НА ЧЕСТЬ БУДИТЕЛЯ ГАЛИЦЬКОЇ РУСІ

Іван Лисий

Серед видань, присвячених 200-річному ювілеєві Маркіяна Шашкевича, привертає увагу праця відомого дослідника спадщини о. Маркіяна, співголови Шашкевичівської комісії Василя Гориня “Перепоховання Маркіяна Шашкевича”, що вийшла недавно у Львові. Зосередивши увагу головним чином на вшануванні пам’яті славетного галичанина, автор зумів продемонструвати широкому українському читачеві загальнонаціональний масштаб постаті “галицького Бояна”, неоціненну культурну вагу його літературного і громадського чину. Зміст книжки підтверджує цитовану тут думку посла О. Барвінського про те, що Шашкевич “воскресив Галицьку Русь до нового життя духовного”.
Василь Горинь давно і плідно працює в шашкевичезнавстві. Він — один із ініціаторів і редакторів наукового збірника “Шашкевичіана” (6 випусків), а також низки видань у серії “Бібліотека Шашкевичіани”. У ній опублікована й рецензована книжка, де автор стисло й доступно резюмує результати своїх багаторічних досліджень.
У першій частині знаходимо відтворення головних віх короткого, але дуже тернистого життєвого і творчого шляху поета. Автор опирається тут на Франкові оцінки звершеного Шашкевичем та його побратимами з “Руської трійці” Іваном Вагилевичем і Яковом Головацьким. А Франко бачив у Шашкевичеві предтечу відродження духовного єства народу. В. Горинь, широко користуючись маловідомими друками з тогочасної західноукраїнської періодики, архівними матеріалами, з’ясовує, як відбувалося становлення культу Шашкевича — поруч із культом Шевченка — в Галичині, як вшановувала пам’ять видатного земляка галицька громада у другій половині ХХ ст. Не часто, але дуже доречно цитує вражаючі рядки поезій Будителя.
У другому розділі книжки автор крок за кроком простежує, як визрівав намір спорудити пам’ятник М. Шашкевичеві й перенести його тлінні останки із чужого гробівця у глухому тоді селі Новосілки Ліські на Личаківський цвинтар у Львові. Ініціаторами перепоховання стали львівські студентські гуртки. За справу взялися галицькі культурно-освітні осередки, передовсім кам’янецька філія товариства “Просвіта”, а згодом і Головний Відділ товариства. Спеціальний комітет із поховання очолив тодішній голова “Просвіти” проф. Омелян Огоновський. До складу комітету увійшли представники Наукового товариства ім. Т. Шевченка, “Бесіди”, “Бояна”, “Зорі”, Педагогічного товариства й інших культурницьких товариств. В. Горинь із прикрістю констатує, що тодішні очільники більшості таких осередків піддавали остракізмові Івана Франка й не запросили його до складу комітету.
Перепоховання призначили на традиційний поминальний день 1 листопада 1893 року, приурочивши його до 50-ліття від дня смерті Шашкевича і до відзначення 25-річчя “Просвіти”. На заклик комітету відгукнулася вся свідома галицька громадськість. Участь у церемонії заповів славетний оперний співак Олександр Мишуга. Соломія Крушельницька телеграмою з Італії приєдналася до учасників урочистостей. Від імені наддніпрянських українців подав голос Олександр Кониський, який висловив вдячність Шашкевичу “за те насіння, що посіяв він на ниві відродження нашого письменництва і національного розвитку в Галичині”.
Наступні три розділи детально (іноді, може, надто детально, якщо зважити на численні перелічування учасників подій) відтворюють самі урочистості. Спочатку — за місцем поховання поета 31 жовтня 1893 р. Вони зібрали дуже широку громаду, як висловився один із сучасників, “духовних дітей Маркіяна” з усіх усюд — інтелігенцію, духовенство, селян, учнівську і студентську молодь. У цій частині книжки читач знайде фрагменти промов, що їх виголошували учасники дійства. “Не час спочивати, — закликав один із них, — не хвиля час марнувати, бо великі жнива, а женців мала горстка”. Ця думка-заклик зберігає актуальність на всіх стадіях українського самоусвідомлення…
Далі — опис урочистого перезахоронення Шашкевича у Львові. Через його тональність, а ще більше через тексти промов чільних представників галицької громадськості, проникнутих глибокою шаною до поета і вірою в єдність русько-української спільноти, авторові вдається передати атмосферу того багатолюдного здвигу, домінуючі смислові акценти урочистості. Широко цитуються листи й телеграми, що надійшли з різних регіонів України, а також із Польщі, Чехії, Австрії та Італії. Духовний ефект маніфестації В. Горинь передає місткою афористичною фразою: “Галичани йшли на Личаківський цвинтар русинами, а поверталися із цвинтаря українцями” (с. 58).
Не обійшов автор увагою і контроверсійних моментів урочистостей, зокрема протестів І. Франка, М. Павлика та радикальної молоді проти урядових утисків українства, а також проти духовної цензури, що на 20 років затримала знайомство галичан з “Русалкою Дністровою”; адже вона для Франка була “маніфестом нового народного напряму літературного”.
Останній, шостий розділ книжки розповідає про вшанування пам’яті Шашкевича в Україні ХХ і поч. ХХІ ст. Передусім тут ідеться про 100-річчя поета, до якого на Білій горі спорудили величний пам’ятник, спроектований архітектором Олександром Лушпинським. В. Горинь наголошує, що шашкевичівські святкування тривали постійно — і в часи окупації, і в підсовєтські роки, і завжди спричиняли патріотичне піднесення громади, спонукали галичан “підніматися до джерел своєї українськості” (с. 91). Автор сподівається, що й цьогорічне відзначення 200-річчя галицького Будителя стане спонукою до духовного єднання українців.
У книжці відчувався брак паралелей із перепохованням Т. Шевченка на Чернечій горі, хоча ритуали цих перезахоронень багато в чому збігаються. До цих паралелей автор вдається у стислому “Післяслові”. Він констатує, що галичани взорувалися на ритуалі Шевченкового перепоховання, що пам’ятник на Білій горі — своєрідне відлуння пам’ятника на Чернечій (тепер — Тарасовій).
У дуже приватному, сказати б ліричному, заключному розділі В. Горинь ще раз продемонстрував, що не побоюється контроверсій: в елегійний тон міркувань раптом жорстким контрастом вривається цитована тут “неювілейна”, а головне — несправедлива думка М. Євшана про те, ніби Шашкевич залишився безповоротно в минулому. Наш автор не полемізує з Євшаном, а просто демонструє, як глибоко можуть помилятися навіть люди високого інтелекту, коли вони нехтують культурною традицією, зрікаються її.
У додатках до праці знаходимо багато цікавого й потрібного. Це добірка присвячених М. Шашкевичеві поезій Б. Лепкого, Л. Полтави, В. Симоненка, Р. Лубківського, П. Шкраб’юка, І. Калинця, Б. Стельмаха і Р. Кудлика. Вірші двох останніх навіяні вражаючою картиною Романа Безпалківа “Шлях Шашкевича”. Її кольорова репродукція — на обкладинці книжки і є промовистим елементом традиційного, але естетично переконливого дизайну видання.
Авторський текст добре документований. Тут виступи славетних діячів на шашкевичівських урочистостях, ювілейні листи й телеграми (адже йдеться про вшанування пам’яті), відозви, друки з тодішньої періодики, архівні документи тощо. Крім того, в додатках — блок передруків із газети “Діло” кінця ХІХ століття, що мають стосунок до перепоховання Шашкевича. Шкода тільки, що дещо з видрукуваного тут повторює вже цитоване в основних розділах книжки. До речі, повторюється в книжці і деяка не особливо важлива інформація; наприклад, на с. 38 і 43 повідомлення про перенесення церкви Преображення Господнього, у якій правив о. Маркіян, з Новосілки до сусідніх Прилбич.
Досить широко представлений у додатках і візуальний ряд — портрети і світлини, репродукції автографів поета і оголошень про його перепоховання чи першої шпальти “Діла” з відповідним повідомленням. Є тут перелік ілюстрацій і список праць автора про Шашкевича.
Усе у книжці — від кольору набору і до гарнітури, від структурування змісту і до образного вирішення обкладинки — детально продумано. Все підпорядковане тому, щоб фігура Будителя постала в ореолі слави і заслуженого пошанівку. Книжка Василя Гориня, віриться, знайде вдячного читача.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment