ЮРІЙ ГАВРИЛЮК: «Я ЛЮДИНА, ЯКА ПИШЕ, А НЕ ГОВОРИТЬ»

Юрій Гаврилюк — історик, якому подобається приїжджати в Україну, зокрема до Львова, щоб “відшукувати записані чорнилом сліди української історії мого рідного Підляшшя”. На моє прохання розповісти про себе, відбувся словами: “За освітою — історик. З потреби хвилини — редактор і публіцист. З натхнення — трохи письменник, трохи фотограф”. Додам — і поет.

“ХТО МИ НАСПРАВДІ?”
Ці слова — поетичні рядки нашого співрозмовника, опубліковані у журналі “Над Бугом і Нарвою”, який упродовж багатьох років читають поціновувачі українського слова Північного Підляшшя (нині — Польща). Адже “нашого цвіту по всьому світу…”.
— Звідки Ви родом, Юрію?
— Народився на Підляшші, колишній периферії Київської землі, пізніше — Володимирівського князівства, по сусідству з Мазовше… Сім років в університеті сидів.
— Для чого?
— Бо збирав матеріали до історії і культурної спадщини Закерзоння — території, що залишилася поза межами України. Хочу використати це в своєму журналі, декілька книжок видати про це.
— Для кого і для чого?
— Щоб і поляки довідалися про нашу історію, і українці. А взагалі, від сорок четвертого року між Польщею і Україною приводів для конфліктів немає.
— А яким бачите майбутнє цих двох країн?
— Я історик, а не футуролог. Сидів по бібліотеках. Вивчав, повторюю, історію Підляшшя.
— І в чому полягає особливість його історії?
— У тому самому, що й історія Берестейщини. Багато хто переконаний, що місцеві мешканці — це не українці, а білоруси.
— Тобто немає загрози, що українська ідентичність пробудиться?
— 1939 року нас узагалі приєднали були до Білоруської РСР, хоча Микита Хрущов хотів виступити у ролі збирача українських земель.
— А що сталося після війни?
— Після війни трохи людей виїхало. У Більському повіті, у межах Білостоцького воєводства, 80—90 тисяч українців, маю на увазі більш-менш свідомих, залишилося. Акція “Вісла” нас не зачепила.
— Що Ви досліджуєте? Якими питаннями займаєтеся?
— Ми поставили собі такі завдання. Перше: хто ми насправді? І друге: чому нас переконують, що ми — білоруси?
— Маєте публікації, окрім поезії?
— Одна з книжок називається “Підляшшя: Слідами руського минулого”. Там охоплено Х—ХVІІІ сторіччя. Інша — польською мовою — “Країни руські…”. Десь на 100 сторінок.
— Яким накладом виходить журнал, який видаєте, — “Над Бугом і Нарвою”?
— 1600 примірників.
— Хто його читає?
— Розповсюджую і над Бугом, і над Нарвою. Ще є три повіти, заселені українською людністю. Є й інтернет-версія.
— І якою мовою виходить?
— Переважно — українською.
— У Холмі ще збереглася пам’ятна дошка Михайлові Грушевському, який там народився 1866 року?
— Так. Щоправда, не на тому будинку, де це відбулося. Там хочуть навіть пам’ятник Грушевському поставити. Є такі плани.
— У кого?
— В України. Очевидно, цим буде займатися і МЗС. У вересні наступного року буде 145-річчя від дня народження Михайла Грушевського. Виділено вже й місце — біля церкви Святого Івана Богослова.

“Я — ЗАВЕЛИКИЙ
ОПТИМІСТ”
— Ваша дружина — Євгенія Жабінська — талановита поетеса, діти йдуть Вашими слідами?
— Маю двох хлопців і дівчинку. Хлопці студіюють у Кракові (електротехніку) і Варшаві (інформатику). А дочка — ще в ліцеї, у 10 класі. Наша освіта: шість років — початкова, три роки — гімназія, чотири або п’ять — понадгімназійна освіта.
— Кілька років тому Ви з групою львівських науковців здійснювали науково-пошукову експедицію.
— Це було 2005 року. Експедиція, яку організовувало товариство “Україна—Світ”. Побували в Холмі, на Підляшші.
— А в чому полягає національне відродження на теренах, де Ви мешкаєте?
— Є трошки навчання української мови. Уже впродовж 15 чи 16 років. Скажімо, в Більську є дитячий садок, групи. Є така програма — “До джерел”. Приїжджають народні умільці. Є уроки і в початковій школі, і в гімназії.
— Як часто?
— Близько трьох годин на тиждень. У Білостоці є міжшкільна група. Організовують і цикл імпрез, наприклад, “Від Петрівки до Пилипівки”. Є і пленерний захід — “Купальські обряди”. Приїжджають колективи з України, Кубані. Є багато імпрез, які роблять польські осередки. Наприклад, “Октава культури” у Білостоці.
— Як відбулася Ваша перша зустріч з творчістю Богдана-Ігоря Антонича?
— Моя перша зустріч із його творчістю відбулась у недалекому від Новиці (село, в якому народився Антонич. — Б. З.) селі Білянка, де влітку 1983 року, після першої “Лемківської ватри”, провів кілька днів у студентській хижі, куди з’їжджалася українська молодь з усієї Польщі, переважно з лемківським корінням. Пан Мирослав Чех, тоді студент історії в Яґеллонському університеті, згодом посол-українець польського сейму, читав пристрасно вірші Богдана-Ігоря Антонича. Потім у Кракові, у бібліотеці, знайшов його вірші в перекладі польською. Почав шукати — і знайшов твори Антонича в якомусь американському виданні вже українською мовою. Згодом 1987-го видав підпільно журнал “Основи”, де передрукував есе Антонича про мистецтво.
— У Олександра Олеся є вірш, у якому рефреном звучить такий рядок: “Європа мовчала…”. Йдеться і про те, коли вона “вся сходила кров’ю”, і “з катами боролась”, і “з голоду згубила слова”, і “ціла могилою стала”. Поет писав ці рядки 1931 року. Як Ви думаєте, чому Європа мовчала? По суті, мовчить і досі — але вже в іншій ситуації?
— Є три моральні категорії: добро, зло і політика… Руська земля перестала бути політичною категорією, а стала — територією. І спроба повернути її назад на мапу не така легка, як здається.
—  Що Ви хотіли б сказати читачам?
— Краще більше слухати, аніж говорити. Приїжджаю в Україну не для повчання, а щоб подивитися, послухати, посидіти в архіві чи в бібліотеці. А потім свої передумування записати в зошит. Я людина, яка пише, а не говорить.

Спілкувався
Богдан ЗАЛІЗНЯК

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment