НАРІЖНИЙ КАМІНЬ НЕЗАЛЕЖНОСТІ

Гуманітарна секція V Всесвітнього форуму, що відбувалася в Українському домі, зібрала чи не найбільше учасників. Відкриваючи роботу зібрання, народний депутат України, член президії УВКР, голова ВУТ “Просвіта” Павло Мовчан відзначив, що проблеми, які розглядатимуться, стосуються не лише мови й культури, а й української історії, церкви, кіно, здоров’я нації й екології, преси й телебачення, книговидавничої й музейно-архівної справи і всього того, що формує духовну ауру нації.
На тлі 20-річчя нашої Незалежності сьогодні стає очевидним, що головні проблеми незалежної України лежать у площині формування особистості, її духовності. Свого часу ще Григорій Сковорода навчав, що треба насамперед виховувати людину.
Список промовців готувався заздалегідь, за кілька місяців. Але тих, хто прагнув донести своє слово, висловити свою думку, думку від імені громади чи організації з тої чи тої проблеми, було дуже багато. Тому передати на газетній шпальті весь спектр висловленого неможливо. Але з найголовнішим читачі мають змогу ознайомитись і долучитися до співучасті в роботі української спільноти.

Іван Ющук, голова Київського міського об’єднання “Просвіта”, основні проблеми сьогодення бачить у нашому колоніальному минулому: “Понад 300 років (!) Україна була колонією з колоніальним керівництвом. З 1991 р. і донині воно залишається при владі, методично втілюючи мету Москви — прищепити українцям комплекс національної неповноцінності, відкинути нас на задвірки історії. І все це нам треба враховувати у роботі”.
Промовець проаналізував юридично-правові порушення влади щодо українства. Це насамперед ігнорування ст. 10 і 11 чинної Конституції України й офіційне тлумачення ст. 10 Конституційним Судом України. Крім цього фальсифікується суть Хартії регіональних мов і мов національних меншин від перекладу її назви і до її призначення — захист місцевих або малопоширених мов. Такою насправді є назва цієї Хартії. Отож вона не має стосунку до російської як мови колишніх колонізаторів і колоністів, насильно накинутої Україні. І. Ющук нагадав про масове відновлення шкіл із російською мовою викладання непропорційно до кількості осіб російської нацменшини. І натомість закривають українськомовні школи. Не краща ситуація й у вишах, де викладають переважно російською. Ігнорування державної мови ми бачимо в кіно-, теле- і радіоефірі. Таким чином і Декларація про державний суверенітет України, яку ухвалено 1990 р., досі не виконується.

Олександр Пономарів, доктор філологічних наук, заступник голови ВУТ “Просвіта”, виголосив доповідь на тему “Українська мова в лещатах русского міра”. Він одразу охарактеризував владу, яка ось уже другий рік керує Україною, як антиукраїнську. “Це вона відразу показала, як тільки чинний президент прийшов на Печерські пагорби. Перші промови, з якими він та найближчі люди з його оточення звернулися до українського народу, були російські. Навіть Ганна Герман говорила ламаною російською мовою. Жоден із українських патріархів не благословляв пана Януковича на президентство. Його поблагословив вельми сумнівної святості московський верховний піп, який тепер часто під різними приводами та без приводів приїздить в Україну, аби безборонно творити тут “русскій мір”. Якщо раніше українські церкви різних конфесій почали доходити порозуміння на шляху об’єднання в єдину помісну церкву, то Кирило Ґундяєв досить швидко поставив на місце главу так званої Української Православної Церкви Московського Патріархату Володимира, який тепер майже ніколи не звертається до парафіян українською мовою…
Якщо раніше по-антиукраїнському налаштовані (а в Партії регіонів таких переважна більшість) депутати Верховної Ради та інших рад ділили Україну лише на словах, то тепер президентські кадри всіх рівнів перейшли до діла. Не хотілося б ще раз згадувати про міністра освіти й науки, бо проти нього хто тільки не виступав, але його антиукраїнська діяльність переходить усі межі й не припиняється. Навіть у Радянській Україні посаду міністра освіти й науки не обіймав україноненависник. Обмежусь характеристикою, яку дав йому відомий політик і громадський діяч, шеф-редактор польської “Газети виборчої” Адам Міхнік: “Узяти, приміром, книгу міністра освіти Табачника, яку я купив у Москві. Що можна подумати про Україну як державу, коли чинний міністр може дозволити собі таку книгу, яка палає ненавистю до власної країни? Якби її автором був поляк, можна припустити, що він сказився від ненависті до українського народу”.
Та хіба тільки Табачник? Міністри, депутати, урядовці різних рівнів януковичівського набору нехтують українською мовою у своїх офіційних і неофіційних виступах. Якщо раніше, наприклад, на першому каналі національного радіо всі без винятку інтерв’ю були українською мовою, то тепер багато хто з гостей студії намагається будь-що перейти на російську мову, точніше, на її український територіальний варіант. Про телебачення вже й говорити не варто… Наші керманичі на сході та півдні все роблять для того, щоб українці забули, якої вони нації і вважали себе росіянами. А керманичів цих призначив президент. Тож і претензії насамперед до нього.
Найбільше шкодять відродженню української мови твердження про те, що Україна є начебто полікультурною, багатонаціональною державою, з якою, мов із писаною торбою, носяться місцеві діячі різних рівнів. Ці твердження суперечать статті 2 Конституції України, за якою Україна є унітарною державою, і сучасним етнодемографічним реаліям. Адже майже 80 відсотків населення України становлять етнічні українці, які компактно розселені на всій своїй території. Через різні причини одні наші земляки зденаціоналізовані більше, інші менше. Але всі українці прагнуть повернутися до своєї рідної української мови.
Якщо Україна хоче належати до кола цивілізованих держав, то вона, забезпечуючи мовні права всіх своїх громадян, повинна дбати насамперед про утвердження й престиж єдиної державної української мови. Президент мусить нарешті усвідомити, що відродити українську мову на її споконвічній землі можна лише тоді, коли урядовцями й міністрами будуть високоосвічені кваліфіковані інтелектуали-патріоти, а українофобам та холуям колишньої метрополії взагалі не місце в українському політикумі”.

Любомир Пиріг, доктор медичних наук, нагадав, що за визначенням ВООЗ, “Здоров’я — це стан фізичного, духовного і соціального благополуччя, а не лише відсутність хвороб і фізичних вад”. За 20 років нас стало менше на 6 млн. Прогноз на 2030 рік — 39 млн. Це, звичайно, залежатиме не лише від економіки, духовного стану, а й від стану системи охорони здоров’я. Спікер Верховної Ради в “Голосі України” за квітень 2011 р. сказав: “Україна нагадує людину, з якої вийняли душу і мізки”. А те, що медичний працівник отримує за свою працю менше, ніж двірник чи вантажник, напевно знають усі. Може, тому нинішній Президент України в своєму Посланні Верховній Раді мусив зізнатися, що “сучасний стан охорони здоров’я в Україні характеризується як кризовий”.
Нам треба пам’ятати, що медики мають найтісніші контакти з пацієнтами, як і вчителі. Тому важливе значення має, якою мовою вони спілкуються з людьми. ВУЛТ 1992 р. провело анкетування лікарів і науковців із приводу мови. З’ясувалося, що на сході України лікарі-практики негативно висловилися щодо дерусифікації медицини (37 %), науковці (36 %). На заході, що неможлива дерусифікація, — медики (0,2 %), науковці (4,7 %)”. Аналізуючи мову періодики (200 медичних журналів), конференцій, симпозіумів, професор відзначив певні зрушення на краще. Активізації роботи потребує й Світова федерація медичних товариств, у якій беруть участь представники українства з Болгарії, Канади, Росії, США та інших країн. На жаль, нема їх з Австралії, Чехії. Варто попрацювати, щоб у товариствах цих країн були створені відповідні секції.

Микола Біляшівський, пам’яткоохоронець: “Популяризація знань з історії творить нашу повсякденну свідомість, а згодом визначає і правильний цивілізаційний вибір на майбутнє цілого народу. А без належної праці архівів, бібліотек і музеїв правильного вибору не буде! Досі засекречено багато історичних архівних документів. У наш час знищено цілі музейні експозиції, як-от: постійна експозиція Музею історії міста Києва, унікальна в масштабах держави експозиція українського одягу в Переяславі, історичний інтер’єр Музею Тараса Шевченка в Каневі, створеного В. Кричевським та П. Костирком. Спалено експонати у музеях народної архітектури у Києві й Переяславі. Волають до нашого сумління грабунок (!) Центрального історичного архіву України у Львові та загибель 100 000 (!!!) історичних документів (чи не всієї писаної історії Поділля) у пожежі архіву в Кам’янці-Подільському, які стались за часів незалежності. У столиці за 20 років державної незалежності не збудовано жодної музейної споруди. Досі не має свого дому в Києві дитя Декларації про державний суверенітет України — Музей культурної спадщини Чорнобильської зони, зібраний самовідданим колективом працівників МНС України на чолі з Р. А. Омеляшком. Нині його вивозять на хутір Редьки у приміщення посеред лісу. Сьогодні всі національні музеї столиці мають проблеми: чи то з землею, чи то з приміщеннями. А якщо громадяни не мають належного доступу до скарбів культури, то про яке осмислення історії ми говоримо?”

