ОГОНЬ ВЕЛИКОЇ ЛЮБОВІ

Кажуть, що Незалежність дарована українцям Богом. Хай так, але дана за ту незнищенну віру, титанічну працю і силу любові до рідного народу й землі нашої багатьох поколінь. Про одного із покоління другої половини ХІХ ст., Олександра Кониського, згадала (не держава і не політики!) київська громадськість. 175-річчя його скромно, але щиро й тепло вшанували виставкою, що відкрилася в історико-меморіальному музеї Михайла Грушевського. А перед тим священики УПЦ Київського Патріархату відслужили панахиду на Байковому кладовищі, на могилі великого українця.

Микола ЦИМБАЛЮК

МОЛИТВА ЗА УКРАЇНУ
Виставка має назву “Боже великий, єдиний! Русь-Україну храни…” Ці слова з урочистого гімну-молитви багато хто вперше почув двадцять років тому. 1885 р. її було написано для дитячого хору. Це свідчення того, що автор уже тоді глибоко усвідомлював роль виховання побожного ставлення дитини до рідного. Нині молитву після богослужіння виконують у наших православних церквах різних конфесій. Але й сьогодні лиш одиниці можуть назвати її автора — Олександра Кониського. Дивного тут мало — спопеляюча душі ланцюгова реакція малоросійства триває. Діагноз тому не лише ставлення нинішньої влади до української мови, історії, поваги до власного народу.
Уже в наш час, 1990 року, видавництво “Наукова думка” в серії “Бібліотека української літератури” видало томик Кониського. Туди увійшла якась дещиця його прози й поетичних творів. Серед тих кількох десятків віршів і пісень годі шукати текст “Молитви” — його нема. Як нема й згадки про цей геніальний твір у вступній статті М. Є. Сиваченка.

МСТИВІСТЬ ІМПЕРІЇ
Чернігівська земля здавна була щедрою на подвижників українського національного відродження. Тут, на хуторі Переходівці Борзнянського повіту і народився Олександр Якович Кониський. І сталося це за кілька днів до проголошення незалежності України — 18 серпня. Тільки 1836 року.
Змалечку зрозумів, як нелегко й небезпечно бути українцем. У тринадцять років його виганяють із чернігівської гімназії лише за те, що писав вірші рідною, українською мовою. Отримати вищу освіту в Ніжинському ліцеї йому так і не вдалося. Можливо тому впродовж усього життя його не полишала непогамована жага знань. А ще — піклування про “братів своїх менших” — селян.
Після державної служби під час Кримської війни Кониський, усупереч усьому, все-таки складає іспит і стає юристом. Оселяється в Полтаві, працює в суді, займається адвокатською практикою. Мотив був один — захищати інтереси покривджених і принижених земляків.
Водночас активно поринає у громадську роботу: стає членом Полтавської громади. Вкупі з іншими діячами — Д. Пильчиковим, В. Лободою, В. Куликом та іншими організовує недільні та вечірні школи для українських дітей (і дві для єврейських!), громадську бібліотеку, виступає з публічними лекціями, пише підручники (“Українські прописі”, “Арихметика”). Як член комітету Петербурзького товариства грамотності, звертається до влади, обстоюючи право українців мати свою, національну школу з викладанням рідною мовою. Його палка вдача, несамовитість у громадській роботі навіть у друзів викликала острах. “Мусили його за руки держати, — писав Пантелеймон Куліш, — щоб з патріотизму не зашкодив собі, — і зашкодив-таки”. Незважаючи на те, що, як зазначалося в одному із жандармських донесень, його діяльність, як і всієї громади, “зводилася виключно до введення в Малоросії національних малоросійських звичаїв, мови та поширення самої грамотності”, Кониського з кількома іншими громадівцями без слідства й суду висилають. Спочатку у Вологду, а згодом ще північніше — у Тотьму. Лише з причини серйозного захворювання, що загрожувало повною сліпотою, йому дозволили виїхати за кордон. Так він опиняється в тодішній Австро-Угорщині (Львів), а згодом у Німеччині (Дрезден, Лейпціг). Але вже за рік Кониський повертається в Україну, де під гласним наглядом поліції живе й працює в Єлисаветграді, Бобринці, Катеринославі, а з 1872 р. й до смерті — у Києві.
СЛОВО ЯК СВІТЛО
За умов заборони всього українського друковане слово набувало дедалі більшого значення у царині просвітництва, обстоювання прав народу. Ще перед арештом і засланням він розпочав свою літературну й журналістську діяльність. Його белетристика й кореспонденції з’являються у виданнях підросійської України — “Черниговских губернских ведомостях”, “Черниговском листке”, “Искре”, “Основі” тощо і галицьких — “Галичині”, “Слові”. Матеріали Кониського відзначалися гостротою і злободенністю, що, до речі, стало однією із причин його покарання. Але навіть повернувшись, під постійним наглядом недремного ока, його кипучий, волелюбний дух не зміг змиритись із царськими заборонами. Що вже казати, коли він навіть із далекої Півночі не поривав зв’язків із галицькими “Словом”, “Галичиною”, “Вечерницями”, “Метою”, “Русалкою”. Друкує все, що фонтанує його невичерпна енергія: вірші й оповідання, замітки й кореспонденції. За якийсь час ім’я Кониського стає популярним і за кордоном. І це при тому, що переважна більшість опублікованого йшла під псевдонімами, яких у нього, за підрахунками науковців, було до півтори сотні.
Поселившись у Києві, Олександр Якович бере найактивнішу участь у виданні “Киевского телеграфа” — за відсутності українськомовних видань у Росії це була хоча б яка-небудь, але все-таки публічна трибуна. Але думка про національну пресу ні на мить його не покидала. Навіть після введення варварського Емського царського указу 1876 р. про ще жорсткішу заборону українського друкованого слова, письменник не вгамувався. Мало кому відомо, що ще за два роки до виходу 1883 р. альманаху “Рада” М. Старицького побачив світ літературний збірник “Луна” Кониського. І якщо перший був, за влучною характеристикою Івана Франка, “весняним громом по довгих місяцях морозів, сльоти та занепаду”, то другий — його провісником.
Тому не дивно, що свого часу (1897 р.) Олександр Кониський спричинився до появи славнозвісного видавництва “Вік”, яке відіграло надзвичайно велику роль у розвитку й поширенні українського письменства. За час свого існування воно видало понад 400 найменувань книг загальним накладом понад півмільйона примірників. Його засновниками і співробітниками офіційно значаться С. Єфремов, В. Доманицький, О. Лотоцький, В. Дурдуківський, Ф. Матушевський, В’яч. Прокопович. Виросло воно з видавничої комісії (гуртка) при Загальній всеукраїнській безпартійній організації. Напередодні 100-ліття першого видання “Енеїди” Котляревського Кониський запропонував молоді скласти й видати збірник української поезії за 100 років. Із великими труднощами, але з небаченим успіхом його ідея втілилася в життя. Українське друковане слово пішло в маси і стало відчутним ударом по системі “єдіной і нєдєлімой”.

ЧУЖИЙ СЕРЕД СВОЇХ
Не словом єдиним горіла душа великого подвижника української ідеї. 1859 р., уже в Полтаві, під керівництвом одного із кирило-мефодіївців Дмитра Пильчикова молодий Кониський занурюється у громадську роботу. Чим усе це закінчилося — уже відомо. Але ні висилка, ні постійний нагляд поліції не відбили у нього охоти до громадсько-політичної роботи. Оселившись у Києві, він активно починає співпрацювати з Київською Старою громадою. Однак тільки культурницька робота старшого покоління українофілів його не влаштовує — палка, неспокійна натура прагне більшого. Не викликають захоплення й соціалістичні ідеї Михайла Драгоманова. Особливі надії — на молодь.
Із його ініціативи при Київській духовній семінарії створено нелегальну молодіжну громаду, яку потім Сергій Єфремов називатиме “Ельдорадом”. За період її існування школу національної свідомості й боротьби пройшло чимало семінаристів, які згодом стануть окрасою української культури, науки, письменства: С. Єфремов з усім складом видавництва “Вік”, М. Павловський, О. Кошиць, К. Стеценко тощо. Багато їх буде і серед державників (після 1917 р.). Їхньою характерною рисою стане не лише висока культура, відданість національній справі, а й відсутність будь-яких корисливих, кар’єристських мотивів у їхній діяльності. На першому місці у них було не власне “Я”, пустопорожні амбіції, а суспільна справа. Це те, чого катастрофічно бракувало і бракує діячам національної ідеї. І на початку ХХ ст., і на порозі ХХІ-го, в часи здобуття Незалежності.
Предтечею кількох політичних партій, чудовою політичною школою для багатьох майбутніх діячів України стала Загальна всеукраїнська безпартійна організація. М. Кононенко згадував: “Одного вечора сиділи ми у Кониського, дискутували на різні теми, а потім перейшли на підрахунок відомих нам українців, які свідомо ставилися до національних прав нашого народу і дбали про це так або інакше. Нас було тоді четверо: Кониський, Антонович, Симиренко (заводчик) і я. Перші троє, як люди далеко старші від мене, пригадували прізвища свідомих українців та де хто з них живе, а я олівцем записував те на аркуші паперу. Перебрали усю Україну та Московщину і нарахували всього 74 душі, які розсіялися по цілому світу і втратили між собою зв’язок. Довгенько говорили про це і, нарешті, вирішили порозшукувати тих людей…”
У всі кінці розіслали гінців, знайшли решту свідомих українців — аж 20 осіб! На всю тодішню Російську імперію, де наш народ становив чи не половину населення! Але з’їзд усе одно відбувся. І треба сказати: діяльність організації в національно-визвольній боротьбі за кілька років існування відіграла помітну роль.

СВІТЛО НАУКИ
Олександр Кониський мав природний дар бачити перспективу. Сьогодні б це назвали стратегічним мисленням. Це йому належить ідея створення Наукового товариства ім. Тараса Шевченка — прообразу Української академії наук. А справа стояла так.
В. Антонович і О. Кониський стали розпорядниками чималого спадку від Єлизавети Милорадович-Скоропадської, яка заповіла його на українську справу. За порадою Кониського вирішено було направити кошти на створення свого національного наукового закладу. Зважаючи на гоніння і переслідування всього українського в Києві, товариство 1873 р. організували за кордоном, у Львові. Його роль важко переоцінити у становленні й розвитку національної науки. І, звичайно ж, НТШ поряд з іншими чинниками стало наріжним каменем соборності двох розірваних половин — сходу і заходу — України.
За час свого існування товариство виростило та об’єднало цілу плеяду науковців, які заклали фундамент української історичної, філологічної, правничої наук і навіть низки точних і природничих. А в рамках Історично-філософської секції під керівництвом Михайла Грушевського, якого кияни послали спеціально для роботи у Львів, виросла ціла вітчизняна історична школа.

ГЕНІЙ ЯК СИМВОЛ
У Кониського є ще одна величезна заслуга перед Україною — його шанують і як засновника шевченкознавства. Чи не одним із перших він зрозумів велич поетичного таланту і громадянського подвигу Кобзаря в ім’я свого знедоленого й приниженого народу. Кониський зрозумів: Шевченко — геній, але він мусить стати ще символом українського народу. Тому й головним завданням реорганізованого НТШ він поставив дослідження і написання біографії Тараса Григоровича, доки живими були ще його друзі, соратники, родичі.
Майже вся робота лягла на плечі Кониського. Згодом Іван Франко назвав її “найкращим пам’ятником Шевченкові, і самому собі”. Його праця є найповнішим документом, на який спиралися, з яким звіряли свої розвідки всі наступні дослідники життя і творчості поета. Крім цього готувалися до друку щоденник і листи Тараса, було зібрано найповнішу збірку його кореспонденцій. Видав “Пробу улаштування хронології до творів Тараса Шевченка”, присвятивши її М. Грушевському, якого хотів бачити наступником його національної справи. Тому й роботу свою назвав “Біографія Тараса Шевченка-Грушівського”, ніби підкреслюючи цю спадковість (бо Шевченко то вуличне прізвище).
У Кониського було чимало інших ідей і планів, які довелося втілювати в життя його учням — “годованцям”. Величезний внесок у Шевченкіану зробили: В. Доманицький (низка розвідок і текстологічне дослідження поезій і згодом видання “Кобзаря”), Ф. Матушевський (кілька нарисів про життя і творчість, монографія “Тарас Шевченко”); С. Єфремов (десятки статей, досліджень, видання епістолярної спадщини).

ЖИВИЙ ВОГОНЬ
Самовідданість українській справі, його фантастична працездатність, приклад життя в ім’я майбутнього свого народу багатьох сучасників просто вражали. Духовні спадкоємці казали: “Можна любить Україну так, як її любив Кониський, — але більш, як він, — любить не можна. Він не жив, він горів тою любов’ю”.
За тих умов даремно було сподіватися, що вдячні співвітчизники гідно оцінять самозреченість Олександра Яковича. Напевно Стешенко мав рацію, коли на похоронах сказав, що “заслуги небіжчика оцінять тільки тоді, коли народ наш прокинеться до свідомого життя”.
Один із найталановитіших учнів, С. Єфремов, у некролозі сказав проникливі слова про свого вчителя: “Велике серце, що раз у раз боліло недолею рідного краю і народу і все віддало йому; але дух його — живий між нами і довго ще нагадуватиме нам про наші обов’язки — любити нашу вітчину і працювати, не покладаючи рук, для неї”. Так жив, працював, горів любов’ю до України Олександр Кониський. Та жили виховані ним, працювали й горіли любов’ю до рідної землі й народу його учні. Їхнє життя, як віхи-смолоскипи, що не дали нам збитися з путі до дня сьогоднішнього — Дня Незалежності України.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment