У кожного народу є пам’ятки, значення яких воістину безцінне, бо вони втілюють неповторну ідентичність народу, своєрідність його культурного образу, невмирущість культурної пам’яті. Саме такою культовою пам’яткою для України стало Пересопницьке Євангеліє, на якому на вірність народу присягають президенти нашої держави. 29 серпня 2011 року в селі Пересопниця на Рівненщині — батьківщині української Першокниги — відбудеться широкомасштабне відзначення 450-річчя з часу створення унікальної реліквії. Отже, про знане і потаємне, пов’язане з фоліантом, про його невичерпну енергію та одухотвореність…
Євген ЦИМБАЛЮК,
Рівненська обл.
БЛАГОСЛОВЕННЯ
КНЯГИНІ ЗАСЛАВСЬКОЇ
Коли йдеться про зародження Пересопницького Євангелія, то з цим перекладом (точніше, одним із перших українських перекладів канонічного тексту четвероєвангелія) пов’язують імена двох творців: переписувача Михайла Василієвича зі Сянока, що на Лемківщині, та архімандрита Пересопницького монастиря Григорія.
Але своєрідним наріжним каменем у фундаменті з’яви Пересопницького Євангелія є Анастасія Гольшанська-Дубровицька з княжого роду. Ставши ігуменею Параскевою монастиря в Ізяславі, вона опікувалась одухотворенням святої обителі саме через друковане та переписне слово.
Добре володіючи церковнослов’янською мовою, княгиня Заславська розуміла, що церковна та розмовна лексика дуже відрізняються між собою, і старослов’янську мову, якою читали Святе Письмо під час служби Божої, не завжди могли зрозуміти прості люди. Отож і вирішено було перекласти Євангеліє живою народною мовою.
Цей сміливий, реформаторський задум суперечив тодішнім консервативним канонам, які стояли на захисті непорушності й незмінності того, що створювалося віками. Ігуменя Параскева благословила цю справу. Таким чином робота над перекладом Євангелія (а про це мріяв не один сподвижник, зокрема й князі Острозькі), саме з ініціативи ігумені Параскеви почала давати результат — поволі (слово за словом) Святе Письмо набувало національного колориту.
Пересопницьке Євангеліє творилося з 1556 до 1561 року. Протягом цього часу ігуменя слідкувала за роботою перекладачів. Але чи дочекалася вона своєї заповітної мрії в завершеному вигляді? Відповісти на це запитання важко, бо завершення роботи над майбутнім раритетом і час смерті ігумені Параскеви позначені 1561 роком.
АРХІМАНДРИТ І ПИСЕЦЬ
За свідченням, яке залишилося на сторінках Пересопницького Євангелія, можна зробити висновок про те, що над його перекладом і переписуванням працювало щонайменше двоє людей: пересопницький архімандрит Григорій і писець Михайло Василієвич. У післяслові — щирість Михайла Василієвича, який усвідомлював, що за канонами не можна змінювати євангельський текст, але його можна коментувати. Відтак автор дозволяє собі вільний коментар — про сам текст, про роботу над переписом і, звичайно, про всіх причетних до створення Пересопницького Євангелія. Зокрема й про свою місію — викласти святі істини на пергаменті “чистим і красивим” письмом.
Таким чином згадана місія у Михайла Василієвича вийшла насамперед виконавчо-послушницькою. Натомість у згадках про іншого автора Пересопницького Євангелія — ченця Григорія, архімандрита Пересопницького монастиря — переписувач возносить своєму напарникові по книжній справі вдивовижу величальне слово. Відтак можна зробити висновок, що о. Григорій — своєрідний керманич проекту.
ВІД ДВІРЦЯ —
ДО ПЕРЕСОПНИЦІ
Пересопницьке Євангеліє писали у двох місцях — селах Двірець і Пересопниця, які колись належали різним князям, а потім поріднились у межах Великої Волині; нині ж є територіальною складовою відповідно Хмельницької та Рівненської областей.
Зокрема за архівними даними, перші перекладені слова Святого Письма лягли на пергамент у Двірецькому Свято-Троїцькому монастирі. Сталося це 15 серпня 1556 року в день Успіння Богородиці.
Загалом у Двірецькому Свято-Троїцькому монастирі було відтворено 155 пергаментних сторінок безцінної духовної та історичної пам’ятки загальною кількістю 482 аркуші. На цих сторінках укарбувались Євангеліє від Матвія і перша половина тексту Євангелія від Марка. Згодом роботу припинили і перенесли до Пересопниці, де в монастирі при церкві Різдва Богородиці довершилося в переписному вигляді Євангеліє від Марка, завершені Євангелія від Луки та Іоана, Післямова до пам’ятки і Місяцеслов.
ЄВАНГЕЛІЄ
В ПЕРГАМЕНТІ
Й ОКСАМИТІ
Леся Українка одягнула вогонь в одежу слова, таке завдання поставили перед собою засновники і творці Пересопницького Євангелія. Щоправда, їм належало одягати саме слово у вишуканий і традиційний для середньовіччя матеріал. Коли ж процес було завершено, і святу книгу поставили на терези, то з’ясувалося, що, попри її безцінну духовну вагу, вага фізична становить 9 кілограмів 300 грамів. Насамперед за рахунок основи, на якій писали Євангеліє. Це пергамент, тобто вичинена шкіра молодих ягнят або телят. На створення Пересопницького Євангелія (а це — 482 аркуші розміром 38 на 24 сантиметри) використано шкіру цілої отари овець.
Щодо чорнила, то його виготовляли самі ченці за кількома рецептами, ось один із них: “Дрібно стовкти чорнильні горішки і просіяти їх через сито, потім полити кислим і прісним медом і змішати з вишневим клеєм, у розчин опустити 12 залізних пластинок і поставити посудину в тепло. Тричі в день помішувати і проціджувати”.
Якою була оправа Пересопницького Євангелія у первісному вигляді? Шкіряною чи оксамитовою? На дубових чи березових дощечках? Інкрустована коштовними каменями і сріблом чи ні? Точна відповідь на ці запитання вже навряд чи знайдеться, бо обкладинка Пересопницького Євангелія змінювалася у зв’язку із загальною тенденцією — церковні книги були в постійному користуванні, тому швидко зношувалися і потребували оновлення.
Варіант обкладинки єдиного примірника, що зберігся донині й перебуває в Інституті рукопису Національної бібліотеки України імені В. Вернадського, за висновком дослідників, датується початком ХVIІІ століття. Виготовили тодішню оправу на замовлення гетьмана Івана Мазепи, який 1701 року подарував рукописну книгу Переяславському кафедральному собору. Палітурна кришка має оксамитовий покривний матеріал і дорогоцінний оклад.
ЧЕРЕЗ ТЕРНИ —
КРІЗЬ ВІКИ
Пересопницьке Євангеліє саме оповідає про свою долю. Тривалий час книга перебувала у Пересопниці в монастирській обителі, вважалася коштовністю, якою не тільки пишалися, а й повсякчас користувалися під час служби Божої. Далі, до 1701 року, книга згадується лише раз у переписі монастирського інвентарю.
Фактично із 1701 року починається друге життя української Першокниги, коли гетьман Іван Мазепа, який натрапив на її слід, передає Євангеліє в дар Переяславському єпископському престолу; розпоряджається надати книзі “нового обличчя”, оскільки палітурка стала вельми неприглядною. Для цього використали “модний” на той час зелений оксамит.
Уже у ХІХ столітті у життєпис книги історія вписала ще одне величне пошанування — в особі геніального українського поета і художника Тараса Шевченка, коли він за дорученням Київської археографічної комісії перебував у Переяславі, де оглядав тамтешні старожитності. Серед тих шедеврів, які було описано в археографічному звіті, почесне місце посіло Пересопницьке Євангеліє.
Коли ж українська церква остаточно підпала під відання російського синоду, Євангеліє вийшло із Богослужбового ужитку та було передане до бібліотеки Переяславської семінарії. Саме в бібліотеці на нього натрапив Осип Максимович Бодянський, відомий археограф і славіст, який закінчив філологічний факультет Московського університету, навчався у Полтавській семінарії. Ця знахідка датована 1831 роком.
У 60-ті роки ХІХ століття семінарію з Переяслава перевели до Полтави, і туди разом із іншими старожитностями помандрувало й Пересопницьке Євангеліє. Потім його шлях проліг із Полтави до Петербурга, і повернулося воно до бібліотеки Полтавської духовної семінарії 1887 року.
Під час Другої світової війни книгу евакуювали до Уфи. Коли закінчилося воєнне лихоліття, Першокнига знову повернулася в Україну — до Києва. Спочатку зберігалась у фондах музею-заповідника Києво-Печерської лаври, а 24 грудня 1948 року її передали в Центральну наукову бібліотеку (тепер — Національна бібліотека України ім. В. І. Вернадського), присвоївши інвентарний номер 15552.
“ПРИСЯГАЮ
НА ВІРНІСТЬ УКРАЇНІ!”
“Я, волею народу вибраний Президентом України, вступаючи на цю високу посаду, урочисто присягаю на вірність Україні…”
Щоразу, коли ці величні слова звучать із уст новообраного Президента України, його рука лягає на Пересопницьке Євангеліє. Уперше це сталося 5 грудня 1991 року, коли присягу приймав Леонід Кравчук. Щоправда, за кілька днів до цієї історичної дати ні очільник новоствореної держави, ні загалом Україна ще не знали, перед чим засвідчуватиметься президентська вірність.
Згадує академік Микола Жулинський, очевидець та безпосередній учасник здобуття Україною незалежності: “За декілька днів до інавгурації Президента до мене зателефонував письменник Роман Лубківський і повідомив, що народні депутати “ламають голови”, на чому має приймати присягу Леонід Кравчук… Я з першого слова зрозумів, що Роман Лубківський чекає від мене підказки, і моя відповідь не забарилася. Без вагань порадив узяти у Центральній науковій бібліотеці Академії наук України одну з найбільших святинь нашого народу — Пересопницьке Євангеліє. Його історія мені була добре знайомою; не раз бував у самій Пересопниці. А ще українська Першокнига гарно “в’язалася” з Леонідом Кравчуком географічно — рівненським походженням і родовідним корінням (Пересопниця розташована за декілька десятків кілометрів від Великого Житина, де народився Леонід Кравчук). Тоді, відповідаючи Романові Лубківському, зловив себе й на іншій думці: Леонід Кравчук як відомий радянський атеїст, недавній високий компартійний функціонер не міг присягати так, як, скажімо, президенти США, — на родинній Біблії. Та й не відомо, чи зберігалася в родині Леоніда Кравчука така сімейна реліквія. Я вважав, що певною мірою було б символічним, якби саме на Пересопницькому Євангелії присягали наші президенти, бо ця українська Першокнига засвідчувала поривання народу читати Святе письмо рідною мовою… Опісля ми — група письменників, депутатів — поїхали у Центральну наукову бібліотеку Академії наук України на оглядини єдиного примірника Першокниги, що дійшов із XVI століття і мав досить пристойний вигляд. Отож рішення виявилося однозначним, — якщо вже присягати українському президентові на святій книзі, то тільки на Пересопницькому Євангелії як національній святині. Затим народні депутати України, поети Роман Лубківський і Дмитро Павличко привезли цю видатну пам’ятку української культури та історії до Верховної Ради України, і вона виконала свою історичну місію — на ній стали присягати українські президенти”.