Кирило Стеценко, професор КНУК, звернувся до стратегічних засад інформаційної політики в Україні.
Узагалі-то стратегія — мистецтво управління цілями, що з військової справи перейшло в політику. “Яка наша мета як нації, який сенс, заради чого ми існуємо?” — запитуємо себе. Двадцять років тому Україна вкотре здобула омріяну незалежність. Сотні років тому люди знали, що то — наша мрія. Але проблеми почалися наступного дня, коли наша держава стала незалежною. Ми думали, що здобудемо незалежність, і питання “для чого?” саме собою вирішиться. Але нинішній світ дуже динамічний, жорстокий, конкурентний.
Кожен народ мусить збагнути причину свого існування. В основі його лежить місія. У кожного вона своя у цьому світі. Іншими словами: національна ідея виражається через місію. І культура відповідає за усвідомлення цієї місії. Власне кажучи, стратегія — це пошук сенсу існування української нації і створення механізмів, які б дозволяли її здійснювати. Це глобальна, хоча й амбітна мета. Якщо вона не буде амбітною, не буде енергії, щоб витримувати конкуренцію інших націй, народів і змін, які відбуваються у світі.
Однак наш політикум, держуправлінці таких запитань собі не ставлять. Янукович на гуманітарній Раді звернувся до нашої інтелігенції з твердженням, мовляв, гуманітарної стратегії у нас ніколи не було. У чомусь можна згодитися, бо справжня гуманітарна стратегія розходиться з тим, що ми спостерігаємо в політиці уряду Януковича у цій сфері. Україна слухняно, під диктовку, виконує російські стратегічні плани. За Кучми було те саме. Це результат неукраїнських сил при владі.
Нині перед нашими інтелектуально-духовними лідерами стоїть три завдання: вироблення нової стратегії завтрашнього дня; проблема справжньої (не псевдо!) еліти, економічна залежність якої не дозволяє нації рухатися вперед; виховати національно-патріотичну, професійну управлінську еліту. Бо люди, які нами правлять, не є спадкоємцями української ідеї.

Василь Клічак, директор Видавничого центру “Просвіта” вдався до порівняння: якщо 30 років тому в Києві було 100 книгарень, то тепер — 10—15. Однак плакатись не варто. Про становище нашої книговидавничої справи Іван Дзюба в “Нагнітанні мороку” написав досить промовисто. У нас збільшилася кількість назв книг, що виходять, але катастрофічно зменшилися наклади. Є чимало цікавих. Наприклад, стали бестселерами книги Ліни Костенко й Василя Шкляра, які привернули увагу навіть іноземних читачів. Українська книга отримує високі рейтинги. Читач відчув, що українська література є, і це добра література. Вона набуває інших рис. Шкода лише, що державна закупівля в бібліотеки як така в державі шкутильгає. Напевно, варто згадати про ті методи роботи, які властиві були в ХХ ст. “Просвіті” в Галичині.

Микола Жулинський, академік НАН України, директор Інституту літератури, нагадав про парламентські слухання 2010 року “Стратегія гуманітарної політики України”. Їхнім ініціатором був Павло Мовчан. Тому він запропонував резолюцію, ухвалену тоді на слуханнях, поставити в основу роботи секції. Бо за цей час нічого не змінилося, висловлені тоді пропозиції не почули ні Президент, ні Уряд України.
Академік зазначив, що був причетним до гуманітарної політики ще з 1992 року. “І коли нещодавно Президент України Янукович заявив, ніби нам потрібна нова концепція гуманітарного розвитку, то скажу: її розробляли ще 1993 року. І жоден уряд, жоден президент не схвалив жодного проекту концепції гуманітарного розвитку. Тому наша мета сьогодні — максимально добиватися того, щоб Концепцію було схвалено. Її розробила НАН України і знову передала Президентові Віктору Януковичу, в Уряд. Поки що жодної реакції. Можуть бути пропозиції, можуть бути різні думки, але Концепція є, і вона вкрай нам потрібна, але ця влада її не хоче. Вона переслідує мету, про яку говорив народний депутат І. Заєць, — про так званий новий проект Конституції України”.
Мультикультурна різноманітність, яка нав’язується Україні, на Заході, зокрема в Німеччині, Франції, Британії тощо, змушує задуматись і говорити про національну державу. Ми повинні будувати національну державу на національних цінностях і пріоритетах. І тому питання мови, освіти, історичної пам’яті і, головне, національної ідентичності мусить бути головним, визначальним у політиці кожного президента й кожного уряду. Сьогодні цього немає.
Нині йде активне розмивання культурно-інформаційного простору. Сьогодні вживлюється в свідомість наших громадян російськомовна національна ідентичність, і проводиться вона цілеспрямовано. Це політика “русского міра”, вона має далекоглядні плани — поширити російську ідентичність на території, які належали до Радянського Союзу. І Україна, можливо, найбільше загрожена з усіх колишніх республік. Наш інформаційний простір фактично окупований, не кажучи вже про освітній простір. “Не думайте, — щиро зізнався Жулинський, — що нинішній міністр освіти — випадкова постать. Це цілком продумана цілеспрямована політика, яку провадить Москва і на яку зголосилося наше керівництво. Він не випадково став віце-прем’єр-міністром. У розмові з тодішнім президентом Леонідом Кучмою я запитав: як ви могли цю людину рекомендувати на таку посаду? Він відповів: я не хочу сваритися з Росією!”

