зокрема були у Пирогові, на страусиній фермі, у місцях бойової слави тощо. Часто ходимо в театри на цікаві вистави. У бібліотеці показуємо кінофільми. Ентузіасти проводять лекції-концерти на різні теми, є години поезії. До кожного свята готуємо цікаву культурну програму”.
Особлива гордість мешканців геріатричного пансіонату — велика бібліотека, яка часто є місцем знайомств і зустрічей. Заступник директора Анатолій Васильович розповідає: “Ось нещодавно одна приватна особа подарувала нам понад 500 книг. Книжки дарують часто, але ми до цього підходимо вибірково — нам непотрібного не треба. Беремо лише ті, які користуватимуться попитом у літніх людей, а не припадатимуть пилом на полицях. Мешканці пансіонату читають детективи, любовні романи, цікавляться історіями із життя відомих людей”.
Також Анатолій Васильович розповів, що тримати тварин мешканцям пансіонату заборонено: “Але інколи, коли літня людина просить, не забороняємо котів”.
Вийшовши на балкон, насолодилася гарним краєвидом — усе тоне в зелені, територія геріатричного пансіонату прибрана й акуратна. Помітила, як впевнено біля двох бабусь, які прогулюються і жваво спілкуються між собою, походжає чорний кіт. Трохи далі на сонечку вигрівається сірий.
Залишаючи пансіонат, поринула у роздуми: у швидкоплинному русі часу великою мудрістю кожного є уміння з вдячністю приймати свій вік, дивитися на життя по-філософському, без надриву і з легкою усмішкою на обличчі.

Cпілкувалася
Наталія АНТОНЮК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment