КОЛАБОРАНТИ

Про колабораціонізм українських націоналістів (часто маючи на увазі всіх українців) з нацистами багато говорили й говорять радянські, польські й навіть деякі сьогоднішні українські історики. Останнім часом ця тема набула якогось нездорового наполегливо-стверджувального характеру. Вона постійно фігурує у виступах і промовах російських та проросійськи налаштованих українських політиків, польських журналістів і громадських діячів, її розглядали і підтримали у Європарламенті.

Василь ШПІЦЕР,
м. Львів

Для прикладу подаю цитату зі статті польського журналіста Міхала Кацевича від 13 лютого 2011 р. під назвою “Українські націоналісти хочуть нам відібрати Підкарпаття”: “Уявіть собі матч турніру Євро—2012 у Львові. Новий, гарний стадіон побудовано в останню мить. Спортивні кореспонденти зі всього світу повторюють, що зустріч відбудеться на стадіоні імені Степана Бандери і пояснюють, що патрон був лідером українського підпілля з часів II світової війни і колаборував з гітлерівцями”. Долучився до антиукраїнського хору і львівський історик Василь Расевич, який у статті “Хто ви, вороги України?” від 4 квітня 2011 р. пише: “…українські націоналісти на цей час (4 липня 1941 р. — В. Ш.) не були ворогами німців, вони якраз з ними тісно колаборували”. Можна згадати й зініційовану польськими та російськими представниками Резолюцію Європарламенту від 25 лютого 2010 р., яка стосується присвоєння звання Героя України Степанові Бандері — жертві польських та німецьких репресій, в’язню польських та німецьких концентраційних таборів, якого у Німеччині вбив агент КДБ.
Радо підтримали цю брудну кампанію й німці: взялися судити українця Івана Дем’янюка, вини якого не довели ні ізраїльський, ні американський суди, за злочини, нібито вчинені у німецькому концтаборі. Але ж ці жахливі злочини творилися з волі й за наказом німецьких офіцерів-нацистів, багато хто з яких сьогодні у спокої доживає свого віку в тій же Німеччині. А німецький народ не тільки не чинив спротиву діям гітлерівської машини, яку сам привів до влади, а й залюбки користувався працею полонених і примусово вивезених до Німеччини українських юнаків і дівчат. Нащадки нацистів, мабуть, сподіваються, що, засудивши українця, змиють з рук своїх батьків і дідів кров мільйонів невинно убієнних українців, росіян, поляків, євреїв, циган і представників інших народів.
Тим самим у суспільній свідомості європейців (і не тільки) формується думка, що найбільшими колаборантами, а відповідно, і найбільшими ворогами людства у роки Другої світової війни були українці. Разом із тим названі вище хулителі українців немов у рот води набрали, коли йдеться про співпрацю інших держав і народів із гітлерівським режимом. У цій статті, підготовленій на базі матеріалів, поширених у доступних джерелах інформації, я постараюся відхилити ширму з написом “український колабораціонізм” і показати приховані за нею деякі відомі, але старанно замовчувані факти співпраці з нацистами.
Отже, що таке колабораціонізм у сьогоднішньому трактуванні? В українській історичній і науковій літературі визначення колабораціонізму таке:
— “Колабораціоністи — особи, які співробітничали з окупаційними властями у країнах, тимчасово захоплених нацистською Німеччиною під час Другої світової війни. У кримінальному порядку колабораціоністи несли відповідальність як за зраду батьківщини та деякі інші державні і військові злочини”. (Юридична енциклопедія, Київ, видавництво “Юридична енциклопедія” ім. М. Бажана, 2001, т. 3, с. 145);
— “Колабораціонізм — співпраця громадянина окупованої держави з окупаційною адміністрацією на шкоду цієї держави або її громадян”. (Універсальний словник-енциклопедія, видавництво “Ірина”, Київ, 1999, с. 669);
— “Колабораціонізм. Співробітництво із загарбниками в окупованих ними країнах під час Другої світової війни”. (Новий словник української мови. Київ, видавництво “Аконіт”, 1999, т. 2, с. 284).
Очевидно, що ані українські націоналісти, ані українці взагалі не могли бути колаборантами, бо перед початком Другої світової війни держави Україна не існувало. Були держави Польща і Радянський Союз, які свого часу окупували і зліквідували відповідно ЗУНР і УНР. Більшість українців не вважали своєю батьківщиною Польщу чи СРСР, тому не можуть нести відповідальність “за зраду батьківщини”.
Дивно, що сучасне українське трактування колабораціонізму (напевно оперте на радянські визначення) називає колаборантами громадян і осіб, але мовчить про колаборантство на державному рівні. А даремно, бо саме там знаходяться причини виникнення воєн, окупацій і вільної чи невільної співпраці поневоленої або полоненої людини з окупантами. До того ж слово “колабораціонізм” походить від французького “collaboration”, що означає співробітництво, спільна діяльність, співавторство. Важко уявити, як могла відбуватися “спільна діяльність” між нацистською Німеччиною і громадянином чи особою — масштаби не ті, — а ось між державами, наприклад, Німеччина—СРСР, “спільна діяльність” могла бути і насправді мала місце.
Найпершим прикладом “спільної діяльності” держав із нацистською Німеччиною, тобто колабораціонізму, стала Мюнхенська угода, укладена 29—30 вересня 1938 р. в Мюнхені главами урядів Великобританії (Н. Чемберлен), Франції (Э. Даладьє), нацистської Німеччини (А. Гітлер) і фашистської Італії (Б. Муссоліні). Згідно з цією угодою, відбулося розчленовування і ліквідація держави Чехословаччини. Скориставшись моментом, свої територіальні вимоги висловили Угорщина і Польща, яка 21 вересня денонсувала польсько-чехословацький договір 1925 р. про національні меншини та офіційно зажадала передачі Тешина і Спіша. Це дозволило Гітлеру виправдати анексію Судет “міжнародним” характером вимог до Чехословаччини.
Польща вже 2 жовтня ввела свої війська в Тешинську Сілезію й загарбала шматок чехословацької території з населенням 230 тис. осіб. Проте головним надбанням Польщі став промисловий потенціал захопленої території. Розташовані там підприємства давали наприкінці 1938 р. майже 41 відсоток чавуну, що виплавлявся в Польщі, і майже 47 відсотків сталі. Черчіль у своїх мемуарах писав із цього приводу, що Польща “…з жадібністю гієни взяла участь у пограбуванні і знищенні чехословацької держави”. Не менш утішне зоологічне порівняння наводить у своїй книжці американський дослідник Болдуїн: “Польща і Угорщина, як стерв’ятники, відривали шматки вмираючої розділеної держави”. Отже, 1938 року соромитися ніхто не збирався. Навпаки, захоплення Тешинської області розглядали як національний тріумф. Польська пропаганда захлиналася від захоплення. Так, 9 жовтня 1938 р. “Газета Польська” писала: “…відкрита перед нами дорога до державної, керівної ролі в нашій частині Європи вимагає найближчим часом величезних зусиль і вирішення неймовірно важких завдань” (Олександр Маначинський. “Викрутаси—38”).
Цікавий історичний факт про співпрацю керівників Польщі й нацистської Німеччини подає Валерій Семиволос: “У 1934 році Гітлер уклав таємний договір з Пілсудським про війну з СРСР за українські та білоруські землі. За польсько-німецькою домовленістю, після спільної перемоги фашистської Німеччини і пілсудської Польщі над СРСР, окупована більшовицькою Росією у 1919—1920-х рр. територія Української Народної Республіки мала дістатися полякам, а німці отримали б Білорусь. Однак глава Польщі, українофоб й ініціатор репресій проти українців Й. Пілсудський несподівано для Гітлера помер. Через кілька днів у Берліні за наказом Адольфа Гітлера відбулися поминальні заходи на найвищому рівні…” (politiko.ua/ blogpost27900).
Угорщина через місяць після укладання Мюнхенської угоди захопила частину Південної Словаччини, а в березні 1939 р. за наказом Хорті угорські війська у кривавий спосіб окупували Карпатську Україну — внаслідок цього з ласки нацистів угорська держава одержала територію з населенням близько 1 млн осіб. 20 листопада 1940 р. Угорщина приєдналася до Троїстого пакту, брала участь у вторгненні Німеччини й Італії в Югославію в 1941 р. Угорський уряд направив війська для підтримки Вермахту у війні проти Радянського Союзу, де угорське військо зазнало великих втрат під час Сталінградської битви.
Із наближенням радянських військ до Будапешта керівник Угорщини Міклош Хорті намагався укласти сепаратний мир із державами антигітлерівської коаліції (подібно до того, як це зробили керівники Фінляндії та Румунії), але ці спроби зірвали німці. З 16 жовтня 1944 р. Хорті перебував у Берліні. 4 травня 1945 р. у Тіролі він здався американським військам. Союзницьке командування дозволило йому оселитися у Західній Європі. На запрошення португальського диктатора А. Салазара Хорті з родиною з 1949 р. оселився у м. Ешторілі (Португалія), де в мирі й спокої прожив до глибокої старості.
Словаччина в березні 1939 р. проголосила самостійність, а Йозеф Тісо сформував уряд і став Президентом Першої Словацької республіки. У своїй зовнішній політиці Перша Словацька республіка повністю орієнтувалася на інтереси гітлерівської Німеччини. Зокрема Словаччина стала одним із перших учасників Другої світової війни, виступивши на боці Третього Рейху при нападі на Польщу у вересні 1939 р. Формально Словаччина приєдналася до Троїстого пакту 24 листопада 1940 р. Згодом словацькі війська брали участь у війні проти Радянського Союзу.
У внутрішній політиці керівництво Словаччини також орієнтувалося на політику Німеччини. Це, зокрема, стосувалося створення де-факто монопартійної авторитарної політичної системи, а також депортації євреїв, закон про яку підписав Тісо у травні 1942 р. У серпні 1944 р. у зв’язку з активізацією у Словаччині діяльності партизанських загонів Тісо звернувся до Гітлера по військову допомогу, тобто фактично ініціював окупацію країни німецькими військами.
Із наближенням до Братислави військ Червоної армії у квітні 1945 р. Тісо залишив країну та втік до Баварії.
Отже, означимо список колаборантів: Італія, Великобританія, Франція, Польща, Угорщина, Словаччина. І те, що потім їх били німці, американці чи московські більшовики, зовсім не знімає з них “почесного” звання колаборантів.
Друга світова війна, яка почалася відразу після підписання так званого Пакту Молотова-Ріббентропа, набирала розмаху, і Гітлер вирішив заручитися підтримкою не тільки Радянського Союзу, а й інших потужних держав. Для цього було підписано Троїстий пакт (відомий як Берлінський пакт 1940 р. та Пакт трьох держав) — договір, укладений у Берліні 27 вересня 1940 р., яким було створено військовий союз, відомий як “Країни Осі”. Назва договору відображає початкову кількість договірних сторін, якими виступили нацистська Німеччина, фашистська Італія та Японська імперія. Відповідно до Троїстого пакту, країни-учасниці зобов’язувалися впродовж наступних 10 років надавати одна одній політичну, економічну і військову допомогу та визначили сфери впливу в світі. Німеччина та Італія утверджували своє панування в Європі, а Японія — у Східній Азії.
Протягом 1940—1941 рр. до Троїстого пакту приєдналася низка країн, що були залежні від однієї з держав, які його уклали, а також тих, що через співробітництво з цими державами бажали вирішити власні зовнішньополітичні завдання — реалізувати територіальні претензії, забезпечити безпеку від нападу ззовні тощо.
Болгарське царство, у якому з 1934 р. цар Борис III встановив особисту диктатуру, в 1940 р. стало союзником Німеччини у Другій світовій війні. Цар Борис III 1 березня 1941 р. підписав Троїстий пакт. Тоді ж Болгарії повернули вихід до Егейського моря. Потім на окупованих Болгарією теренах провели депортацію євреїв.
Королівство Румунія — на початку вересня 1940 р. ультраправа політична організація “Залізна Гвардія” у спробі взяти владу до своїх рук перейшла до активних дій проти короля Кароля II. 5 вересня Кароль II під тиском легіонерів виїхав з країни, залишивши престол вакантним. 15 вересня було сформовано новий уряд, у якому майже всі місця належали членам “Залізної Гвардії”, а Хорія Сима став прем’єром країни. 23 листопада 1940 р. Румунія приєдналася до Берлінського пакту.
Нове фашистське керівництво проголосило Румунію націонал-легіонерською державою, а зовнішньополітичний курс країни взято на співробітництво з Німеччиною та Італією. “Залізна Гвардія” після вересневого перевороту розпочала політику терору. Наприкінці осені по країні прокотилася хвиля політичних убивств. Цю політику легіонерів підтримали фашистські лідери Німеччини. На початку 1941 р. політичні вбивства стали неконтрольованими, а 21 січня легіонери наважилися виступити проти глави держави Йона Антонеску та керувати Румунією самостійно. Повстання легіонерів розпочалося єврейськими погромами в Бухаресті та найбільших містах Румунії.
23 січня проти легіонерів кинули внутрішні війська Румунії, а незабаром усі їхні виступи були придушені. Повстання мало важливі наслідки, оскільки “Залізна Гвардія” була розпущена, а єдиним лідером Румунії став Йон Антонеску. Він проголосив себе кондукетором (фюрером) країни та скликав вірний собі уряд. 1941 р. Антонеску втягнув Румунію у війну проти СРСР на боці Німеччини.
Королівство Югославії, окуповане нацистською Німеччиною 6 квітня 1941 р., країни Осі поділили на кілька частин: Німеччина, Італія, Угорщина і Болгарія анексували деякі прикордонні області, а на решті територій були створені незалежні або маріонеткові держави.
Хорватію Вісь визнала незалежною державою. Офіційно Nezavisna Drjava Hrvatska (NDH) була королівством, а Томіслав II був коронований як король Хорватії, але де-факто країною керував генерал Анте Павеліч — лідер хорватської фашистської крайньо-правої партії (усташі), яка мала багато спільних рис із італійською фашистською партією і мала бази в Італії та Угорщині.
Усташі причетні до масових убивств мешканців Югославії. Першим законом, прийнятим у створеній з волі країн Осі Хорватії, став Закон про громадянство 30 квітня 1941 р., потім прийняті закони, відповідно до яких всі громадяни-неарійці (хорватів зарахували до арійців) оголошені поза законом, тільки арієць міг стати громадянином Незалежної Держави Хорватії, інші вважалися такими, що “належать до держави”. Того ж дня прийнято Закони про расову належність і про захист арійської крові й честі хорватського народу, заборонялися міжнаціональні шлюби. Закон про захист національної арійської культури хорватського народу 4 червня 1941 р. забороняв “неарійцям будь-яку участь у роботі громадських, молодіжних, спортивних та культурних організацій та установ хорватського народу, а також у літературній та журналістській діяльності, у сфері живопису, музики, архітектури, театру, кіно”. У Незалежній Хорватії широко застосовувалися етнічні чистки.
15 червня 1941 р. Хорватія приєдналася до Троїстого союзу, 26 червня — до Антикомінтернівського пакту. 14 грудня 1941 р. Павеліч оголосив війну Великобританії і США (www.people.su/ua/84098).

Далі буде.

Поділись і насолодись:
  • Blogosvit
  • del.icio.us
  • Надішли другу посилання на статтю електронною поштою!
  • Facebook
  • Google
  • LinkedIn
  • MyNews
  • Роздрукуй на пам’ять!
  • Technorati
  • TwitThis

Related posts

Leave a Comment