А знайшовши його слід, відкрили для себе не тільки родинну сув’язь (для одного сотенний УПА “Вихор” — дідусь, для іншого — батько), а й незвичну й водночас заповзяту причетність німецького бойового офіцера Романа Карловича Кернтопфа до національно-визвольної боротьби за волю України.
Євген ЦИМБАЛЮК,
Рівненська обл.
Йдеться про 28-річного Фаб’єна Джуеза із Франції та 64-річного Дмитра Годуна із села Новомиколаївка на Херсонщині. Вони донедавна нічого не знали один про одного, як і не відали того, що Роман Карлович Кернтопф, сотенний УПА “Вихор”, який загинув 1947 року і якому в селі Головин Костопільського району, що на Рівненщині, споруджено пам’ятник, — їхній спільний предок. Наразі доля родинно звела Джуезів із Годунами, і першою ластівкою у цьому несподіваному й цілком випадковому родичанні стала спільна поїздка на ті рівненські терени, де німецький вояка свідомо зробив відчайдушний крок — перейшов на бік УПА.
А породичатися французам та українцям, знайти родовідну спільність допоміг Інтернет. Саме в Інтернеті Фаб’єн Джуез, лісівник за професією та історик за покликанням, несподівано натрапив на публікацію про “незаконнонародженого”, тобто про Дмитра Годуна, якому мама, колишня партизанська зв’язкова, перед самісінькою смертю відкрила таємницю: його батьком є сотенний “Вихор” із німецьким прізвищем Кернтопф.
Фаб’єну Джуезу прізвище Кернтопф було добре знайомим, адже його бабуся Лідія — із Кернтопфів, і в неї був брат Роман, 1913 року народження, який під час Другої світової війни пішов на фронт і зник безвісти. Відтак народився здогад — чи це не один і той самий Кернтопф? Подальший “вихід” на Годунів, листування з ними, а згодом і приїзд в Україну Фаб’єна остаточно підтвердив факт, що для француза сотенний УПА “Вихор” — дідусь (як брат бабусі), для українця — батько, а між собою Дмитро Годун і Фаб’єн Джуез — дядько та племінник.
— Моя бабця Лідія, яка виїхала з України разом з усім сімейством Кернтопфів за кордон 1939 року, навчила мене української мови, — розповідає француз. — Вона, слава Богу, досі жива, часто згадує про Україну, про село Берестовець на Рівненщині, де мешкала, а ось відвідати рідний край уже, на жаль, не може — здоров’я не дозволяє. Знаю: коли привезу із Берестовця пригорщу рідної землі, яку вона наказувала обов’язково взяти, буде бабця над нею і плакати, і радіти. А ще втішиться її серце від того, що знайшовся слід Романа, що пам’ять про брата шанують в Україні і що йому навіть пам’ятник поставили.
Ще щемливішою постає розповідь Дмитра Годуна, який на основі прожитого та пережитого написав історичну повість “Незаконнонароджений”.
— У дитинстві я часто набридав матері одним і тим самим питанням — хто мій батько, чому його немає з нами, чому хлопці називають мене байстрюком? — зізнається Дмитро Годун. — А вона, плачучи, щоразу відповідала: “Підростеш, розповім. А зараз про це не розпитуй. Знай лише: твій батько загинув на війні. Зміняться часи — колись, можливо, довідаєшся про нього більше…” Життя йшло — я закінчив восьмирічку в селі Губків Березнівського району, куди мама переїхала, вийшовши заміж. Після військової служби доля закинула мене на Херсонщину. Там, у Скадовському сільгосптехнікумі, опанував спеціальність “агрономія”. Нині мешкаю у селі Миколаївка Херсонської області. Отож хоч би де я був, повсякчас хотілося дізнатися правду про батька, і ось, коли мама відчула, що хвороба взяла її у міцні лабети, для неї, по суті, настав момент істини. Вона сама вирішила відкрити таємницю. Щовечора майже тиждень розповідала мені про воєнний і повоєнний час: як була зв’язковою УПА під псевдо “Ніна”, як виконувала завдання, як коригувала повстанські дії, як неодноразово рятувалася від смерті, як узимку, вже на останньому місяці вагітності, доставляла грипс до криївки і посеред лісу в неї почалися перейми, як на крик про допомогу відгукнулися люди, що випадково опинилися у лісі, прийняли пологи… Усе повідане настільки вразило мене, що я “по гарячих слідах” почав нотувати мамині спогади. Невдовзі вони вилилися у мемуарну повість, яку я назвав “Незаконнонароджений”. Назвав тим словом, яким часто “шпигали” мене у дитинстві. У цій повісті я не став нічого вигадувати, усе — як повідала мама. Про батька фактів виявилося не так уже й багато. Мама, в яку він закохався, не знала навіть його справжнього імені. Для неї він — сотенний “Вихор”. Познайомилися вони у маминої тітки на хуторі, де було “явочне” місце. Потім десяток разів перетиналися їхні шляхи-дороги під час повстанських діянь. Останнього разу — у криївці, куди зв’язкова принесла грипс і де зізналася “Вихору”, що у них буде дитина. Тоді повстанець вельми зрадів, сподівався відправити кохану в безпечне місце… Його останніми словами були: “Бережи себе і бережи нашу дитину!” Чому останніми — бо “Вихор” пішов на завдання і не повернувся, загинув у бою.
Довідавшись від матері про батька, Дмитро Годун вдався до активних пошуків його життєвих слідів. Але відразу натрапив на складність. З’ясувалося, що тільки на рівненсько-волинських теренах повстанців під псевдо “Вихор” було майже два десятки.
— Хоч би куди я писав, хоч би до яких архівів звертався, — зізнається Дмитро Годун, — але ніяк не знаходив “прив’язки” до мами. Особливо чимало таких відгуків отримав після кількох публікацій у пресі під назвою “Мого батька звали Вихор”. Отримав і фотографії “вихорів”, але щоразу, коли я показував світлину мамі, вона лише знизувала плечима: “Ні, не він”. І раптом (тут я завдячую рівненському досліднику історії Ростиславу Ягничу) до моїх рук потрапила світлина, побачивши яку мама ледь не зомліла. Так — вона з першого погляду впізнала свого “Вихора”. Відтоді я достеменно знав, кого саме маю шукати. У цих пошуках мені чимало допоміг Михайло Колодій із Костопільського району, який, до того ж, став ініціатором спорудження пам’ятника на могилі сотенного “Вихора”. Ось так я довідався про рідного батька. Отже, тепер сумніву немає — ним був Роман Карлович Кернтопф (Завірюха). Чому Завірюха? Бо він хоч і мав німецьке прізвище, але за національністю не був німцем. Його батько — українець, офіцер петлюрівської армії Завірюха. Коли Завірюха загинув, мати “Вихора” Анна, моя бабця, вийшла заміж за німецького колоніста, і той усиновив Романа. Перед Другою світовою війною сім’я виїхала у Німеччину. Там Роман пройшов вишкіл і повернувся в Україну як німецький офіцер з армією-завойовницею. Але, потрапивши в рідні з дитинства краї, зробив відчайдушний крок: дезертирував з чужої йому армії і влився у лави УПА. Тоді ж повстанець і познайомився з дівчиною-зв’язковою, яку покохав і від якої чекав сина. Але не дочекався… Очевидці розповідають, що “Вихор” був безстрашним воякою. Він брав участь у боях і проти фашистів, і проти енкаведистів. За його участю відбулося і визволення кар’єру у Берестовці, і знищення колони машин з німецькими вояками на дорозі з Глатової на Берестовець, і повернення награбованого німцями у селі Іваничі… А загинув “Вихор” у бою з “яструбками”. Енкаведисти уже мертве його тіло завезли у село Головин, хотіли закопати без відправи, без хреста. Але друзям повстанця вдалося викрасти тіло і поховати його з християнською пошаною. Згодом з почестями перепоховали “Вихора” у Головині. На могилі сотника, а також на місці бою постав пам’ятник борцям за волю України. Це місце для мене — священне. А нині стало священним і для Фаб’єна Джуеза, який приїхав сюди, аби вклонитися світлій пам’яті свого предка. Прикметно також, що кровна любов до України проявилася і у Фаб’єна. Українські терени його настільки привабили історією, природою, красою, що француз хоче до нас переїхати.
