ТВОРЧІСТЬ ЯК ГІМН

Безцінний скарб — талант — отримали у спадок від яскравого представника українського монументально-декоративного мистецтва ХХ ст. Олександра Саєнка його донька Ніна та онука Леся. Вони дотримуються мудрих настанов батька й діда, збагачують мистецьку спадщину нашої національної духовної скарбниці.

Тетяна ЧЕРЕП

Олександр Саєнко народився 1899 року на Чернігівщині у м. Борзна в родині директора школи садівництва. У дворічному віці перехворівши на скарлатину, втратив слух. Коли підріс, хвороба стала на заваді спілкуванню з ровесниками, тож шукав відраду в творчості, зокрема різьбленні, малюванні. Якось хлопчик приклеїв дьогтем солому до кори в’яза. Її ясно-золоті відтінки на чорному блискучому тлі зачарували, викликали у малого Сашка неймовірну радість. Відтоді він почав приділяти більше уваги цьому заняттю, вигадуючи різноманітні комбінації. Хлопчика помітив за роботою син відомого художника Петро Миколайович Ге. Згодом, разом із Ганною Барвінок, дружиною Пантелеймона Куліша і приятелькою родини Саєнків, він приїхав, щоб познайомитися з обдарованою дитиною ближче. Побачивши його роботи, запропонував батькам відправити сина на навчання до Петербурзького імператорського училища для глухонімих. Так і зробили. Навчання збагатило здібного сільського хлопчину. Додому він повернувся освіченим юнаком зі сподіваннями на майбутнє.
Однак матеріальні труднощі в сім’ї не дали Олександру закінчити Київське художнє училище. 1918 року він вступає до Миргородського художньо-промислового інституту, який очолював Василь Кричевський. “Я був улюбленим учнем цього талановитого майстра, — згодом напише у своїх спогадах Олександр Саєнко, — а він був чудовим педагогом. Саме В. Кричевський відкрив для мене науку про українське мистецтво”. Голод, холод і розруха знову стали на заваді здобуттю освіти. За сприяння свого наставника продовжує навчання трохи пізніше вже в Українській академії мистецтва на малярському факультеті. Умови навчання тут були надзвичайно тяжкими — багато хто не витримував і залишав академію. Талановитий юнак прагнув збагатити себе потрібними знаннями. “Одного разу, у момент крайньої нужди, коли я не міг купити хліба і почав пухнути з голоду, відрізав шмат полотняної сорочки, що пошила й вишила мати, заґрунтував його й намалював олійними фарбами портрет Т. Шевченка. Продав цей портрет на базарі й купив харчі та фарби…”
Із часом О. Саєнко вже сам навчав студентів. Із 1936 року роботи майстра експонувалися на виставках у Києві, Москві, Ленінграді, Прибалтиці. Велика Вітчизняна війна, а потім смерть коханої дружини глибоко травмували душу митця. Його перша персональна виставка відбулася у Києві 1962 року. Потім — Чернігів, Львів, Канів. Це допомогло відродитися, зрозуміти, що його мистецтво — справді духовна потреба рідного народу, якому віддав усього себе.
Олександр Саєнко створював монументальні панно, інкрустовані соломкою, гобелени, вибійки, ескізи до керамічних речей, малярські та графічні роботи. Він також відомий як збирач і дослідник народного мистецтва. Ім’я художника ЮНЕСКО занесла до списку видатних діячів культури світу.
Нині заслужений діяч мистецтв України Ніна Саєнко розвиває традиції національної культури в різних мистецьких жанрах. Діапазон її творчого доробку досить широкий — від складного тематичного гобелена, тонких за колористичною гамою, гармонією тональних сполук килимів до панно, мозаїчно інкрустованих соломкою.
Ніна Олександрівна рано залишилася без матері, її виховував тільки батько. Вражає духовна єдність цих двох людей, які завжди розуміли одне одного без слів. Батько — її перший наставник і вчитель, вона для нього — вірна помічниця, порадниця у спілкуванні з довколишнім світом і людьми. “Так було завжди, — говорить мисткиня. — Я пам’ятаю квітучий борзнянський сад у пору мого дитинства і завжди усміхненого тата, що радів розквіту природи, життя. Брав мене на руки, підносив до розквітлої яблуні, до рожевого цвіту, і був щасливий від того, що дарує дитині радість. Так запрошував мене у творчість, і я намагалася не відставати від нього ні на мить”.
Уже кілька років поспіль Ніна Олександрівна — викладач і засновник мистецької студії імені Олександра Саєнка, де навчаються обдаровані діти з вадами слуху. “Свого часу біля батька я навчилася розуміти мову людей з такими ось проблемами, тому мені просто спілкуватися з нашими студійцями, — розповідає вона. — Через творчість хлопчики й дівчатка доносять до світу те, чого не скажеш словами”.
Ця талановита мисткиня здобула освіту в Київському державному університеті, але саме батьківські університети стали для неї визначальними. Тепер її твори експонують на виставках в Австрії, Бельгії, Німеччині, Польщі, Росії, Франції, Канаді, Китаї.
Ніна Саєнко — член Національних спілок художників і майстрів народного мистецтва України, Європейської текстильної асоціації, консультант із комплектування музейних колекцій, науково-методичної й експозиційної діяльності. За її активної участі у Борзні Чернігівської області 15 років тому було створено Художньо-меморіальний музей “Садиба народного художника України О. Саєнка”.
Гідно продовжує мистецьку лінію роду Леся Майданець-Саєнко. Перші уроки вона брала у дідуся, а коли його не стало, досвідом ділилася мама. Сьогодні Леся — самостійна, професійна художниця з неповторним філософським баченням світу. Улюблена техніка — вертикальне ручне ткання (гобелени, килими) та розпис на тканині (батик). Її композиції впізнаєш одразу. Начебто волею самої долі їм судилося у новому часовому вимірі, нових матеріалах і новій технології здійснити мрію свого геніального діда про власний стиль і оригінальні засоби формування.
1987 року Леся закінчила Львівський інститут ужиткового і декоративного мистецтва. З 1992 р. — член Спілки художників України. Її роботи мандрують по виставках близького і далекого зарубіжжя, мають шанувальників. Своїми знаннями вона нині радо ділиться зі студентами Київського інституту декоративно-ужиткового мистецтва. У їхній із мамою майстерні стоїть верстат, за який часто сідають удвох. У співах матері й доньки народжуються нові шедеври. Сюди часто заходить Лесин дванадцятирічний син Олександр. Уважно слідкуючи за тим, що роблять його рідні, намагається сам щось творити, особливо захоплюється керамікою. На хлопчика та його молодшу сестричку Софійку в сім’ї покладають великі надії на майбутнє, адже такому роду не може бути переводу.
Дуже влучно про рід Саєнків сказав поет, заслужений діяч мистецтв Олекса Ющенко: “Це символ незнищенності нашої нації. Гербом родини має бути сонячний, золотавий сніп жита-пшениці і блакить неба, або соловейко за стрічкою Дніпра-Борисфена. До герба мусить бути гімн, яким є вся творчість незабутнього Саєнка, його доньки Ніни та онуки Лесі — гімн, що переходить у могутню симфонію на славу рідної України”.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment