У Скадовську померла Лідія Ларіонівна ГУК (ПІВЕНЬ), лікар, еколог, громадська діячка з полум’яної когорти репресованих шістдесятників.
Василь ОВСІЄНКО,
Харківська правозахисна група
Народилася Лідія Ларіонівна 28 жовтня 1938 року в с. Сенча Лохвицького району Полтавської області у селянській родині.
1960 року, в парусинових сандалях і плащику за 10 рублів, вступила на санітарно-гігієнічний факультет Київського медичного інституту. Жила в гуртожитку. Щоб прохарчуватися й одягтися, нарівні з хлопцями розвантажувала вагони. Познайомилася зі студентами медінституту Миколою Плахотнюком, Ярославом Гевричем, Олесем Сергієнком. В інституті національно свідома молодь організувала неформальний гурток. Лідія ходила в партком, деканат і ректорат, вимагаючи виконання постанови міністра про викладання українською мовою. 1966 р. поставила підпис під вимогою відкритого суду над заарештованим у серпні 1965 р. студентом Я. Гевричем. Щороку 22 травня брала участь у вшануванні пам’яті Т. Шевченка біля його пам’ятника. На літературних вечорах у Клубі творчої молоді познайомилася з Надією Світличною, Аллою Горською, Оксаною Мешко, Галиною Севрук, Людмилою Семикіною, Олесем Шевченком, увійшла в коло шістдесятників. Читала і розповсюджувала серед студентів книжки, які будили національну свідомість, а також літературу самвидаву: “З приводу процесу над Погружальським”, “Інтернаціоналізм чи русифікація”І. Дзюби, “Щоденник” В. Симоненка з віршами, “Лихо з розуму” В. Чорновола. 1962 р. одружилася з сином репресованого Василем Гуком (помер 1971 р.).
1967 року Лідію направили на роботу санітарним лікарем санепідемстанції у м. Скадовськ Херсонської області. І тут відстоювала національні права. Документи писала тільки українською мовою, що було причиною постійних конфліктів з головлікарем.
З початком арештів української інтелігенції 1972 року працівники КГБ за постановою від 8 лютого у якійсь “справі № 42” провели у неї обшук. Вилучили два мішки літератури, зокрема самвидав, зошити з її віршами, записники, вирізки з газет. 18 лютого вилучили навіть твори Леніна з позначенням цитат на захист української мови та прав націй на самовизначення.
Після численних допитів 9 грудня 1972 р. Лідію Ларіонівну заарештували і звинуватили у “зведенні наклепів на радянський державний і суспільний лад”.
На судовому засіданні більшість свідків відмовилася від обвинувальних свідчень. Але Херсонський обласний суд, враховуючи позитивні характеристики, ухвалив вирок: рік ув’язнення у таборі загального режиму. На касаційну скаргу Верховний суд УРСР залишив вирок без змін.
Термін Лідія Гук відбувала в Дніпродзержинську. Зона розташована в улоговині неподалік доменних печей. Жінки дихали металевим пилом, потерпали від тісноти, голоду, холоду, бруду та брутального ставлення персоналу. Особливо дошкуляла вульгарна мова ув’язнених і наглядачів. Працювала на швейному підприємстві, де прасувала білизну. А п’ятирічного сина доглядала мама.
Звільнили Лідію Гук достроково за 2,5 місяці до закінчення терміну ув’язнення, у вересні 1973 р. На роботу її ніде не приймали. Скаржилася прокуророві, їздила в облздороввідділ. Зрештою влаштувалася лікарем-методистом районної лікарні. 1974 р. після клопотання профспілкових зборів Л. Гук узяли на роботу лікарем з комунальної гігієни в санепідемстанцію, де працювала до і після виходу на пенсію. До неї приїздили численні друзі, за що її викликали в КГБ: “Нє прінімайтє врагов, націоналістов!”
1977 р. Лідія Гук з’ясувала, що вирощування рису із застосуванням отрутохімікатів у чеках поблизу курортної зони в Джарилгацькій затоці призвело до забруднення отрутохімікатами і міндобривами морської води, її опріснення, замулення, зникнення бичків, креветок, камбали. Вдалося опублікувати невелику замітку в газеті, яка збурила громадську думку. Унаслідок численних зборів, мітингів 1988 р. разом з однодумцями ініціювала створення екологічного товариства “Джарилгач”. Після численних наукових досліджень і публікацій у пресі, телепередач вирощування рису в Скадовській зоні за існуючою технологією, себто з використанням пестицидів і скидів у затоку, наприкінці 80-х років заборонили.
16 березня 1988 р. Л. Гук звернулася до Верховного Суду УРСР з клопотанням про реабілітацію. Їй відмовили. Тоді звернулася до XIX партконференції. 1989 року Херсонський облсуд скасував свій вирок та постанову Верховного Суду і справу провадженням припинив за відсутністю складу злочину. Лідію Ларіонівну Гук реабілітували.
З перших днів пані Ліда брала активну участь у створенні Народного Руху України. У вересні 1989 р. була делегатом Установчого з’їзду НРУ. Тривалий час очолювала районну організацію, у відставку пішла 2001 р. за станом здоров’я. Створила і очолювала районний осередок Суспільної Служби України, який допомагав пенсіонерам, притулкові для дітей-сиріт при дитячому відділенні районної лікарні, здійснила проект “Добрий самарянин”, відправляла дітей у західні області на різдвяні канікули. Л. Гук організовувала допомогу дітям Чорнобиля, проводила екологічну роботу, добивалася будівництва храму УАПЦ в Скадовську.
Збережімо світлу пам’ять про берегиню нашого духовного і навколишнього середовища Лідію Гук.