Євстратій (Зоря), владика Української Православної Церкви КП, передавши благословення Патріарха Філарета, відзначив, що ми ніби приречені ходити по колу, щоразу, з року в рік, від зібрання до зібрання. Ми обговорюємо одні й ті самі питання, порушуємо одні й ті самі проблеми. “Здається, — зробив висновок він, — що ми розуміємо проблеми, вміємо про них говорити. Але коли доходить справа до роботи, то виникають великі проблеми. І я думаю, що якраз приклад Української Церкви, Церкви Київського Патріархату, це один із прикладів відповіді на виклики, які ставить нам сучасність. Бо наша Церква починала навіть не з нуля, а з мінуса. Розпочинала 1992 року в умовах розпорошеності, розпаду, внутрішніх сварок, зовнішньої постійної атаки.
Наполеглива праця у центрі предстоятеля Філарета, і на місцях єпископів, духовенства за несприятливих умов, байдужості державної влади і тиску ззовні все одно дала очікувані результати”.
Тому помісна Українська Церква — це приклад того, як активною, наполегливою, чесною роботою можна давати відповідь на виклики. “І тому, — закінчив він, — треба позитивніше, світліше дивитися в майбутнє, не плакатися над Україною, над тяжкою долею, а працювати. Працюймо, шукаймо позитивних, гарних прикладів. Є майбутнє в української держави, української нації і нашого гуманітарного розвитку. І з Божою допомогою переможемо всі виклики!”

Володимир Скляр, кандидат історичних наук (м. Харків), зупинився на статистиці етномовної структури населення. Бо спекуляції “друзів” на них не мають нічого спільного з картиною, що показують переписи населення. Він спинився на двох міфах, які втовкли в голови мільйонам українців. Міф перший: про 130 етносів та поліетнічну Україну. Другий міф: про традиційну двомовність і позитивне значення двомовності для українців.
“Україна з погляду європейської держави не поліетнічна, а навпаки, моноетнічна. Чому так? В Україні 77,8 % населення — українці. Це по-перше. По-друге, важливий показник — територіальна присутність. Із 490 районів України в 468-ми українці становлять абсолютну більшість населення. Тобто територіально ми домінуємо в 95 %. Етнічні меншини, які опинилися на нашій території, більшість із них є мігрантами у першому поколінні, або їхніми нащадками, що опинилися на теренах України в результаті якраз перебування у складі СРСР.
В Україні наприкінці ХІХ століття було три великі меншини: поляки, євреї і росіяни. Зараз в Україні лише одна етнічна меншина — росіяни. Якщо 1926 року їх було 3 мільйони в Україні, то в 1989 р. — 11,7 млн. На терени України спеціально завозили росіян, а за межі України виселяли українців. Де найбільше українців, показав перепис 1989 р. — там, де Макар телят не пас: Мурманська, Магаданська області, Комі АССР, Ханти-Мансійський округ. Це свідчення того, що відбувалася не зміна, а заміна українського населення на неукраїнське.
До речі, в ХVІІ ст. росіян в Україні фактично не було. Богдан Хмельницький вів переговори з московськими послами через товмача, бо російська мова українцям була малозрозуміла. У ХVІІІ ст. їх було всього 40 тис., переважно чиновники, військові. На початку ХІХ ст. — 300 тис., а в кінці ХІХ — 2 млн. Так відбувалося просто заселення росіян. Крім того, виселених українців у другому поколінні, хоч би де вони опинилися — у Казахстані, Білорусі чи в Росії записують уже росіянами. Але росіяни в Україні не те що не зазнавали природно-етнічної асиміляції як національна меншина, а навіть не інтегрувалися.
Ще один парадокс: етнічна меншина завжди двомовна й інтегрується до більшості етнічної. Так-от, серед росіян за переписом 2001 року 41 % — емігранти в першому поколінні, які ніколи не вчили ні української мови, ні української історії. А коли подивитися географічно, то в 19 областях серед росіян переважають мігранти в першому поколінні, для яких Україна чужа і навіки залишиться чужою.
Тепер щодо 130 етносів. Сюди входять 68 представників вихідців із Російської Федерації, зокрема так звані реліктові етноси. Ну хто такі юкагіри, чуванці або етнографічні групи євреїв, яких менше десятка осіб. Більше сотні, 114 етносів, із них становлять 0,37 % населення України. Навіть у Криму, у двох районах українці становлять більшість.
Щодо двомовності. Двомовність — ознака етнічної меншини. Українець у Польщі знає крім рідної польську, в Росії — російську, в Італії — італійську. А росіяни в Україні? Це називається відрижкою імперської величі. Але похмілля рано чи пізно мусить настати!”

