ГІРКЕ ВІДЛУННЯ ІМПЕРІЇ

Леонід ПАСТУШЕНКО,
Вінниця

Інтелігенція, вихована
колонізатором, буде ворогом
власного народу.
Джавахарлал Неру

Днями підходить до мене давній приятель — росіянин і з холодним обличчям запитує:
— Чого це ти на нас нападаєш? — і показує одну з моїх публікацій.
Щиро дивуюся, бо ніколи й ніде не виступав проти росіян тільки тому, що вони росіяни. Я все життя вважав і вважаю, що кожна людина має гордитися своєю національністю, бо саме цією неповторністю вона найбільш цікава для інших і найповніше доповнює сімейний портрет людства. А тому переконаний, що зникнення, асиміляція, поглинання меншого етносу дужчим — це все одно, що вбивство, це, якщо хочете, вселенська і непоправна катастрофа. Один з прикладів такого посягання на етнічну неповторність явили нам фашисти, розпочавши шалений етноцид євреїв, другий — показала російсько-радянська імперія жорстоким голодомором в Україні та депортацією невгодних владі народів.
Шкода, але на зорі Незалежності спокушений глобалістами Народний рух України дав згоду на впровадження безнаціонального, тобто безрідного паспорта, що принизливо знівелювало усіх наших громадян. Хіба що крім тих, які мають приховане друге чи й третє громадянство інших держав. Легко ж здогадатися, що за логікою такого прецедента я, опинившись, скажімо, в Туреччині, можу оголосити себе турком. Але це ж уже було: “Тепер я турок, не козак!..” — пригадуєте оту комічну арію з дуету Одарки та Карася? Та хто ж це у нас перетворив серйозну політику на оперетку?
Русифікатори ж саме цього й хотіли: щоб — нагадую! — українці самі стали росіянами. 337 років усіма можливими способами “агітували” нас за це. “Історія поневолення українського народу російським царизмом сповнена численними трагедіями, духовними втратами. На службу своїм імперським планам, виправданню своєї насильницької політики царизм поставив казенну історичну науку, художню літературу, за допомогою яких обґрунтував антинаукові твердження про Київську Русь як “колиску трьох братніх народів”. Істина ж полягає в тому, що Київська Русь — праматір української державності — Запорізької Січі, Гетьманщини, Української Народної Республіки. “А Росія з’явилася на кілька століть пізніше Київської Русі, коли в Суздальській землі виникло войовниче Московське князівство, — писав мій учитель, на жаль, нині покійний професор Вінницького педуніверситету Василь Борщевський. — Ярмом на шию, петлею, з якої не можна було виборсатися, стала для українського народу Переяславська угода. Жахлива тим, що до Московії, абсолютної монархії, було приєднано Україну — першу в Європі демократичну республіку… Побачивши згубні наслідки Переяславської Ради, Хмельницький задумав розірвати договір, але, за однією з історичних версій, “був отруєний московським послом…”
Але Україна, слава Богу, не вмерла, Україна вистояла. І навіть ще у складі СРСР проголосила свій суверенітет. Незалежну Україну визнав весь світ. І першою країною, кому вона простягла свою руку дружби, була Росія. “Жити б та брататься!..”
Аж ні! Молода і нібито (якщо не псевдо!) демократична Росія одразу ж починає вимагати в ООН якихось особливих повноважень “гаранта миру і стабільності на території колишнього Союзу”, тобто знову претендує на звичну ще від царя Олександра жандармську роль, бо інакше — бачите! — вона не може досягти “максимально можливого ступеня інтеграції колишніх союзних республік у всіх галузях їхньої життєдіяльності”. У нових російських політиків почалася стара імперська сверблячка.
Особливо стараються депутати — а надто ж ті, що, як і в нас, самі пограбували та загнали свою країну в тяжку економічну кризу. І щоб якось відвести народний гнів од себе, щоразу клацають зубами, намагаючись відкусити від України то Донбас, то Харків, то Крим, то навіть Керченську протоку з тамтешніми островами. І перед кожними виборами антиукраїнські настрої в російському суспільстві, на жаль, наростають та підігріваються свідомо. Без перебільшення, проти України кинуто відбірні загони шовіністів усіх кольорів політичного спектра, які не тільки національної графи у паспорті, а й самої української національності не визнають. Безглуздий, але провокативний почин у цьому зробив якийсь доктор філософії Є. Андрющенко (чи не яничар?): “Украинцы — эта атветвление русскава народа — и толька!” Народу, якого до ХІІІ ст. взагалі не було.
А йому в унісон заспівали й недолугі поети:

Как осеннее дерево,
ты, Россия, стоишь, —
Облетела листва —
наши младшие братья… — відверто тужить за імперією І. Савельєв.
Не дай Боже нікому такого брата! Бо он Б. Сиротін уже не просто сумує за нашою “дружною сім’єю”, а з графоманською наївністю прозоро погрожує:

На земле моей распри и ссоры,
Созывает волчица волчат.
И, бросая свирепые взоры,
Нам с окраин народы кричат…
А ведь было положено волку
В стародавние дикие дни
Брать дитятей
зубами за холку,
Коли вдруг разбредутся они.
Отак, “демократично” — за карк зубами і назад у “єдину і неподільну!”
Оце і є той “брат”, якого і під стіл пускати не можна.
Однак це, наголошую, не стосується окремих росіян як людей, окремих сімей, навіть міжособових та міжколективних взаємин. Страшні для України не росіяни як люди, хоч і чимало серед них затятих легіонерів імперії, — страшна для нашої незалежності саме російська держава з її імперськими структурами і традиціями, з її політичними постулатами та розумінням своєї ролі у світі як якогось Месії чи так званого “третього Риму”, бо цей міф про якусь виняткову її роль (а отже, особливі, нічим, жодними законами не обмежені права!) і є тим небезпечним паростком, з якого обов’язково відродиться (і вже відроджується!) імперська агресія, навіть якщо її кордони звузяться і до колишньої Московії.
Будь-який уважний історик не може не помічати, що всі загарбання, всі агресії на землі починалися спершу із посягань духовних, з анексії права на якусь неординарну місію. Маючи на увазі ще СРСР, китайці назвали це гегемонізмом. Може, й так. Після пролетаріату та його авангарду сьогодні в гегемони рвуться уже демократи і ліберали — вся олігархічна мафія, яка, за словами Ельдара Рязанова, “не сіє, не жне й не будує”, зате гордує своїм новим суспільним ладом.
І дуже прикро, навіть страшно, коли такої небезпеки не бачать чи не хочуть, чи, на жаль, не можуть ще побачити люди, які через заклади освіти та засоби масової інформації формують і свідомість, і почуття, і мораль нашого молодого покоління.
Тисячу разів має рацію Ліна Костенко: раби рабів — це гірше, ніж раби! Однак усі мають знати чи додуматись, чи здогадатися, чи хоч би припустити як імовірність, що навіть якби результати референдуму 1 грудня 1991 року були негативними, то Україна все одно стала б незалежною. Бо тоді наше суспільство було б розколоте на два непримиренні політичні табори, що неминуче призвело б до громадянської, а саме — національно-визвольної війни, яка за масштабами перевершила югославську трагедію, проте і на її руїнах постала б незалежна наша держава. Самостійна Україна просто історично визріла. І інстинкт підказав народові правильний вибір. І кривава чаша його, на щастя, минула. Той же, хто із затятістю самогубця закликає волевиявлення народу змінити, бо подорожчала ковбаса і висох бензобак у його автомобілі, якраз і кличе до братовбивства та крові.
Час усім збагнути: скуштувавши навіть такої злиденної Незалежності, Україна вже ніколи не схоче нового імперського рабства. Та якби хто склав мартиролог українців, згноєних у петербурзьких болотах, на Соловках, у шахтах Печори, в сибірській тайзі і тундрі та пустелях Середньої Азії — людство вжахнулося б більше, ніж від усіх звірств фашизму. То скільки ще міг український народ жити на такій каторзі? Придивімося до всіх національних держав — навіть найбідніші з них не просяться, щоб їх хтось загарбав чи приєднав. Така думка може з’явитися сьогодні тільки у божевільній голові.
Важко зараз нам усім. Дуже важко. І з вини наших лідерів і без їхньої вини. Але все переживе, все перебуде Україна. І нічим її вже ні злякати, ні залякати — ні руйнацією, ні голодом, ні холодом, ні війною, ні окупацією. Через ці тортури вона вже пройшла в братських імперських обіймах. Був час і на роздуми, і на вагання, і на правильний вибір. Як і інші народи світу, Україна остаточно вибрала Свободу і Незалежність. Тож “нехай мовчать Америки й Росії…”, як писав Василь Симоненко.
І не треба накликати на свою голову нового лиха — ні українцям, ні росіянам, ні полякам, ні євреям, ні молдаванам, — нікому, хто живе в нашій державі. Не треба чіпати її незалежності, бо коли у збурених масах прокинеться страшний, відчайний крик “Україна або смерть!”, спинити той ураган братовбивства не зможе ніхто.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment