Constanta

Наталка ПОКЛАД

* * *
Колись це були вожді —
кипіло довкола ідеями…
…………………………
Обліплені привілеями,
пливуть, як бульки по воді.

* * *
Усе в нас вийшло навпаки:
не ті ми прийняли сигнали,
не там поставили гачки,
коли голосували.
Не ті вродили в нас жита
і вибуяла доля,
історія в нас теж не та,
не ті верхи-роздолля.
Не той акцент, не той баланс,
не ті пісні рельєфу…
Не той народ сьогодні в нас,
що треба еМеВеФу.

* * *
Ти знов переорана до основ,
аж стогне кривава попруга…
Героїв народжує не любов —
героїв народжує туга.
* * *
Дорога до щастя,
дорога до волі —
на ній вистачає каміння та ям.
Обряд відшліфований,
руки некволі…
Хто буде жертовним ягням?

ВеснЯна клЯтьба журавлЯ

Купити в селі
невеличку хатину й козу
і слухати землю,
і жити, і вірші писати,
й потовчену душу неквапом
сільським лікувати,
вже майже покірно сприймаючи
лічби зозуль.

Ходити у гості, де поруч —
велике й дрібне,
де чарка розв’яже язик
і освітить глибини,
де у зашкарублому
серці сирітка-дитина
озветься під пісню і раптом тихенько сплакне…

Ось енциклопедії доль,
що не вийдуть у світ,
вік аркуші їхні від будня
до будня гортає,
а перегорнувши, горбочок
землі насипає —
як зможуть, то діти й онуки
догледять той слід.
Десь дуже далеко нуртують
вокзали й міста,
і пристрасті рвуться, й нові
визрівають афери, —
й приносять газети рядки
про суди та центнери
й про те, що епоха нова —
не така вже проста.

А верби все вище до неба —
ось-ось доростуть,
шовковиця рясно вродила,
горіх дав пагіння.
Вже осінь — в дорозі.
Вже треба —
про ріллі й насіння,
бо це — наше нині і завтра,
бо це — наша суть.

Ми світ не змінили, не зрушили навіть його,
ми тільки зв’язали
нитки поколінь,
щоб не рвались
і, може, одне ще — без фальші
ридали й сміялись,
коли нас палив чи гукав
предковічний вогонь.

І, може, почули,
як ласки благає земля,
як в ній виколихує
зрада новітні Помпеї…
Як тяжко людині,
що вже відчахнулась від неї,
в собі не стоптати
весняну клятьбу журавля.

* * *
Душе, науку прийми.
Душе, в цім часі тривожному
ще з однієї зими
вийдемо ми переможцями.
Хай буде зим цих до ста –
в праці, із радістю й вірою,
і всепрощенні вуста
перед дорогою білою…

* * *
Через ріку — аби луна…
І я — фантом, і ти — мана.
І неприкайності печать, —
а зорі бачать — і мовчать.

Через ріку — через життя;
те, що пішло, — без вороття…
Та є ще нині, завтра є,
душа у нім гніздечко в’є.

* * *
Сум утрат, здибань яса,
почуттів дзвінкі розкати…
Те, що пишуть небеса,
людям важко переграти.
Ми підкоримось тому,
що написано звисока, —
і прониже світло тьму,
хоч яка вона глибока…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment