ДОРОГА НА ФУДЗІЯМУ

Марія КУЧЕРЕНКО

Це й справді було дивовижно: високий український юнак у чорній сорочці, щось на зразок кекогі… Та не одяг тоді викликав мій подив — а щось таке справді “ментально-японське” (як і трохи розкосий розріз очей), яке ледь вловимо проступало у рисах молодого вродливого обличчя. Таки й справді кумедні метаморфози! Ще й ця спокійно-врівноважена манера спілкування — як під час чайної церемонії. Мені на мить навіть здалося, що юнак звернеться японською. Проте Назар говорив красивою, такою природною, українською мовою, що любо слухати. Це ж треба, подумалось тоді, три роки життя в Японії позначилися на зовнішності й манерах, але мова так і не втрапила у силове поле чужої культури. І це при тому, що Назар дуже швидко опанував японську. Сказати опанував — нічого не сказати. Позаяк юнак з України менш як за три роки навчання отримав сертифікат другого мовного рівня, тоді як самим японцям непросто отримати навіть третій рівень. А ще, окрім японської, Назар з іноземних мов вільно володіє англійською, добре — іспанською і  опановує французьку.
А все почалося з візиту професора з Японії Акімі Фуджімото до Київської сільськогосподарської академії, де Назар Шкурупій тоді навчався на першому курсі. Професор шукав не просто талановитих молодих людей, а особливих. Успішно пройшовши співбесіду і продемонструвавши вільне володіння англійською мовою, Назара відібрали для навчання в Токійському аграрному університеті.
Процес адаптації не був безболісним. Зовсім інший ритм життя, інші традиції, інша ментальність… Все інакше. “Спочатку, — згадує Назар, — я страшенно ностальгував, попри неймовірний ліміт часу, двічі на день спілкувався з рідними по скайпу — це допомагало. Тільки так і тримався перший час”.
З першого погляду, японське суспільство подібне до мурашника з його броунівським рухом, проте, як і в кожному мурашнику, тут панує суспільна ієрархія, не позірна, а глибоко усвідомлена. Японське почуття спільності справді подиву гідне. Однак через оту ієрархію, розповідає Назар, японці до 50 років майже не приймають самостійних рішень, за це відповідають старші, з життєвим досвідом люди. Тож літні люди в Японії у великій пошані. Життя в Країні Ранкового Сонця дуже напружене. Якщо ти зостаєшся в позаробочий час і працюєш до ночі, — ніхто не пожаліє тебе, не скаже: “Прийди на роботу завтра пізніше”. Але люди, попри об’єднавчий чинник японської ментальності, все ж різні у своїй загальній масі — не всі витримують такий ритм життя, як і власної самотності у модерному мегамурашнику, тому, ніде правди діти, Японія посідає одне з перших місць у світі за суїцидом. Та й одружуються японці досить пізно, останнім часом 36—40 років для створення родини стало звичайною справою.
Разом із Назаром на навчання в Японію потрапили шестеро українських студентів, з Росії — жодного. Програма навчання з першого курсу була дуже насиченою, і хтозна-як було б із усім тим впоратися, якби не атмосфера взаємопідтримки, що її повсякчас відчував навколо себе. “В Японії студенти старших курсів, — розповідає Назар, — так звані семпаї, опікуються молодшими — кохаями. І вся ота опіка ґрунтується на чіткому принципі внутрішньої субординації. Накази, як у військових — не обговорюються”.
Ще в Києві Назар Шкурупій серйозно займався карате. У Країні Ранкового Сонця спорту традиційно надається дуже велике значення. Тут особливо популярні клуби бойового мистецтва. Один із таких клубів, абсолютно безоплатний, в якому ніколи не було іноземців, і почав відвідувати Назар. Його привабив сьоріндзі кемпо — своєрідний мікс айкідо, карате, досить-таки поширених і в Україні, та шаолінського боксу. Церемонії прийняття в члени клубу передували три місяці напружених тренувань. Спершу відчував до себе досить-таки лояльне ставлення семпаїв, однак потім — жодних поблажок. Якщо запізнився на заняття, — мусиш підійти до кожного семпая і, віддавши церемоніальний поклін пошани, пояснити причину свого запізнення. Тренування займають лише половину відведеного часу, решта — ознайомлення з філософією бойового мистецтва.
Цей день запам’ятався надовго не тільки самому Назару — то був удар у сонячне сплетіння японському спортивному іміджу: нікому невідомий 20-річний юнак з України переміг на чемпіонаті Японії з бойового мистецтва досвідчених японських борців і став володарем чорного пояса, а це найвище звання дан. Назарів супротивник уперто не дотримувався правил бою, проте юнак переміг його, так і не порушивши правил, і “ворог” став на коліна у глибокій повазі до свого переможця.
І справді це дивовижно: як юнаку з України вдалося так швидко прижитися в чужому культурному просторі і полюбити цей зовсім інший світ. Це можна пояснити багатьма чинниками, проте найголовніший — глибока повага і непереборна цікавість до інших культур з їхньою неповторною філософією, естетикою, мораллю. “Це треба було бачити, — розповідає Назарів батько, звісно, не без гордості за сина, — як у японців, таких самозосереджених, таких стриманих і закритих до спілкування, оте дистанціювання змінювалося розгубленістю і подивом, а подив — сяючими очима та беззастережною повагою, коли хлопець з України відповів їм чудовою японською мовою — ні, не просто чудовою японською, а її ввічливою формою, яку вже майже витіснили зі вжитку повсякденна та дружня форми”.
“Блаженні лагідні, бо землю успадкують вони”, — тепер я знаю: це біблійне пророцтво про таких, як Назар. Його всепоглинаюча любов до життя, ота висока духовна вібрація, керована спраглим бажанням усе побачити, почути, увібрати в себе, — і справді вражає. Можливо, такі, як він — це і є отой новий вимір людства, здатний впоратися з наявними помилками і здолати прірву між устократ прискореним матеріальним розвитком та безнадійно відсталою від нього духовною культурою; люди не тільки з особливими здібностями до сприйняття інформації, а й з новим світобаченням, зануреним у світ тонких матерій; це нова спільність, у жодному разі не космополітична, проте здатна до глибокого духовного взаємопроникнення. А отже, це ще не кінець земної історії.

Р.S. Японці піднімалися на Фудзіяму туристичним автобусом, їхній маршрут закінчувався на останній його зупинці. Назар з батьком вирішили піти вгору пішки і таки дістатися снігового покрову, — десь там, на висоті 2 500 м, зміїно оперізуючи священну гору дивовижної краси, закінчувалася стежка і, за легендою, відкривався вхід у інший світ. Це було зухвале сходження, яке в ту мить набуло життєвого сенсу, це було спрагле бажання сакральної висоти, з якої можна побачити так багато: і гіпнотично чарівний Хонсю, і всю цю землю неземної краси… і насамперед — себе…

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment