Любов ГОЛОТА
Мости, транспортні розв’язки, дороги, поліклініка, музейний центр… Що не кажіть, а влада готувалася до 20-ліття Незалежності ділом. І словом також: і про національний прагматизм, і про національні інтереси та європейський вибір.
Тож у Палаці “Україна” “одній родині за столом” дружно й розчулено підспівували ті, хто 2004-го волів, щонайменше, її, майданну, не чути. Урешті й сценарій цьогорічного святково-державного дійства мало в чому різнився від позаторішнього, національно-демократичного: майже ті самі виконавці, ті самі пісні й кінокадри на заднику сцени. Хіба що кадри в залі сиділи інші, але ж це вони будують нову країну.
І свято державного прапора було урочистим як ніколи. І спільна молитва ієрархів усіх конфесій відбулася на Володимирській гірці. І народ минулої середи очікував звичного пишного концерту та яскравого феєрверка на Хрещатику, дякуючи природі за прекрасні серпневі днину і вечір. Правда, опозицію від Хрещатика відлучили — витіснили на звичне місце, до Шевченка. До речі, 19-річчя незалежної України роз’єднана опозиція відзначала саме там, майже в тому ж складі. Лідери у вишиванках стояли на сходах, надійно прикриті з тилу камінно-строгим Тарасом Григоровичем і чекали черги виголосити політичні заклики своїх політичних партій і груп. Оскільки Юлія Тимошенко торік говорила найдовше, найобґрунтованіше і найсміливіше, лідери інших опозицій покинули сходи і розійшлися Києвом: хто на Поділ, хто на Хрещатик, хто ще кудись, розгорнувши свої партійні знамена…
23 серпня нинішнього року, вдванадцяте відмовивши екс-прем’єрці в можливості покинути Лук’янівську в’язницю, суддя Кірєєв убезпечив владу від її гострих інвектив і посприяв “Об’єднаній опозиції” — до пам’ятника Тарасові Шевченку поспішила значна частина люду, який уболіває за Юлію Володимирівну і готовий підтримати тих, хто вимагає припинити політичні переслідування незгодних із діями нинішньої влади. Підопічні новоспеченого генерал-полковника Могильова, цілком лояльні до групи рекрутів екс-депутата-регіонала Калашникова, що з самого ранку глушили святковий Хрещатик децибелами і махали з-за свого двометрового загону двома десятками прапорів сумнівної символіки, були непримиренними до чужаків на святі влади: близько дев’ятої ранку утримували групи людей з національними прапорами на початку вулиці Грушевського та біля “Українського дому”, перекрили проїзд по бульвару Шевченка та інші під’їзди до пам’ятника Тарасові, виставили тимчасові металеві бар’єри й огорожі та частокіл вояків правопорядку в залізних касках. На київських дорогах активно працювала ДАІ, вираховуючи “опозиціонерів”…
До тисяч, які зібралися в шевченківському сквері, не приєдналися ще тисячі людей, хто, маючи за плечима двадцятирічну практику участі в маніфестаціях, поки що не знаходять серед лідерів опозиції тих, хто справді може “запропонувати об’єднуючу ідею, стати мобілізуючою силою”, як висловився один із молодих народних депутатів. Здається, що й владний режим уже звик до переліку своїх малих і великих гріхів із вуст супротивників і напам’ять знає список трибунів і вождів, тож не проти створити політичне гетто біля пам’ятника Шевченку чи деінде для своїх опонентів. Торішній День незалежності й мітинг опозиції біля Шевченка і хода Хрещатиком були свідченням такої “лояльності”. Нинішнього ж 24 серпня, як тільки прозвучав заклик “іти до влади”, засвітилася нова методика “роботи з опозицією” — навперейми колоні маніфестантів кинулися і міліція, і “Беркут”, які, звичайно ж, “постраждали” від учасників мітингу, серед яких було чимало літніх людей.
Сутички, що демонструють нині на телестрічках новин, чимось дуже нагадують події біля адміністрації Кучми в березневі дні акції “Україна без Кучми”, в результаті якої десятки молодих людей отримали різні терміни ув’язнення. Помноживши розгін опозиціонерів на вулиці Володимирській у Києві на заборону вуличних акцій в Одесі, Дніпропетровську, Харкові, Рівному, Донецьку громадянин зробить правильні висновки, що регіональна влада боїться об’єднаної опозиції й агресивно відповість на будь-які протестні акції, пояснюючи свою агресію такими нескладними аргументами, як-то: “Вони хотіли зіпсувати нам свято” чи “Вони заважають нам жити і будувати нову країну”. Сьогодні ці ж аргументи можуть застосувати й протестні сили, підкріпивши їх фактами беззаконня, яких не бракує — від столиці до найменших депресивних сіл і містечок. Саме там визрівають ті протестні сили, які мало перейматимуться політичними лозунгами, але дедалі чіткіше артикулюватимуть соціальні: земля, оплата праці, захист старих і дітей, приниження людської гідності бідністю та безправ’ям.
В ефірі одного з телеканалів на запитання журналіста: “Скільки б мало вийти людей на вулицю, аби влада дослухалася до них?” депутат-регіонал Зубков відповів, що тисяч зо двісті. А спохопившись, додав, що в Європі виходять мільйони і нічого не досягли. Інший представник влади за приклад ставив рішучість англійських поліцейських у недавніх лондонських бунтах… Не розводячись про довголіття європейської демократії і здобутки тамтешніх акцій протесту, пошлемося на втрачену власну селянську історію. Для недбалого господаря час випробування наступав тоді, коли воза чи гарбу несли воли, — трощачи ярма, змітаючи все на своєму шляху. І тоді команда: “Стояти!” нічого вже не вирішує. Бо не буває нічого страшнішого від бунту волів…
Нинішній владі варто б згадати (до того ж, нинішній президент у ті часи очолював уряд) кінець “епохи Кучми”, оточення якого заявляло, що “влада сильна, як ніколи” — і що з цього вийшло? В Україні “принуждение к миру” неможливе, оскільки зворотною стороною насильницьких дій завжди був лозунг “мир хатам, війна палацам”. Податковий майдан як реакція на невдалу реформу — це перший дзвінок Януковичу-Азарову про те, що українці здатні обороняти свої інтереси й без структурованої опозиції та звичних політичних опонентів влади.
…Пригадалося, як за кілька днів до останніх президентських виборів на якомусь телешоу Віктора Федоровича запитали, якою він бачить подальшу долю Юлії Володимирівни. Посміхаючись, відповів, що “Она очень хорошо смотрится в оппозиции”. 29 серпня, відповідаючи у Рівному на запитання журналістів про Тимошенко, президент з тією ж посмішкою відказав, що влада не втручається в судові процеси, тож він ніяк не впливає на їхній перебіг. І це добре. Адже як Гарант Конституції він обстоює права кожного громадянина, зокрема й політичні. Вона й справді дуже органічна серед опозиції — тож поверніть Її в опозицію! Принаймні “Беркуту” не доведеться перепиняти тих, хто виступатиме на Її захист, міліції — викликати Левка Лук’яненка, автора “Декларації про незалежність” та інших депутатів, хто за цю Декларацію голосував, на допити в міліцію. Незалежність — це їхнє свято. І не тільки свято: це їхнє й наше життя, гарантоване Основним Законом.
