ЗВЕДЕНО З КАМЕНЮ, ЗБЕРЕЖЕНО НА ПАПЕРІ

Наше уявлення про життя минулих епох, про ідеали прекрасного, пріоритети, політичні й соціальні уподобання, навіть мрії людей було б неповним без пам’яток архітектури. Вони надихали живописців і граверів, які знаходили художні засоби, щоб на полотні й папері передати величну красу своїх “моделей”. “Зодчество було великою книгою людства, основною формулою, що виражала людину на всіх стадіях її розвитку як істоти фізичної і духовної”, — зазначив Віктор Гюго.
Міцність каменю, над яким, здається, не має влади навіть час, усе ж відносна. Війни, пожежі, помилки проектувальників, а іноді й зміна смаків, економічне зростання або занепад призводили до суттєвих змін у обрисах будівель і навіть до їхнього знищення. Виставка гравюр XVI—XIX століття “Зведено з каменю — збережено на папері” у Національному музеї мистецтв ім. Богдана та Варвари Ханенків знайомить і з відомими пам’ятками архітектури, що чудово збереглися до нашого часу, і з тими, що значно змінилися або зникли назавжди.

Олена ШОСТАК,
завідувач відділу європейської графіки

Відвідувачі виставки мають змогу побачити перші зображення міських краєвидів у європейській гравюрі. Зробили їх не ті, хто займався станковою графікою або ілюстрував книжки, тобто художники у нашому розумінні, а картографи. У XVI столітті доба Великих географічних відкриттів, мореплавства і світової торгівлі сприяли розвитку географії як науки. Перші збірки мап світу, що отримали назву атласів, було видано у Нідерландах. Особливо популярними були атласи міст як осередків влади, культури і торгівлі. Одним із перших був атлас Франса Хогенберга (1540—1590) “Civitates Orbis Terrarum” (“Атлас міст земного світу”), аркуші з якого представлено на виставці. З погляду сучасної науки це не мапи і топографічні плани, оскільки для їхнього створення використовували не тільки геодезичні зйомки, а й докладні натурні замальовки. Саме місто зображувалося на другому плані, а перший займав пейзаж, у якому обов’язково були присутні фігурки місцевих мешканців у традиційних костюмах. На цих гравюрах можна побачити не тільки місце розташування, а й зовнішній вигляд найзначніших будівель — соборів, ратуш, палаців, монастирів. Аркуші супроводжувалися пояснювальними текстами, які, окрім потрібних відомостей, містили цікаві історичні розповіді й навіть місцеві легенди. Тобто брак топографічної точності компенсували значною інформативністю і певною художністю.
Подібний жанр гравюри існував ще у XVIII столітті, коли мапи з атласу Хогенберга слугували зразками для представника аугсбурзької родини граверів і картографів Габріеля Боденера (1673—1766), чия панорама Гродно представлена на виставці. Історія цієї композиції досить незвична. Гродно, місто у сучасній Білорусі, з середини XIII ст. входило до Великого князівства Литовського. У липні 1567 р. саме тут проходив сейм, що готував Люблінську унію. Тому сюди прибуло посольство російського царя Івана Грозного. У ці часи у місті перебував німецький художник Ганс Адельхаузер, який зробив великий рисунок, що зображував зустріч московських послів із маршалком литовським Воловичем (вищою посадовою особою у Великому князівстві Литовському). Також на рисунку намальовано берег Неману і детальну панораму міста Гродна.
Твір Г. Адельхаузера одразу перевели у гравюру. Цей рисунок став першим зображенням литовського міста у західноєвропейському мистецтві й одним із перших — міста у Східній Європі. Ще досить довго для німців і голландців ці землі були далекими і маловідомими. Тому хоч сама історична подія не мала жодних наслідків, а Гродно змінювалося, цю композицію повторювали у гравюрі багато разів.
Ми можемо роздивитися окремі відомі пам’ятки архітектури Гродна. Так ратуша XV століття позначена написом “Rath Haus”. Ліворуч зображено Борисоглібську церкву (побудована наприкінці XII ст., після пожежі 1184 р. стала головним храмом Гродна). Зображення цікаве ще й тому, що до наших днів споруда повністю не збереглася: у середині XIX ст. через зсув ґрунту частково зруйнувалися стіни. Унікальність церкви пов’язана з поєднанням різних культур на цих землях, вона зберігає риси давньоруської і романської архітектур. Поруч — старовинний замок XI ст., перебудований наприкінці XIV ст. у готичному стилі великим князем литовським Вітовтом.
З XVII століття набуває поширення зображення у гравюрі окремих пам’яток архітектури. Подібні твори широко представлено на виставці в музеї Ханенків. Серед них глибокою поетичністю і унікальною красою вирізняються офорти Джованні Батіста Піранезі (1720—1778). Уважний глядач, зупинившись надовго перед цими величними аркушами, розуміє глибокий зміст, вкладений автором у, здавалося, просто точні зображення тисячолітніх споруд.
Молодий Піранезі прибув з Венеції до Риму тоді, коли розкопки Помпеї і Гекуланума змусили освічених людей Італії звернутися до античності. Виразником ідей генерації, до якої належав художник, став Йоганн Йоахім Вінкельман, людина, що обожнювала античну добу і зовсім не сприймала мистецтва бароко і рококо. Причому вершиною світової культури Вінкельман вважав давньогрецьку класику, все інше для нього було тільки тлом, що підкреслювало неперевершеність творчості Праксителя, Фідія та їхніх сучасників. Ця ідеологія стала основою для розвитку класицизму XVIII століття.
Піранезі, як властиво геніям, захопившись тими пам’ятками, які вражали його сучасників, побачив у них неоднозначний зміст. Так, його притягувала велич минулого і водночас — передчуття занепаду, тобто не класична Греція Вінкельмана, а імператорський Рим, переважно доби занепаду імперії. Більше ніж інші художники, Піранезі відчував величезний проміжок часу, що віддаляв його від античності. Саме цей час накладає відбиток на колись величні споруди, поруч з ними з’являється трохи дивний стафаж. Це не герої давнини, але й, вірогідно, не сучасники майстра; їхні постаті не пов’язані з минулою славою, культурою, військовою доблестю. Біля арки Костянтина просять милостиню жебраки, пасуться кози. Але й сама ця пам’ятка, обрана великим майстром, є свідченням не злету, а вже близького занепаду. Так, її встановили на честь перемоги імператора, втім великої слави імперії вона не додала, оскільки переможеними були не варвари, а свої ж римляни у громадянській війні. Крім того, більшу частину надто пишного скульптурного декору арки було взято з інших зруйнованих споруд.
Але найнезвичніша гравюра зображує храм Вакха — так вважали за часів Піранезі. Річ у тім, що у XVII столітті тут знайшли вівтар, нібито присвячений богу виноробства. Історія цього невеликого храму досить складна. Його власним коштом побудував грецький оратор, софіст, ритор II Герод Аттік. Один із найбагатших людей свого часу (батько його знайшов старовинний скарб), афінянин Герод Аттік переважно мешкав у Римі, де мав маєтки біля Аппієвої дороги. Вражений смертю дружини Аспасії, він у пам’ять про неї побудував кілька архітектурних споруд, зокрема театр в Афінах і храм у Римі, присвячений Церері — богині материнства і шлюбу (адже у них з дружиною було 7 дітей, а померла Аспасія після пологів) і Анні Фаустині — дружині імператора, яку після смерті вшановували як богиню.
Уже у перші століття перемоги християнства цей храм став церквою св. Урбана. До того ж характерний для античної архітектури портик закрили стінами, перетворивши колони на пілястри. Коли дивимося на цю незвичну споруду, з глибокими тріщинами на стінах, рослинами на даху та іншими слідами руйнації, нас охоплює відчуття плину часу, тихий сум за минулим, загиблою великою цивілізацією, що повністю вичерпала свій потенціал, але надала імпульс новому, яке теж завершилось, яке знищив невблаганний час.
Виставка в Музеї Ханенків пізнавальна й поширеними у XVII—XVIII століттях зображеннями церковних інтер’єрів. Подібні твори мають неабияке історичне значення, оскільки у храмах внутрішнє оздоблення зазнавало найбільших змін. Так, на гравюрі Йоганна Ульріха Крауса (1655—1719) ми бачимо інтер’єр церкви Богородиці у Нюрнберзі. 1809 року Нюрнберг відійшов до Баварії, церква стала католицькою. При цьому лютерани зняли й вивезли усі елементи оздоблення, навіть лави, плити підлоги і механічні фігурки з годинника західного фасаду.
Серед цікавинок для небайдужих сучасників — зображення вулиць Нюрнберга наприкінці XVII століття, — їх відтворив з тонким художнім смаком і документальною точністю Йоганн Ульріх Краус (1655—1719), а ще — гравюри за рисунками відомого майстра флорентійської ведути Джузеппе Дзоккі (1711—1761); глядач може дізнатися про долю німецького художника і архітектора доби романтизму Доменіко Квальйо (1787—1837). Адже всі ці гравюри з детальними анотаціями з фондів Національного музею мистецтв імені Богдана та Варвари Ханенків виставлено вперше.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment