ЯК ІШЛИ, А КУДИ ПРИЙШЛИ?

Павло СВИЩ,
м. Бахмач Чернігівської обл.

Я зустрів незалежність 15-річним юнаком. Що зміни будуть, це розуміли всі. Спочатку з’явився дефіцит на всі товари, потім вони зникли зовсім. Школярам зошити видавали по талонах. Батьків брат увесь час турбувався, як йому написати листа, коли в його сім’ї немає школярів. А я заспокоював, мовляв, залюбки дам папірець для листа, адже тоді мобільних телефонів ще не було. А потім — знецінення радянських вкладів, яких досі не повернули, хоча то чесно зароблені гроші, не так як зараз. Потім виконали заповіт Лєніна: “Землю селянам — заводи робітникам”. Понадавали сертифікатів, ваучерів, а пояснювати, що з ними робити, не було кому, тому їх продавали за копійки. Не дай Боже, те саме буде із землею.
З’являються скоробагатьки, які прихвачують землі, часто й заповідні, будують маєтки, мурують замки. Знову-таки, не зрозуміло й понині — за які кошти. А в цей час прості люди бідніють, щоб вижити, їдуть на заробітки до Росії, на Захід. У повсякденне життя входить кравчучка — “двоє коліс і ручка”. До речі, вона й сьогодні популярна. Страшенне безробіття змушує їхати торгувати чим заманеться і куди заманеться, переважно до Польщі й Москви.
Були й приємні моменти. Свобода слова, слава Богу, і сьогодні можна скористатися нею.
Перше знайомство зі свободою слова та вільним висловленням думок у мене пов’язане з розповіддю сестри про Голодомор 1932—1933 рр., про жахи якого їм розповіла вчителька.
Також нам уперше запропонували вступати до комсомолу за бажанням. Я відмовився, бо дуже не хотілося поповнювати лави тих, хто був колись причетний до жахів голоду й репресій.
Але головне знайомство з Незалежністю я пов’язую з гастролями аматорського колективу бандуристів і співаків, які відбулися в районі за сприяння Івана Степановича Плюща. Один із таких концертів пройшов в актовому залі школи, де я навчався. Ми організували колективу гостинну зустріч. Адже ведучий перед початком концерту розповідав про Незалежність — це було у травні 1991 року. Ми, учні 8-А, з ініціативи мого однокласника Андрія Плюща (родича того-таки Івана Степановича) розпочали виготовлення жовто-блакитних прапорців. Кожен приніс кольоровий папір, ми вистругали палички і наробили маленьких прапорців, якими махали під час концерту. Організаторам концерту це так сподобалося, що вони вручили школі жовто-блакитний прапор під бурхливі оплески школярів. Як зараз пам’ятаю, в залі лунали такі тривалі овації, що деякі вчителі почали нас заспокоювати. Прапор вручили директорові школи. Директор тримав його у себе в кабінеті до дня проголошення Незалежності.
Відтоді минуло двадцять років. Багато чого змінилося, не їздять із гастролями вже такі колективи, перед черговими виборами привозять “папсових артістов”, які “разгаварівают і пают только па рускі”. А тому й маємо те, що маємо. Дуже хочеться, щоб Господь почув нас, українців, але, знову ж таки: чути нас лише “па рускі”, мовляв, українська молитва не канонічна, а шкода, бо вірилося і ще віриться у справді незалежний народ і Україну.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment