Продовжуємо аналізувати 20-річний шлях незалежної Української держави. Що відбулося за ці два десятиліття становлення держави, переходу від тоталітарного до демократичного устрою, побудови заможного суспільства? Як охарактеризувати дії влади, опозиції?
Наш співрозмовник — народний депутат України Анатолій ГРИЦЕНКО, голова Комітету Верховної Ради з питань національної безпеки і оборони, лідер партії “Громадянська позиція”.
— Анатолію Степановичу, як Ви оцінюєте діяльність нашої влади щодо захисту національних інтересів держави за цей період?
— Оскільки зараз ми підбиваємо підсумки за 20 років розвитку України, варто пригадати умови, за яких отримано незалежність. З одного боку, добре, що Україна стала незалежною без революцій, військових зіткнень, без масштабних конфліктів і потрясінь. Ми пам’ятаємо, що рішення прийняла комуністична більшість у Верховній Раді, і тодішні керманичі через український парламент реалізували це рішення раніше, ніж інші, зрозумівши, що можна створити такий собі анклав, незалежний від Москви, де компартія керуватиме вже самостійною державою.
Той факт, що здобуття Україною незалежності стало наслідком подій у Москві, і незалежність була отримана без бою (умовно, звичайно), створив і проблему: те, що легко дається, не завжди цінується. І наступні дії, а часом бездіяльність української влади щодо збереження незалежності є наслідком отого легкого здобуття права на самостійний розвиток держави.
Змушений наголосити, що у Вашому питанні закладено певну суперечність. Маємо говорити про національні інтереси України, а не про національні інтереси держави, оскільки інтереси держави й інтереси народу часто не збігаються. Цей факт відображено в Законі України “Про основи національної безпеки”, який було ухвалено парламентом 2003 року. Там чітко зазначено, чиї інтереси держава має захищати. І на першому місці — людина-громадянин. Тобто кожен із нас. На жаль, нас уже менше 46 мільйонів (нагадаю — на момент здобуття незалежності було 52 мільйони). На другому місці в законі — суспільство, і лише на третьому — держава. Тобто діяльність усієї країни і державної машини повинна бути спрямована насамперед на захист інтересів людей.
За 20 років в Україні було утворено незалежні від Москви державні органи, гілки влади. Але невдовзі ми побачили, що держава почала “розмножуватися” і відтворювати сама себе. Якщо порівняти кількість чиновників на рівні області, то їх уп’ятеро—удесятеро більше, аніж було за часів компартійної радянської системи. І це при тому, що дотепер Україна не відновила рівня промислового, економічного розвитку, який мала на рубежі 1990—1991 років. Що це означає? Що державна машина занадто велика. А якщо врахувати, що кожен чиновник впроваджує нові контрольні функції та дозволи, то держава починає працювати на власне відтворення і збагачення замість створювати гідні умови для людей.
Українська еліта, особливо державна, не стала відповідальною і моральною силою, здатною вести за собою суспільство. Цей процес ускладнювався через масштабні зміни складу державного апарату і після чергових президентських виборів. Так було 2005 року, те саме повторилося 2010 року, коли протягом кількох місяців звільняли з посад 15—20 тисяч державних службовців. Тривожна ситуація і зараз, коли у шані не професійність, патріотизм, відповідальність високопосадовців, а слухняність, особиста відданість і готовність виконати будь-який наказ згори. За таких умов, коли, крім першого кабінету країни на Банковій, для решти високих державних чиновників не залишається простору для роздумів, сумнівів, для висловлення власної позиції, зокрема й тієї, яка відрізняється від позиції “першого” начальника, — дуже важко захищати національні інтереси.
Як наслідок, протягом року Україна не захищала своїх національних інтересів і продовжує це робити і у відносинах із Росією, і у відносинах зі США, і щодо лінії Міжнародного валютного фонду. Має прийти усвідомлення, що Україна — це не територія, яка буде підпорядкована Кремлю чи Брюсселю. А ми, 46 мільйонів українців, не є населенням, яке мешкає на цій території. Ми народ, спроможний формулювати свої національні інтереси і відстоювати їх. Але для цієї високої місії кожен має відчути себе громадянином, бути відповідальним за все, що відбувається у країні.
— Схоже, нам, громадянам, бракує відповідальності за те, яку владу обираємо?
— Владу обирають люди. Здавна відомо: народ гідний тієї влади, яку він обирає. Якщо громадянин-виборець може продати свій голос за 100—150 гривень, якщо заплющує очі на очевидну фальсифікацію результатів виборів, то й маємо владу, яка дбає про себе, а не про людей. Усе просто і водночас складно. Людям складно, адже змушені не жити, а виживати, коли немає роботи, коштів на лікування, на освіту дітям, тим більше, коли влада щодня демонструє силу репресивних органів, залякуючи і спонукаючи до мовчання. Але саме в такий момент людина, народ мають проявити силу характеру. Той, хто сьогодні має владу, демонструє лише силу батога. Нехай можновладці проаналізують події, які останнім часом відбуваються в країнах Африки та Близького Сходу. Тамтешні президенти, прем’єри, міністри, керівники спецслужб також думали, що прийшли панувати та збагачуватися вічно, але нині потрапляють до в’язниць і змушені віддавати награбоване, бо народи сказали своє “Ні!” такій політиці. Те саме буде в Україні, якщо влада не зупиниться.
— Чи відбулися за ці роки реальні зміни в економіці країни, гуманітарній, соціальній сферах?
— За 20 років Україна не здійснила прориву в напрямі енергозбереження, і це підриває конкурентоспроможність вітчизняної продукції. Якби це вдалося, ми б сьогодні вже забули про російський газ і Росія не могла б тиснути на внутрішню і зовнішню політику України.
Друге, чого не вдалося, це змінити структуру економіки. Як і раніше, понад 60 відсотків нашої продукції спрямовується на експорт. Причому вона переважно без доданої вартості, сировина або перший етап переробки. Тобто за структурою експорту нас можна швидше назвати колонією, аніж економічною метрополією. Ми видобуваємо з наших надр те, що Україні дав Бог, що, як записано в Конституції, є багатством усього українського народу. А на тому заробляють мільярди лише кілька олігархів.
Натомість маємо розвивати внутрішній ринок, а для цього — підвищувати соціальні стандарти, щоб люди могли купувати українську продукцію. Соціальні стандарти люди оцінюють за тим, що у них є в гаманці. І ця оцінка повністю збігається з тими сумними рейтингами, які відводять Україні останні місця в Європі за рівнем соціальних стандартів. Це принизливо, бо порівняно з багатьма країнами Європи Україна має величезні ресурси, працьовите й освічене населення.
Щодо гуманітарної політики. Останній рік — дуже сильний удар по Україні, по всьому, що пов’язано з українською мовою, історією та культурою. Не можна заганяти все, що має стосунок до понять “Україна” і “українське”, у резервацію, яку хочуть обмежити кордонами кількох західних областей України. Це треба зупинити.
— Як Ви охарактеризуєте ситуацію в національно-демократичних силах, в опозиції? Чому так важко відбуваються процеси об’єднання державницьких сил?
— Опозиції за нинішніх обставин діяти непросто. Опозиція — це завжди меншість (у парламенті, суспільстві). Але влада має унікальну властивість — завершуватись. І це завершення відбувається швидко, часом дуже стрімко, коли влада забуває про свою основну функцію — дбати про людей, які її обрали. Ось подивіться, Кучма за рівнем підтримки громадян “спустився” до 6 відсотків за 10 років, Ющенко — набагато швидше, він отримав 5 відсотків на виборах уже через 5 років. Рейтинг Януковича падає ще стрімкіше: за рік — утричі. Що це означає? З одного боку, те, що Януковичу не вдасться заручитися підтримкою людей у здійсненні для країни вкрай необхідних реформ, навіть якби він того щиро хотів. А з іншого боку — стрімке падіння рейтингу чинного президента є віддзеркаленням ставлення людей до нього і його політики. Дедалі більше людей починає розуміти, що прихід Януковича до влади і ті гасла, завдяки яким його обрали президентом, — то був обман. Усі пам’ятають десятки тисяч плакатів і бордів, які були розвішані по всій країні під час президентської кампанії: “Почую кожного!”, “Гарантую 5 років податкових канікул для малого бізнесу!”, “Гарантую лікарям і вчителям статус державного службовця!” Нічого з того не було виконано і, очевидно, не буде виконано ніколи. Натомість люди отримали збільшення пенсійного віку, необхідність працювати на 10 років довше, щоб отримати ту саму вкрай низьку пенсію, підприємці — ще більший податковий тиск і безкарність контрольних органів, бюджетники — звільнення і не отримали обіцяного підвищення зарплати, військові не отримали контрактної армії і цей список можна продовжувати.
Для Януковича серйозним є той факт, що найбільше змінюються настрої на Півдні і Сході України. Тобто в регіонах, — де його підтримка на виборах була найвищою. Так, уже на місцевих виборах восени минулого року Янукович порівняно з другим туром президентської кампанії втратив понад 3,2 мільйона голосів. Спілкуючись з людьми в Донецьку, Луганську, Криму, можу засвідчити, що вони вже відкрито висловлюють своє негативне ставлення до політики лідера Партії регіонів і заявляють, що не підтримуватимуть його партію на наступних виборах. І це дає шанс опозиції, яка є справжньою і є альтернативою. Дає шанс тим представникам опозиції, які при владі не скомпрометували своєю поведінкою або неефективними діями високий статус члена уряду, державного службовця.
Якщо говорити про об’єднання, думаю, що до вересня цього не відбудеться, але восени, коли Янукович планує внести до парламенту новий проект закону про вибори народних депутатів України, що має зафіксувати прохідний бар’єр на рівні 5 відсотків, об’єднавчі процеси прискоряться. Такий бар’єр переконає багатьох партійних вождів опозиції у безперспективності самостійного походу до Верховної Ради і змусить об’єднуватися навіть тих, хто не був на це налаштований.
— Україна і світ. Якою була міжнародна політика нашої держави?
— Україну визнали суверенною європейською державою з перших днів після проголошення незалежності. Тим самим дали шанс стати повноцінним членом міжнародного товариства, враховуючи те, що Україна входить до Організації Об’єднаних Націй. Звичайно, Україні було важко одразу стати впливовим суб’єктом міжнародної політики, оскільки не було досвіду управління державою з опорою на власні зусилля і кадри. Довелося створювати практично з нуля власну дипломатичну службу, розгортати посольства і представництва в зарубіжних державах. Цей процес було досить швидко завершено, а надалі успіхи і вплив України у світі визначалися вже реальними успіхами або провалами у внутрішній політиці. Оскільки ефективної внутрішньої політики не було, то дуже часто нам нав’язували чужі рішення і не завжди вдавалося відстояти власний український інтерес. Так було із розподілом статків колишнього Радянського Союзу, з поділом Чорноморського флоту. Так само неадекватно міжнародні партнери оцінили відмову України від третього за масштабами стратегічного ядерного потенціалу. Україна немало втратила, відмовившись від Бушерського проекту. Якщо говорити про останній рік, то найбільш резонансним стало питання про зраду національних інтересів України, коли у квітні 2010 року було підписано і в прискореному режимі ратифіковано сумнозвісний Харківський пакт — “флот в обмін на суверенітет”. Але думаю, що за останній рік навіть Янукович уже зрозумів, що здавати українські інтереси Кремлю “шматочками” не вдасться. Росії потрібна уся Україна, щоб відтворити себе у статусі наддержави. І за цих умов найголовнішим у сфері зовнішньої політики для всього українського суспільства є завершення переговорів і укладання угоди про асоціацію в зону вільної торгівлі з Європейським союзом. Тоді було б поставлено крапку на планах втягування України до Митного союзу Росії, Білорусі та Казахстану, і Україна остаточно визначилася б у стратегічному напрямі зовнішньої політики: курс — на Європейський союз, європейські цінності. Це не питання доступу на європейські ринки, це насамперед питання вибору системи життєвих цінностей і стандартів. І це той стратегічний напрямок розвитку, який підтримує понад 60 відсотків громадян України. Це дає надію на краще майбутнє.
Спілкувався
Петро АНТОНЕНКО
