РІДНА МОВА — НЕВМИРУЩА!

Любомира ГАВРИЛІВ,
поетеса, член Національної спілки журналістів України,
Івано-Франківськ

Дякувати Богу і визначним провідникам нації, які поклали життя за нашу мову, культуру, за волю України, за її невмирущість!
Мова держави України! Яка вона дорога нам, українцям! Вона вистояла, вона боролася та бореться, на жаль, уже у своїй незалежній державі: ще мусить захищатися, бо наші “брати” ревно протягом століть та й зараз не складають зброї на її вбивство, асиміляцію. Але вони забули прописну істину: мова кожного народу — голос душі, а душу не так легко вбити! Наші супротивники добре усвідомлюють, що боротьба за мову — це боротьба за державу, за Україну. На жаль, не всі це розуміють і піддаються на агітацію наших “доброзичливців”, які доводять, що всі ми з одного роду-племені, всі ми — слов’яни, тому не має значення, якою мовою розмовляти. Полемізуючи з такими людьми, я завжди запитую: якщо ми такі рідні, то чому протягом століть, і за царизму, і за комуністичного “раю”, намагалися знищити українську мову в самій її основі? Якщо вам усе одно, якою мовою спілкуватися, то чому б вам всім не розмовляти українською, адже це мова Т. Шевченка, І. Франка, Лесі Українки та багатьох діячів культури світового рівня? На мої запитання відповіді немає, а якщо є, то з шовіністичними нотками.
ЛІНГВОЦИД — мововбивство — свідоме, цілеспрямоване нищення мови народів, націй. Поневолювачі добре усвідомлюють: зникне мова — не буде держави України. Загарбники, захопивши, поневоливши інший народ, намагалися всіма засобами вбити свідомість його генетичної пам’яті: відвертим геноцидом, асиміляцією, манкуртизацією, закамуфльованим “уболіванням” за розвій інших народів. Це на деякий час вдавалося, але душа знедоленого люду — втрата, яка болить. І коли настає слушна хвилина, спалахує яскравим, обпікаючим полум’ям помсти. Після всіх тих тяжких випробувань наш народ зумів вистояти, зберегти яскравість і самобутність мови, багатогранність культури всіх етносів, величність української пісні, духовність, віру в Бога. Ці чесноти допомагали нам виживати в усі часи лихоліття, ми набули імунітет, який рано чи пізно приводить до видужування.
Нарешті ми живемо у своїй державі, зі своїми законами (правда, не завжди вони добрі для народу), нас чимраз більше пізнає світ, ми мандруємо іншими країнами. Але боляче визнавати, що українці віддають свої знання, силу, молодість на розвиток і добробут чужих країн. Час нашим можновладцям повернутися обличчям до свого народу й дати можливість працювати в своїй державі, для своїх дітей і прийдешніх поколінь.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment