Є митці, про творчість яких можна розповідати годинами. Є поети, вірші яких не просто змушують задуматися — оніміти від краси, болю, щему, оголеної правди… Таким творцям треба вклонитися, одним лише поглядом подякувати, і тільки потім говорити. У когорті цих митців почесне місце належить Анатолієві БортнЯку, поетові, журналістові, активному просвітянинові, оборонцеві мови.
Вікторія КРАВЧУК
“ЯКИЙ НЕ Є, Я СИН ТВІЙ…”
Уперше про Анатолія Бортняка я дізналася від його талановитої землячки, вінницької поетеси Ніни Юхимівни Гнатюк. Саме через її розповіді я пройнялася любов’ю до віршів поета, що “від сонця пекучого, і від поля пахучого, і від лугу трункого, і від Бугу стрімкого, від синиць і від соколів, від суниць і від сокорів…” Твори Анатолія Агафоновича не просто виконані майстерно — від них віє поетичною свіжістю, зрілістю думки, безмежною любов’ю до свого краю. Його одинадцята заповідь є виявом глибокого патріотизму: “Люби народ свій і Вітчизну!” — нема такої заповіді? Та благословить Господь її святизну, не скаже: “Фарисейство й марнота”. Його поема “Самоспалення” про Олексу Гірника варта найвищих нагород. Кожне слово, мов тонкий різець, вирізьблює пречудні звивисті орнаменти нашої історичної пам’яті. Анатолій Агафонович болісно зізнається і розкаюється: “Винний, що у чаду славослів’я панегірики Леніну плів я (і чомусь не відсохла рука), що ходив у службовцях горбатих, поки Стус розпинався на ґратах і проймало вогнем Гірника”. У рядках поеми звучить біль, гнів, молитовне прохання і звернення до українського люду: “Бережімо й будуймо державу, нам даровану Богом по праву… Не пустім Україну із димом, — заклинаю вас неопалимим, незнищенним вогнем Гірника!”
ПОЕЗІЯ — НЕ ФОТОГРАФІЯ
Бортняка можна називати по-різному: поет від Бога, митець із великої літери, але жодні найоригінальніші епітети й пафосні метафори сповна не охарактеризують цю творчу постать. Його вірші справді читаються серцем. Борис Хоменко, український літературознавець, так відгукується про поетичну манеру Анатолія Агафоновича: “Добірна українська літературна мова, пристойна техніка віршування, а головне — гуманістично-громадянські мотиви, без звичної тоді офіційно-партійної риторики та оспівування звитяжної праці щасливих кріпаків-колгоспників і своєрідна лірична форма вислову. Так, це була справжня поезія…” За словами Ніни Гнатюк, поет не просто писав про доброту, порядність, працьовитість, любов до матері, землі, України — усе написане він переживав, підтверджував кожним своїм днем, роком, вчинком. Бортнякові вдавалося виявляти талант і в громадянській, патріотичній, інтимній ліриці, і в пародіях. Анатолій Агафонович є автором не одного десятка збірок, серед яких: “Немирівське шосе”, “Серце дня”, “Бажаю усміху”, “Поки дихаю, поки живу…”, “Витверезник для ліриків”, “Помилки Колумба”, “Синоніми до України”, “Журавель у небі”, “Коли б я жив тоді на світі”, “Одинадцята заповідь”, “Важке щастя”, “Де ти живеш?” , “Янгол-охоронець”, “Вдих і видих”. Про Бортнякові вірші можна писати годинами, скільки вистачить “електронного паперу”, тому що вони справді особливі, вони поетичні (можливо, комусь такий епітет здасться абсурдним, але українська література перетворюється на “поетичне дегенератство”; у нашому зіпсованому світі дедалі рідше згадують про справжню творчість, про призначення поета, тому так не вистачає справжності). Анатолій Агафонович стверджував так: “Поезія — це сплачення боргів. Поет — боржник… В належний час він все поверне сам, якщо він смертний — другові й сусіду, безсмертний — то народам і вікам”.
СІМ’Я — ЦЕ СВЯТЕ
Про Анатолія Бортняка дуже тепло відгукуються його рідні — дружина, доньки, зяті. І це зовсім не дивно, адже він був не просто геніальним поетом, а й відданим сином, гарним чоловіком і батьком. У своїх віршах він згадував рідних із особливою трепетною любов’ю. Анатолій Агафонович говорив, що в нього дуже мало віршів про матір. Але перед Богом і совістю поет почувається краще за тих, хто присвячував своїм матерям цілі збірки, а провідував їх раз на три роки.
А чого тільки варті рядки його віршів про кохання! “Свою жадобу, свій інтимний щем не покажу, немовби у звіринці, не прокричу великим тиражем, а прошепчу з любов’ю наодинці”. А про своїх донечок, коли вони були ще малими, він писав: “Дві на серці глибокі зарубки, дві краплини життя-дивини”. Література і сім’я були двома полюсами його життя. Існувати ні без одного, ні без другого він не зміг би.
Цю історію вперше я почула від Ніни Гнатюк.
У шістдесятих роках в Одесі в Будинку творчості проходив семінар, на який зібралася обдарована молодь країни. Тут були навіть Василь Стус та Анатолій Бортняк, юні талановиті поети, яким пророкували велике майбутнє. Один молодий скульптор пообіцяв до кінця семінару виліпити погруддя цих обдарованих хлопців. Спочатку створив бюст Стуса, а коли розпочав роботу над погруддям Бортняка, то пішли сильні дощі, які затопили глинище неподалік від Будинку творчості. Скульптор так і не встиг зліпити бюст Бортняка… І вже через багато років Анатолій Агафонович говорив: “На мене в Бога не вистачило глини…”
ТАЛАНТ — НЕ ГОНОР
Український перекладач Олександр Ратнер написав до книжки спогадів про їхню з Бортняком задумку видати вірші Анатолія Агафоновича з паралельним перекладом їх російською. Проте видавництво “Маяк”, до якого надіслали рукопис, відмовилося від ідеї — нібито таке видання буде збитковим; видавництво погоджувалось лише на видання однією мовою. І у цю мить Анатолій Агафонович приймає рішення про видання книжки російською мовою. Це ж яку силу волі, витримку, шляхетність треба мати! “Я не знаю іншого такого українського поета, який був би згоден видати свою книжку в перекладі до її видання в оригіналі”. 1990 року побачила світ перекладена Олександром Ратнером книжка Бортняка “Да или нет?” накладом 58 тис. примірників.
…Лише 2006 р. у Вінниці “скромним накладом (1 тис. примірників) Бортняк видав оригінальну книжку своїх віршів для дітей”…
Багато ще різноманітних історій про Бортняка розказують його колеги по перу. Із вдячністю згадують Ніна Гнатюк і Володимир Рабенчук, як завдяки зусиллям Анатолія Агафоновича вони отримали житло.
Володимир Яворівський, ще один земляк Бортняка, пише про те, як навчаючись в Одеському університеті один “товариш” від його імені надіслав до редакції вірші Бортняка. Після цього на поетичній кар’єрі Яворівського можна було б поставити хрест. Але Анатолій Агафонович з розумінням поставився до цього, тільки обмовився, що його батько, сільський учитель, якому він надіслав університетську газету зі своїми віршами, докоряє сину за те, що він нібито краде вірші в Яворівського…
Прикро, що талант поета не поціновано на найвищому державному рівні — його так і не відзначили Шевченківською премією. Але Бортняк виправдовувався: “На мене в Бога не вистачило глини…”