Дмитро Степовик, професор, богослов, був чи не найоптимістичнішим. Зокрема він сказав: “Час і історія надали нам можливість показати себе борцями. І коли ми сьогодні ллємо сльози, що вибороли не те, на що чекали, то ми орієнтуємо себе на поразку. Насправді час, який випав на нашу долю — і сивочолих, і молодих, це щасливий час боротьби. Якщо хто із вас читав твори українських письменників і богословів ХVI—ХVІІ ст., то дуже часто зустрічав там слово “оспалий”, тобто той, хто щойно прокинувся од сну. Тогочасне населення справді було таким. І це одна  з причин, чому ми не вибороли своєї державності, коли на те нам був даний шанс, зокрема в XVII ст.
Для переходу суспільства від рабовласницького ладу Римської імперії до феодалізму знадобилося три з половиною століття. І тільки у VI—VII ст. сформувалася система, що явила світові найкультурніший світ! Перехід до ринкової, капіталістичної системи зайняв понад століття. І коли ми від свого колоніального минулого хочемо за 20 років доскочити до неба, то англійське прислів’я щодо цього радить: “Якщо не можеш до щастя піднятися на ліфті, піднімайся сходами”. Отже, історія дала нам можливість досягнути свого апогею, піднімаючись сходами.
Гарантією нашого майбутнього є не стільки президенти, як сам Господь Бог. Мусимо бути впевненими у цьому. Наші дві Церкви державницькі, Київського Патріархату і греко-католицька, зробили багато для розвитку української мови. 99 % нашої ідентичності становить знання рідної мови. Хоч би ким ми були, але якщо любимо, розвиваємо, плекаємо її, ми налаштовані на перемогу. За 20 років незалежності України двічі перекладено Біблію українською мовою, причому великими накладами. УБТ за роки незалежності видало 8 млн книг українською мовою. УПЦ КП видала, під колосальним тиском, 2 млн книг! Друзі, скажіть: коли це ще православ’я говорило до українського народу його рідною мовою?
Наш уряд то є церква і не дивуймося, що робиться на Печерських пагорбах. Ми не відділені від Росії як Бразилія від Португалії, своєї матірної метрополії. Ворог, лютий ворог у нас — сусід, і він завжди залишиться ворогом і завжди оскалюватиме зуби на нас. Ми повинні працювати в екстремальних умовах боротьби. А перемагає той, хто бореться. Не будьмо оспалими, і тоді ми скажемо словами Тараса Шевченка: “Вона знову оживає, і сміється знову”!

Петро Кононенко, директор Інституту українознавства, не випадково навів сумну статистику: “67 відсотків випускників шкіл хотіли б працювати за кордоном. Понад 60 — не мають ідеалів. Усе це на тлі не кращих змін в освіті. Про її очільника, Табачника, вже скільки говорено-переговорено, що він не може бути міністром. Але його руйнівні експерименти над школярами, студентами й викладачами тривають.
На словах (для піару) все ніби чудово: проект вищої школи ухвалили. Треба його розвивати. Бо насамперед завдяки вихованню, освіті формуються ідеали розвитку суспільства, розвитку держави, нації. Але освітянські чиновники забули(?!), що все те треба розвивати ще в сім’ї, дитсадках, школах — це фундамент. Тому потрібна не лише концепція національного виховання, а й удосконалення навчального процесу. Треба готувати українську свідому, патріотичну інтелігенцію. А за умов, коли українська мова вилучається, а російська впроваджується в усіх ланках освіти й державного життя, цього не досягти”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment