ДЕШЕВИЙ ЕКСПОРТНИЙ ТОВАР?

img_1548Майже кожен із виступів на V Всесвітньому форумі українців, особливо представників четвертої хвилі, крик зболених душ, яких турбують не лише їхні власні проблеми як представників трудової еміграції, а й те, що відбувається на їхній Батьківщині. Внесок української діаспори в економіку, культуру й політичну підтримку держави заслуговує найвищої оцінки. Але, на жаль, від держави вона майже нічого не має. Про це — виступ одного із мільйонів наших співвітчизників.

Павло САДОХА,
Португалія

За даними різних джерел, численність українських громадян, що нині перебувають за межами України задля покращення матеріального становища або, нерідко, і виживання, коливається в межах від 4 до 7 млн осіб, з яких понад 1,5 млн перебувають у країнах Європейського Союзу.
Глобальний процес трудової міграції не є виключно феноменом України, хоча за кількістю трудових мігрантів Україна посідає серед європейських країн провідне місце.
Нам, так званим “трудовим мігрантам”, що називають своєю Батьківщиною Україну, а себе українцями, хотілося б з’ясувати: чи для Уряду та Парламенту України ми є експортним товаром, на виробництво якого хоча й витрачалися кошти (освіта, медичне обслуговування), але на який вже можна не виділяти кошти на “обслуговування”, через нератифікацію cоціальних угод з країнами реципієнтами, неврахування інтересів трудових мігрантів у податковому, пенсійному, митному та виборчому законодавствах?
Експортний товар, який за минулий рік тільки системами грошових переказів перевів у економіку України близько 6 млрд доларів, а за різними оцінками експертів Світового банку та НБУ щорічні суми реальних грошових вливань в економіку країни з боку емігрантів можуть становити понад 25 млрд доларів, що майже вдвічі перевищує очікувану суму допомоги від МВФ, яку не тільки потрібно віддавати, а й виконати непопулярні законодавчі зміни до бюджету країни.
Але головне питання — чи ці інвестиції допомагають розбудовувати Незалежну Україну, змінюючи соціальну інфраструктуру та створюючи робочі місця, від чого загалом залежить і доля трудових мігрантів та їхнього повернення на Батьківщину? Чи жертовна робота українських жінок в Італії, Греції та інших країнах, розлучених зі своїми дітьми для оплати їхнього навчання. Своєю працею ми не тільки часто замінюємо соціальні інституції в Україні, фактично оплачуючи пенсії своїм рідним, а й здебільшого за власні кошти популяризуємо українську культуру у світі, утверджуючи позитивний імідж українця-мігранта, якого на Батьківщині часто принизливо таврують словом “заробітчанин”. Ми відкриваємо Європі Україну, про яку донедавна понад 90 відсотків мешканців ЄС взагалі навіть і не чули; знали тільки, що існує “Рашн, Руссо”, тобто все те, що утверджувалося і формувалося як історичний і політичний світогляд у Москві.
За десять років української трудової міграції в Португалії українці від безмовних нелегалів, переслідуваних своїми ж кримінальними бригадами, стали (за визначенням Вищого Комісара у справах міжкультурного діалогу при Кабінеті Міністрів Португалії) зразком інтеграції у всі сфери економічного і культурного життя Португалії з низьким рівнем кримінальних випадків і соціального навантаження. Через наше об’єднання у Світовому і Європейському конгресах українців з іншими громадськими організаціями європейських країн знаємо, що так само українці зарекомендували себе і в інших країнах Європи.
Але, живучи у демократичних країнах, ми переконуємося, що імідж нації залежить не тільки від працелюбності її представників, а й від правової стабільності, передбачуваності, прагнення до демократії та соціальної справедливості уряду країни, звідки вони родом.
А як можна пропонувати португальцям інвестувати в Україну свій капітал, якщо укладена попереднім урядом України в липні 2009 року соціальна угода між Україною і Португалією, яка за короткий час була ратифікована Португальським парламентом, загубилась у тенетах теперішнього українського уряду, і без якої вже багато непрацездатних українських громадян опинилися за межею виживання. Така ситуація і в інших країнах.
Навчіть, як заохотити португальського туриста відвідати Україну, якщо перетнути Західну Європу до Батьківщини для українського мігранта є менш проблемним, ніж бути відразу приниженим на кордоні рідної держави? Як нам не просити громадянства країни, де ми проживаємо, якщо консульство просто може припинити видавати своїм громадянам закордонні паспорти й видавати їх тільки тим громадянам, які працюють за контрактом (Постанова КМ №559 від 07.07.2010 р). Решта категорій, які:
— офіційно займаються індивідуальною трудовою діяльністю;
— перебувають на обліку в центрах зайнятості й отримують субсидії з безробіття;
— є засновниками малого бізнесу;
— їм необхідно їхати в Україну обмінювати паспорт.
Або без пояснень збільшити розмір оплати консульських послуг, не покращуючи при цьому умов роботи консульських працівників, які нерідко змушені працювати в позаробочий час через великий обсяг роботи? Як пояснювати португальцям, які цікавляться нашою історією, що Україна — незалежна держава, якщо після багаторічної ініціативи української громади з виконання Закону України про Голодомор 1932—1933 років як Геноциду проти українського народу, 5 міст Португалії визнали це формулювання на законодавчому рівні, а до річниці Голодомору МЗС України поширило звернення, яке швидше можна сприйняти як дружнє привітання до російського колеги, ніж біль за жертвами свого народу?
А як нам пояснити світовому товариству, та й самим собі, чому на офіційному сайті Посольства України в Португалії з’явився перелік громадських організацій — вихідців із країн СНД у Португалії, в яких українці становлять переважну більшість, керівники яких є активними членами координаційної ради російських співвітчизників і значаться на сайті Фонду “Русскій мір”. Типовими заходами, що проводять ці організації, є, наприклад, “Дни славянской письменности и культуры”.
Яку Україну ми з такими організаціями маємо пропагувати світові? З ностальгією за радянським режимом? Чи новим, “славянскім”, де для української мови знову виділено місце у списку — діалекти? Хочу окремо сказати, що нас, українців, які за викликом долі опинилися за межами України, дуже хвилює і засмучує розгул україноненависницької (українофобської) політики, що часто виходить із парламентських засідань, із керівних кабінетів деяких обласних адміністрацій і мерій обласних міст. Що нам відповідати на листи і дзвінки від наших співвітчизників з України, які масово почали до нас звертатися за останній рік? Наприклад: “Шановні друзі! Допоможіть, будь ласка, виїхати у Португалію. Терпіти вже не можна. Особливо на сході України. Тут, як ви знаєте, винищують усе українське та те, що ми називаємо європейським. З повагою, Олексій. Харків”.
Якої мови й культури прагне український уряд, якщо на 70 відсотків українське телебачення, яке можуть дивитися емігранти, є російськомовним, а газети, що видають у Португалії, не тільки враховують суто російськомовну аудиторію, а й промосковські за змістом? Без комплексної державної допомоги не під силу самостійно забезпечити інформаційний простір, що дуже важливо для стримання швидкої асиміляції українських мігрантів. Та й взагалі ми порушуємо питання: чи українська влада зацікавлена в підтримці національної свідомості українців, що є невід’ємною і натуральною складовою самоідентифікації кожного мешканця країн Євросоюзу?
Ми бачимо ініціативу і дякуємо окремим інституціям, фондам, обласним і міським радам в Україні за небайдужість до наших проблем. За їхню підтримку, за прагнення не втрачати зв’язки і допомогу в забезпеченні підручниками для українських суботніх шкіл. За допомогу в проведенні заходів як, наприклад, “Дні українського кіно в Лісабоні” або концертів до Дня Незалежності України.
Та й загальна державна політика України після демократичних змін 2004 року була відчутно спрямована на підтримку зв’язків із закордонними українцями, на заохочення українських громадян повертатися додому. І справді, в цей період багато із нас почали повертатися в Україну для інвестування зароблених грошей і життя на Батьківщині.
Також відчутними були для української громади в європейських країнах євроінтеграційні прагнення України. В зв’язку з цим і змінювалося ставлення до українських мігрантів.
Тому ще раз хочемо звернутися до теперішніх керівників нашої держави з питанням — ким є українські трудові мігранти для українського уряду: товаром, зрадниками чи тими, хто допомагає розбудовувати Українську державу?

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment