Юрій РУДЕНКО,
доктор педагогічних наук,
професор НПУ імені М. П. Драгоманова,
академік АНВО України
СУЧАСНА ШКОЛА — НА РОЗДОРІЖЖІ ЧИ В ГЛУХОМУ КУТІ?
Реформи, які періодично обіцяють високопоставлені чиновники від освіти, майже завжди лише декларовані, підпадають під критерій кількості (балів за знання учнів, терміну навчання в школі тощо) і не спрямовані на підвищення ефективності та якості навчання.
Ось і нині Міністерство освіти і науки України на чолі з Д. Табачником без ґрунтовного обговорення з представниками громадськості поспіхом приймає ухвали, накази про чергові кількісні підходи до змін у системі освіти: скорочення шкіл у сільській місцевості (що сприятиме подальшому занепаду села), звуження сфери застосування української державної мови в навчальних закладах та ін. У таких ненормальних умовах хіба можна виховувати в дітей і молоді любов, пошану до державної мови, глибоку моральність, культуру і духовність, які найкраще засвоюються рідною мовою?
Сьогодні в галузі освіти склалася парадоксальна ситуація. З одного боку, вітчизняна і зарубіжна педагогічна наука мають високі теоретичні, методичні, технологічні здобутки, а освітянська практика — широку мережу закладів. З іншого — знецінення в масовій свідомості молоді і дорослих освіти, духовності. Школа дедалі більшою мірою втрачає імідж центру української культури, духовності.
У сучасній пресі, на жаль, не наводять важливий факт, яким повністю нехтує МОН України. Ще 1919 року в УНР державна комісія, до складу якої входили такі відомі освітні діячі, як І. Огієнко, С. Сірополк, П. Холодний та ін., виробила “Проект єдиної школи в Україні”. За ним українська загальноосвітня школа складалася з двох циклів — основної школи і колегії. Основна школа мала два ступені — молодшу і старшу школу (кожна по 4 роки навчання). Курс колегії мав також 4 роки навчання. Важливо, що сама назва — колегія, свідчила про продовження самобутніх традицій вітчизняної середньої школи, адже в XVII—на початку XX ст. в Україні функціонували, наприклад, Переяславський, Харківський, Чернігівський та ін. колегіуми (колегії). Гордістю самобутньої вітчизняної школи була Колегія Павла Галагана (1871—1920). Отже, повна середня загальноосвітня школа передбачалася як 12-річна. Досі в розвинених країнах також здебільшого дванадцятирічне навчання. Однак новий міністр від освіти, керуючись якимись іншими мотивами і нехтуючи українськими традиціями, зупинився на 11-річці. Це призведе, безумовно, до відчутних втрат у розвитку підростаючих поколінь.
ЧОГО НАЙБІЛЬШЕ
ПОТРЕБУЄ СУЧАСНА ШКОЛА?
Із здобуттям незалежності у нас почалося становлення української національної школи. Але з відомих політичних причин, науково невиваженої законодавчої бази, низької компетентності очільників владних структур проголошені реформи гальмувалися.
Значна відповідальність за кризовий стан сучасної школи лежить на НАПН України, яка досі не виробила стратегії розвитку української системи освіти і виховання, не узагальнила вищих здобутків вітчизняної педагогічної науки (наприклад, фундаментальних ідей українських філософів, освітніх діячів, педагогів і психологів П. Юркевича, Д. Чижевського, І. Сікорського, Г. Ващенка, С. Русової, І. Огієнка, С. Сірополка, Я. Чепіги, В. Янева та ін.). Переважній частині вчителів, вихователів, керівників шкіл невідомі праці згаданих вітчизняних науковців.
МОН України і НАПН України роблять дуже мало для підвищення кваліфікації педагогів. Студенти — майбутні педагоги отримують фрагментарні, нерідко поверхові знання з українознавства. А вивчення вітчизнознавства ще з часів К. Ушинського вже вважалося “педагогічною аксіомою”.
Сьогодні занедбано суспільно важливий теоретичний і практичний досвід педагогів часів Української революції 1917—1921 років про те, якою має бути українська школа. Ще тоді відомий педагог В. Островський писав: “Український народ повинен мати національну школу. З цим усі згодні. Але поняття “національна школа” не всі мислять з однаковим змістом. Для одних національна українська школа така, в якій навчання проводиться українською мовою, для других цього мало, — вони згоджуються визнавати за національну українську школу таку школу, в якій увесь стрій, уклад життя, логіка мислення, світогляд, об’єкти виховання — все це буде відповідати природі українця, цебто в якій буде виховання”. (Островський В. Національне виховання // Вільна українська школа, 1918—1919, №3, стор. 139). Як бачимо, В. Островський наголошує, що найефективніше здійснює виховання школа, яка враховує і розвиває природу українців, їхній національний дух.
Багатьом учителям, вихователям, керівникам шкіл невідомо, яку саме ідейну систему необхідно формувати в учнів. У сучасній науково-педагогічній термінології, переважній частині шкіл майже не вживають такі фундаментальні поняття, як “ідеологія патріотизму і державотворення”, “політична освіта”, “політичне виховання”, “формування політичних переконань, світогляду”. В кілька років тому виданій “Енциклопедії освіти” (К., 2008) відомий науковець М. Михальченко в ґрунтовній статті “Політична освіта” доводить, що система політичного навчання і виховання (крім партійного, яке справедливо забороняється в школах нашим законодавством) має бути в кожній школі.
У розвинених країнах давно існує в середній школі профільне навчання, предмети за вибором дітей. Це рятує учнів від перевантаження, формує чи не головне — інтерес до навчання, потребу в знаннях, майбутній професії. Невідкладне завдання — в найближчі роки вирішити цю проблему школи.
У нашій науці і шкільній практиці майже не звертається увага на те, щоб не допускати в навчально-виховному процесі порушення гармонії між вивченням основ наук і мистецтва, не допускати “сухого інтелектуалізму”. Забезпечення вивчення в нашій школі на паритетних засадах основ наук і мистецтва (українського, а також національних меншин України і зарубіжного) створює умови для радості пізнання, справді всебічного розвитку особистості.
НАЦІОНАЛЬНЕ ВИХОВАННЯ В ШКОЛІ — ПОРЯТУНОК ВІД БЕЗДУХОВНОСТІ
Аналіз науково-методичної літератури, досвіду роботи багатьох шкіл свідчить, що вчителі майже не вживають (а отже, і не реалізують їхній зміст) такі науково обґрунтовані терміни, як “українська педагогіка”, “національне виховання”, “український характер”, “українські виховні ідеали” та ін.
Визначний педагог, несправедливо понині замовчуваний, українець за походженням В. М. Сорока-Росинський писав, що школа — “це не розсадник майбутніх космополітичних людей”. Він підкреслював, що національна школа “центром свого виховного впливу робить не інтелект, а волю виховуваного, силу його устремлінь, здатність боротися за своє “я” і творчо виявити свою особистість. Національний інстинкт, правильно культивований і розроблений школою, зможе спрямувати всі особисті, егоїстичні й індивідуальні прагнення туди, куди спрямовується і власна його енергія, яка виходить із глибокого несвідомого джерела — із волі народу — до блага нації. А цим національне виховання перетворюється в моральне, бо тут нація стає не абстрактним поняттям і не сліпою, стихійною інстинктивністю, а живою конкретною метою, свідомим тяжінням, яке здатне підкорити собі всі егоїстичні почуття і прагнення і спрямувати інтерес, увагу, активність — всю силу душі до блага народу, як вищої етичної цінності” (Сорока-Росинский В. Н. Педагогические сочинения / Сост. А. Т. Губко. — М.: Педагогика, 1991. — С.120).
Національне виховання — найпотужніший засіб, а то й порятунок від егоїзму, користолюбства, гордині та марнославства. На жаль, сучасне національне виховання здійснюється на низькому рівні.
Не можна розраховувати на успіхи в реформуванні школи, якщо не поставити на твердий науковий ґрунт вивчення учнями рідної, української державної мови та іноземних мов. Нині триває науково необґрунтована практика вивчення дітьми з ранніх років, першого і другого класів, іноземних мов. Це суперечить положенням Я. Коменського, Й. Гумбольдта, А. Дістервега, К. Ушинського, О. Потебні, Г. Ващенка, С. Русової, І. Огієнка та ін. видатних науковців про недоцільність, шкідливість для розвитку дітей вивчення у початковій школі іноземних мов. Чим більше людина знає мов, тим краще. Це — аксіома. Але дошкільні роки і час навчання в початковій школі — це сензитивний період для виховання в дітей любові до материнської мови, рідного народу, своєї Батьківщини, її історії, культури та духовності. А будь-яка інша мова є носієм способу мислення, патріотизму, культури та історії іншого народу. Щоб українські діти успішно розвивалися, виростали синами і доньками свого народу, треба вивчати інші мови, як радили видатні педагоги, лише з 7—8 років чи з 10—12 років (залежно від природних здібностей). Добре, що в тижневику “Українське слово” (за 26 серпня — 1 вересня 2009 р., стор. 10, 11 і 13) надруковано статтю “Практично реалізувати наукові засади мовної освіти” М. Дубини, О. Вишневського, П. Панченка, Ю. Руденка та ін. (всього 8 авторів — докторів філософських, філологічних, педагогічних і психологічних наук, академіків). У ній розкрито положення видатних вітчизняних і зарубіжних науковців про недоцільність, шкідливість для нормального розвитку дітей вивчення кількох мов у зазначений віковий період. Тому іноземні мови треба вивчати, але лише в середніх і старших класах. Вивчення кількох мов у ранньому віці і в початковій школі призводить до притлумлення національної ідентичності, появи егоїстів, людей-космополітів, “людей-хижаків” (Й. Песталоцці). Особливої шкоди розвитку мільйонів українських дітей завдає змішування ними з раннього віку рідної та російської мов. Ця проблема, яку чомусь не помічають ні МОН України, ні НАПН України, заслуговує глибокого дослідження, і його результати треба обов’язково врахувати під час реформування сучасної школи.
Та чи не найголовнішим у національному вихованні є виховання дітей і молоді на ідеалах українського народу. Кожному учневі, з першого року навчання, мають світити, як незгасні зорі, ідеали людини-українця (а не ідеали радянської людини, більшовика, комуніста, навіть чекіста, як це в “Педагогічній поемі” стверджує А. Макаренко). Адже ще М. П. Драгоманов наголошував: “Ознаки націй, як і індивідуумів, можуть бути більш чи менше симпатичні, але знову-таки сам ідеал людини ми складаємо, тільки абстрагуючи найбільш симпатичні ознаки індивідуумів і націй, а отже, прагнучи до того, щоб розвивати індивідууми і націю до ідеалу людини, ми повинні відштовхуватися від існуючих індивідуальних і національних ознак, інакше виховання перетворюється саме у втискування живих людей в форму пустого ідола, яке не може принести їм нічого, крім страждання”. (Драгоманов М. П. Що таке українофільство? // Вибране. — К.: Либідь, 1991. — С. 448). Подібні глибокодумні настанови М. Драгоманова, як і інших видатних науковців, про українську духовність, національну психологію, національний характер і національний світогляд, сучасному вчителю здебільшого невідомі (часто — не з його вини).
Тому нині в багатьох школах широко реалізується козацька педагогіка, завдяки якій учні оволодівають кращими рисами улюблених народних героїв — козаків, лицарів шляхетного духу, національно-державотворчої енергії. Нам потрібні козацькі ліцеї, школи з творчо оновленими козацько-лицарськими навчально-виховними традиціями, а не кадетські класи і кадетські школи-інтернати, які штучно переносяться з сусідньої держави і не відповідають українській ментальності, нашій національній системі освіти і виховання.
Доля сучасної школи залежить не тільки від розпоряджень і наказів згори, а насамперед від совісті, українського патріотизму, рівня наукової підготовки кожного вчителя, педагогічного колективу школи.
